Неделя 14-я по Пятидесятнице. Глас 5. Воскресенье.

Святитель Феофан Затворник (о евангельской притче)
«О званых и избранных».

(2 Кор. 1, 21-2, 4; Мф. 22, 1-14). Царь устраивает брачный пир для своего сына, посылает за званными однажды, посылает дважды, нейдут из-за житейских забот: тот занялся хозяйством, тот торговлею. Сделано новое приглашение в других сферах, и брачная палата наполнилась возлежащими. Между ними оказался один не одетый по брачному, и потому извержен. Смысл притчи ясен. Пир брачный - Царство Небесное; приглашение - проповедь Евангелия; отказавшиеся - совсем не уверовавшие; не одетый по брачному - уверовавший, но не живший по вере. К какому разряду кто из нас относится, сам всякий разбери. Что мы званные, это ясно, но верующие ли? Ведь можно быть и среди верующих, под общим их именем, без веры. Иной совсем не думает о вере, словно нет ее; иной кое-что ведает о ней и из нее и доволен; иной криво толкует веру; иной совсем враждебно относится к ней, а все числятся в кругу христиан, хоть у них ровно ничего нет христианского. Если ты веруешь, - разбери, сообразны ли с верою чувства твои, дела твои, - одеяние души, ради которых Бог видит тебя брачно или небрачно одетым. Можно знать веру хорошо и ревновать по ней, а в жизни работать страстям, одеваться, то есть, в срамную одежду души грехолюбивой. У таких на словах одно, а в сердце другое; на языке: "Господи, Господи!", а внутри: "имей мя отреченна". Рассуждайте же о себе, в вере ли вы и в брачной ли вы одежде добродетелей, или в срамных рубищах грехов и страстей.



______________________________________________________________________________________________________________________________________


Мф. 22, 2

Неслыханной кажется дерзость человеческая, о которой поведал Спаситель в притче о брачном пире. Владыка, царь созывает знатных подданных на свое празднество, а они отнекиваются: один занялся торговлей и подсчитывает барыши, другой возится с домашней скотиной, третий недавно женился и сидит с молодой женой – всем некогда. Царь вновь посылает звать этих людей на пир, но те снова уклоняются от приглашения, более того – оскорбляют и убивают гонцов царских. Тогда владыка, разгневавшись, карает этих преступников, а на пир собирает всех встречных на распутьях и дорогах. И только тогда пиршественная зала наполняется гостями.
Под царем в евангельской притче подразумевается Царь Небесный, Бог Всевышний. Это Он созывал людей на пресветлый праздник в Свое Горнее Царство. Но те, к кому прежде всех был обращен этот призыв, – первосвященники и законники иудейские, которым было вверено ветхозаветное Откровение, остались глухи к зову Владыки.
Вседержитель послал на землю Сына Своего, чтобы вознести людей в Небесный Иерусалим, а эти гордые фарисеи были заняты только земным. Земных богатств, земного царства ждали они от Бога, потому и не узнали Сына Божия в смиренном Иисусе Христе.
Не знатные и ученые, а простые люди, не кичливые законники, а раскаявшиеся грешники последовали за Спасителем. Так начала заполняться пиршественная зала Горнего Царства.
Отец Небесный зовет всех на брачный пир Сына Своего, Господа нашего Иисуса Христа со Святой Церковью Христовой. Мы с вами, возлюбленные братья и сестры, считаемся членами этой Церкви, мы как будто услышали глас Господень, призывающий на светозарное брачное торжество. Но действительно ли о небесном все наши помыслы? Не отказываемся ли мы в сердцах своих следовать благодатному зову Божию?
Если пригласит нас в гости земной начальник, от которого зависит наше мирское благополучие, вряд ли кто-то скажет в ответ: «Извини, мне недосуг». Нет, мы готовы со всех ног бежать на такой зов, позабыв семейные и прочие заботы. А когда зовет нас Царь Небесный? Когда нужно пойти в храм Божий, стать на молитву, сделать доброе дело? Какие только причины мы ни находим, чтобы заглушить в себе этот благодатный зов, сколько неотложных забот и работ ни изыскиваем себе – и уподобляемся нечестивцам из евангельской притчи, отвергшим приглашение царское.
А ведь как ничтожны и суетны наши постоянные заботы о земном. «Тени и колесу подобны житейские скорби и радости, потому что непостоянны, как тень, и вертят, как колесо», – говорит преподобный Нил Синайский. И ради погони за этой тенью, ради верчения в этом колесе мы забываем и о вечном блаженстве, к которому призваны, и о вечных муках, в которые будем ввергнуты, если не опомнимся.
Да, глухи мы бываем к зову Господню, зато порой очень прислушиваемся к лукавым призывам иного рода.
Когда в православном храме выносится для чтения Евангелие, верующие опускаются на колени, ибо знают: это входит Сам Господь наш Иисус Христос, желающий беседовать с нами через слово Священного Писания.
В наших домах тоже есть Евангелия, и здесь Спаситель ждет нас для беседы. Но в часы досуга в наших руках часто оказывается не Священное Писание, не творения святых отцов, не духовная литература, а ничтожные книжонки, наполненные описаниями блудных соблазнов и насилия. А в вечерние часы, когда благочестивые люди молитвенно предстоят перед Господом, мы порой не отрываемся от экрана телевизора, на котором подчас происходит такое, о чем и говорить непристойно. Пойти в храм Божий кажется нам тяжело, но зато как охотно отправляемся мы туда, где льется спиртное, где звучат соблазнительные речи и слышатся кощунственные шутки. Так, отрицаясь Милосердного Господа, мы следуем льстивым призывам человекоубийцы-диавола.
Грозным предостережением всем нам звучат слова святителя Иоанна Златоуста: «Нераскаянный христианин будет судим гораздо строже язычника. Не столько хулится Бог нечистою жизнью язычника, сколько развращением христианина».
Порой в уличной толпе нам случается видеть какого-нибудь забулдыгу, который только что спьяну вывалялся в грязи, но вот поднялся и бредет, пошатываясь, задевая плечом прохожих. С какой брезгливостью мы смотрим на него, как тщательно сторонимся, чтобы он не запачкал нашу одежду.
Но ведь мы сами во всем подобны этому несчастному, если не гораздо хуже его. Одежды наших душ замараны смрадной грязью страстей и похотей. Опьяненные сивухой удовольствий, шатаясь под ветрами соблазнов, поминутно падая в лужи смертных грехов, мы бредем к пропасти геенской. Горе нам, если не успеем протрезвиться, пока терпит наше беззаконие Милосердный Господь!
В евангельской притче о брачном пире рассказывается об ужасной участи человека, явившегося на это торжество в нечистой, непраздничной одежде: Царь... говорит ему: друг! как ты вошел сюда не в брачной одежде? Он же молчал. Тогда сказал царь слугам: связав ему руки и ноги, возьмите его и бросьте во тьму внешнюю; там будет плач и скрежет зубов (Мф. 22, 12–13).
Так же поступит Правосудный Царь Небесный с теми, кто только называет себя христианами, но не облекается в светлые одежды христианских добродетелей. Страшно и думать об этом, возлюбленные братья и сестры!
А ведь дерзкий гость, позоривший брачный пир нечистым своим одеянием, еще мог спастись. «Друг», – так обращается к нему царь, несмотря на его нечистоту, и словно бы ждет ответа. Но он молчит. Мы знаем, что царь притчи – это Господь Милующий. И если бы грешник, осмелившийся явиться на пир веры во всей своей нечистоте, раскаялся, услышав слово обличения от Господа, он был бы прощен. Достаточно было бы ему, как благоразумному разбойнику на Голгофе, смиренно прошептать: Помяни мя, Господи, – и одежды его убелились бы, как снег, и принял бы он участие в Небесном пире. Но он молчал, коснея в своей грязи, и потому был извержен во тьму внешнюю.
Много званых, но мало избранных (Мф. 22, 14), – говорит Господь. Для спасения души недостаточно только принять Святое Крещение. Святитель Феофан Затворник пишет: «Что мы званые – это ясно, но верующие ли? Иной совсем не думает о вере, словно нет ее, иной кое-что ведает из нее, и доволен; иной криво толкует веру; иной совсем враждебно относится к ней; а все числятся в кругу христиан, хоть у них ровно ничего нет христианского. Ну а если ты веруешь – разбери, сообразны ли с верою чувства твои, дела твои, одеяние души, ради которых Бог видит тебя брачно или небрачно одетым. Можно знать веру хорошо и ревновать по ней, а в жизни работать страстям, одеваться то есть в срамную одежду души грехолюбивой».
Дорогие о Господе братья и сестры!
Пока Господь дает еще нам время для покаяния и исправления, рассмотрим пристальным взором при свете совести одежды душ наших и смоем с них грязные пятна греха и порока солью слез, щелоком исповеди, чистой влагой добрых дел. И тогда мы можем оказаться не только зваными, но и избранными на брачном пиру Господа нашего Иисуса Христа, и любовь Христова объемлет нас (2 Кор. 5, 14). Аминь.



_____________________________________________________________________________________________________________________________________

Проповедь Митрополита Филарета (Вознесенского)
«О явлениях Архангела Гавриила и его благовестии святым праведным Захарии и Елизавете».

Церковь Православная, кроме воскресного дня, сегодня празднует еще память свв. праведных пророка Захария и жены его пророчицы Елизаветы, которых Господь удостоил быть родителями великого праведника Иоанна Крестителя, о котором Сам Господь сказал, что из рожденных женами нет никого больше. Родителями Иоанна Крестителя Господня были св. праведный Захария и св. праведная Елизавета. Есть два евангельских повествования, которые невольно приходят на ум, как такие, которые можно сравнить между собой: это Благовещение архангела Гавриила Преблагословенной Деве Марии о том, что Она будет Богоматерью, что от Нее родится Спаситель мира; а также благовестие архангела Гавриила святому праведному Захарии пророку, в то время, когда он совершал богослужение в Иерусалимском храме и вошел в алтарь, чтобы там совершить каждение.
Неожиданное появление вестников неба вызвало смущение и у того и у Другого, как бы испуг. Впрочем, о Божьей Матери сказано, что Она, услышавши приветствие архангела Гавриила, смутилась и размышляла, что это за приветствие такое, с которым он к Ней обратился. Про Захарию тоже сказано, что он смутился и страх напал на него. На Божию Матерь такой страх не напал, потому что, по преданию, архангел Гавриил и раньше Ей являлся, Она смутилась только от необыкновенного приветствия, которое услышала. Архангел Гавриил, видя, как Захария испугался, говорит: "Не бойся, Захарие, молитва твоя услышана и твоя жена Елизавета родит тебе сына и многие о рождении его возрадуются". Таким образом и Дева Мария и праведный Захария услышали радостное благовестие от вестника неба, но их реакция была совершенно разная. Дева Мария сначала, в порядке чисто человеческих размышлений, только спросила ангела: "Как это может быть? Как Я могу сделаться Материю, когда мужа не знаю?" Т.е., Она указывает на то, что дала обет девства, до смерти ненарушимый и ни в коем случае ему не изменит и не нарушит его. Как же Она может сделаться Матерью? Вполне естественно человеческое недоумение, почему архангел Ей и объяснил: "Дух Святый найдет на Тя и Сила Вышняго осенит Тя", т.е., это будет сверхъестественным действием Божиим, благодатным действием. Как только Она услышала это разъяснение, с Ее чистейших уст слетели те чудные слова, которые Митрополит Филарет Московский называл "благовестием от земли к небу". — "Се Раба Господня, — сказала Она, — да будет Мне по глаголу Твоему". Ни тени сомненья: раз архангел объяснил Ей то, что могло Ее в этом отношении удивить, сейчас же полное принятие воли Господней — Она — Раба Господня, раба не рассуждает, а смиренно повинуется воле господина.
Совсем другое было у Захарии. Когда он услышал благовестие ангела, то говорит: "Как это может быть: я уже стар и жена моя стара, как мы можем быть родителями?" В его словах было определенное недоверие к словам благовестника неба, почему архангел Гавриил и говорит ему, что он послан с неба благовестить это Захарию, а за то, что он не веровал его благовестию, он онемеет, лишится дара речи до самого того момента, когда сбудется предсказание архангела о рождении его сына. Причем, характерно, что когда Захария вышел из алтаря, и действительно оказался нем, то, говорит Евангелие, он объяснялся с народом знаками. Толкователи Евангелия полагают, что он при этом еще и слух потерял, не слышал, раз он знаками объяснялся. Вероятно, и ему также знаками отвечали. Так предполагают некоторые толкователи Священного Писания.
Это нам с вами пример, как должно принимать волю Господню, как должно принимать волю Божию. Изумительный пример такой преданности воле Господней показала нам Дева Мария, а у Захарии пророка проявилась немощь человеческая, за которую он получил уже наказание от ангела за то, что не поверил его словам. И мы знаем из Евангелия, что как только Иоанн Предтеча родился, Захарию спросили, как назвать новорожденного? Он потребовал дощечку и написал на ней: "Иоанн — будет имя ему". Тогда-то разверзлись узы его языка, и он стал говорить и начал с того, что начал благословлять Бога и пророчествовать.
Преданность Девы Марии воле Господней, как она назидательна для нас! Вот так должен человек всецело на волю Божию полагаться, довериться Господу Богу всецело! Когда-то великий праведник Русской Земли, мудрый Оптинский старец Амвросий одной монахине сказал, как бы указывая на основу, по которой должен направляться ее монашеский путь: "Иди, куда поведут; делай, что тебе покажут, и все тверди: Да будет воля Твоя!" Аминь.

_____________________________________________________________________________________________________________________________________

Страдание преп. АФАНАСИЯ Брестского.

В свое время уже писали, что: «имать Церковь Христова Киевская в Брести, Литовском граде, прежде лет 40 веры ради страдавшего иеромонаха Афанасия, которого и доселе нетленны мощи пребывают». Георгий Конисский в свое время радостно говорил вслух православных и неправославных: «к числу нетленно почивающих святых надобно отнесть преподобномученика нашей Церкви Афанасия Филипповича, убиенного Римскими католиками за веру в нашем православном загородном Брестском монастыре, уже более полтораста лет Божиею силою цело и невредимо почивающего».
Блаженный Афанасий, сын благородных и благочестивых родителей, получил в молодых годах своих высокое образование, так что мог учить других языкам Латинскому, Польскому и Русскому. В 1622 г. гетман Сапега, по воле короля, отдал ему на воспитание мнимого сына Марины Мнишек, шляхтича Лубу; по распоряжению Сигизмунда отпускали на содержание дорогого человека до 6000 злотых в год; блаженный наставник жил с питомцем своим в Брестском монастыре. Владислав, не желавший быть орудием иезуитов, как был его отец, уменьшил выдачу жалованья до 100 злотых. В 1627 г. блаженный принял монашество в Вильне; потом жил в обителях Кутеинской и Межигорской. Искренний подвижник благочестия и образованный защитник св. веры поставлен был в наместника обители Дубовской, что под Пинском. В 1636 году по распоряжению канцлера Радзивилла Дубовский монастырь отдан был иезуитам, и православные иноки выгнаны были из своей обители. Блаженный Афанасий перешел в Купятицкий монастырь, но и здесь не было покоя от папизма. В 1637 году Афанасий отправился для сбора милостыни в Белоруссию и отселе в Москву. Полный помыслов и забот о благе православия, представив царю Михаилу Феодоровичу о печальной судьбе своей, он для успехов св. веры над ее врагами советовал изобразить на военных хоругвях образ Божией Матери в кресте, по его видению. По возвращении из Москвы определен он был в игумена Брестского Симеоновского монастыря. По долгу звания своего вступив в спор об имениях обители, резко обличал он поклонников папы в жадности к корысти и в происках злостных. Это навлекло на него неприятности; но митр. Петр Могила защитил его. Какая резкая разность между православным служителем алтаря Божия и папистом священником! Православному иерею говорит архипастырь его в грамоте: «не принимай приношения жертвеннику Божию от неверных, ни от еретиков, ни от блудников, ни от прелюбодеев, ни от воров, ни от разбойников, ни от властителей немилосердых, ни от корчемников, ни от ростовщиков, ни от нарушителя клятвы, ни от ложного пастыря, ни от волхва, ни от сводника, ни от актера, ни от мучащего слуг своих голодом и побоями». - Слуга папы не только не был разборчив в принятии приношений, но грабил чужое, где только мог. - Блаж. Афанасий, провождая житие в страхе Господнем, учил тому же и братию и настойчиво внушал - не слушать новых учений, рассеиваемых отступившими от восточной кафолической веры; - особенно же в скорбях времени ожидал он всего от благодати Божией и проводил дни и ночи в молитве. Положив себе за правило читать каждую субботу акафист Матери Божией, он с точностью выполнил свое правило. Матерь Божия утешила подвижника Своего. «Иди, слуга Мой, сказала Она блаженному, смело говори сенату и королю, дабы не тревожили святой православной веры: иначе они навлекут на себя суд Божий, - преданы будут во власть сильного царя и народа». Блаженный, повинуясь Матери Божией, объявлял вслух сенаторов, чего Поляки должны ожидать себе за кровавые притеснения православию. Тогда в Варшаве находились послы православного царя. Бл. Афанасий открыл послам, что иезуиты скрывают у себя лицо опасное для России, мнимого сына Марины Мнишек, шляхтича Лубу, бывшего у него на воспитании, а теперь уже 15 лет проживающего у иезуитов; игумен доставил послам и несколько писем Лубы, где тот называет себя царевичем. По воле царя послы потребовали, чтобы выдан им был самозванец. иезуиты боялись многого теперь и за себя; они употребили все старание, чтобы Луба не был отдан в полное распоряжение России. Паны объявили послам, что Луба - бедный шляхтич, невинный ни в чем, и Польша не может выдать его для казни. Твердый исповедник правды Божией смело повторял сенаторам, что напрасно худые люди строят ковы против православного царства, - себе во вред преследуют они православие. От него требовали доказательств, что воспитанник его - не сын Марины. «Ни покойный Сапега, ни Мнишки не признавали Лубы за царевича», отвечал он. «Игумен, который объявил о воре», писали послы царю в Москву, «посажен в Варшаве в оковы «и условием свободы его положена свобода Лубы. Иезуиты напрягали усилия мстить отцу Филипповичу: из Варшавской тюрьмы перевели его в Краковскую темницу, - причем подвергали его брани, побоям и голоду. - Послы сильно заботились о спасении невинной жертвы злости. По их совету преподобный подал просьбу к королю. Так как не стали более требовать выдачи Лубы в Россию, то и невинного страдальца, святого Афанасия, освободили из темницы. Это было уже в конце 1645 года. В Киеве он в 1646 году докончил дневник свой или записки о своей печальной жизни, не оставшейся без утешений небесных. - Когда Богдан Хмельницкий восстал на защиту православия, понятно, что преп. Афанасий, как открытый противник унии, мог повторять только проповедь свою о вреде унии. Иезуиты никак не могли простить ему и за Лубу. Тогдашние отношения папизма к православию так описывал Хмельницкий: «причиною, понудившею козаков восстать на Ляхов, было не то, что Ляхи несправедливо отбирали у нас поселения и дома, не то, что лишали нас земной отчизны, и не то, что отягощали немилостивно работами подобно фараону (все это не отказались бы терпеть козаки), но то, что Ляхи, принуждая отказаться от православных догматов и присоединиться к заблуждению, злобным юродством разоряли мысленные селения и домы нетленных душ». - От того, кто во всю жизнь жил по правилам чистой веры и кто открыто говорил о вреде унии и для временной и для вечной жизни, потребовали теперь признать законность унии; за несогласие же с произволами человеческими заключили в Брестскую подземную темницу и заковали по рукам и ногам в кандалы. - Твердый исповедник смело объявлял гнев Божий Польскому правительству за оскорбление прав человечества и защиту, оказываемую тем, которые нагло оскорбляли откровение Божие для прихотей человеческих. И за все это решено предать его позорной смерти. Когда об этом объявлено ему, он вслух всех сказал: «конечно отступники от св. веры, надменные ложным просвещением, еще не малое время будут преследовать исповедников истины небесной; - но будет время, когда в Бресте и во всей окрестной стране процветет православие, и слава его уже не померкнет; там, где будет лежать тело мое, козни врагов, отступников от св. веры, будут бессильны». - Св. исповедник был обезглавлен. Это было 5 сент. 1648 года. Мощи его почивают открыто в соборном храме Брестского Симеонова монастыря.

http://www.pravoslavie.uz/Jitiya/9/F05Afanasiy.htm

____________________________________________________________________________________________________________________________________

http://uaoc-ls.org.ua/2011/09/18/prepodobnyj-muchenyk-afanasij-ihumen-brestskyj/

Преподобний мученик Афанасій, ігумен Брестський

День його пам’яті 18 вересня.
«О, якби вірно зважені були крики мої, і разом з ними поклали на ваги страждання моє! Воно вірно перетягнуло б пісок морів!» (Іов 6:2-3) – міг би згадати слова багатостраждального Іова преподобний мученик Афанасій, ігумен Брестський, що боровся мечем духовним за православну віру, гнаний і вбитий відступниками, синами неправди.
Преподобний мученик Афанасій народився біля 1595-1600 року в небагатій православній родині, імовірно, що зубожіла шляхтича (судячи з тому, що служив майбутній ігумен учителем при дворі магната). Можливо, він був з родини міського ремісника – як сам на те вказує в мемуарах, називаючи себе «нендзим Человеком, простым, гарбарчиком, калугером убогим». Як це часто буває, у нас немає відомостей ні про місце народження, ні про мирське ім’я святого; невідомо також, чим є ім’я «Пилипович» – прізвищем або по ім’ям по батькові.
Імовірно, початкові знання Афанасій одержав в одній із братських шкіл, де, навчені грецькій і церковнослов’янській мові, слову Божому й творам святих отців, готувалися високоосвічені люди, що можуть протистояти уніатському насильству й католицькому прозелітизму. Але освіта, отримана в братнім училищі, не цілком задовольняла допитливого юнака, і він пройшов навчання у Віленської єзуїтської колегії, куди приймалися молоді люди всіх християнських конфесій.
Службу свою як домашній наставник молодий учений почав у домах православної й католицької шляхти, але в 1620 році життя його потрапило в інше русло: Пилиповича, що позитивно зарекомендував себе багатими знаннями, доброзвичайністю й безперечним педагогічним талантом, запросив гетьман Лев Сапєга, канцлер Великого князівства Литовського. Гетьман доручив йому виховання якогось «Дмитровича», що представили Афанасію російським царевичам Іоанном – нібито племінником померлого в 1598 році Федора Івановича, онуком Іоанна IV Грозного від його молодшого сина Дмитра, під ім’ям якого в 1604-1612 роках виступало кілька самозванців. Одним з таких «претендентів» і був представлений батько учня Афанасія, якого поляки готовили на російський престол: Дмитрій-Михайло Луба, убитий у Москві під час заколоту проти ополчення Лжедмитрія I. Дружина Михайла Луби Марія вмерла у вигнанні, а малолітнього сина взяв дехто Войцех Бєлінський, що привіз дитя в Польщу й видавав за сина Дмитра й Марини Мнішек, насправді повішеного. Про все це, було оголошено на сеймі перед королем, що доручив виховання Івана Дмитровича Львові Сапезі. Той призначив «стіл царевичеві» у шість тисяч злотих у рік з доходів Бреста й Брестського повіту.
Сім років служив Афанасій «інспектором» лжецаревича, приходячи поступово до впевненості, що цей «якийсь царевич московський», «якийсь Луба», «і сам про себе не знаючий , що він таке», є черговим самозванцем. Упевненість ця із часом підсилювався, особливо коли стіл Луби зменшилося до сотні злотих у рік, а в самого гетьмана Сапєги якось вирвалося: «Хто його знає, хто він є!»
Ставши мимовільним співучасником політичної інтриги, Пилипович в 1627 році залишив двір канцлера й пішов у келію Віленського Свято-Духова монастиря, де незабаром прийняв постриг від намісника Йосипа Бобриковича. Незабаром по його благословенню Афанасій пройшов послух у Куцеїнському монастирі під Оршей, заснованому недавно, в 1623 році Богданом Стеткевичем і дружиною його Оленою Соломерецькою, а потім – у Міжгірській обителі під Києвом, у ігумена Коментаря (згадується під 1627 роком) і брата Київського митрополита Іова Борецького – Самуіла. Втім, уже в 1632 році Міжгірський ігумен відпустив Афанасія у Вільно, де той був посвячений у сан ієромонаха.
У наступному році Афанасій знову покинув монастир Святого Духа й направився як намісник ігумена Леонтія Шитика в Дубойнський монастир під Пінськом, також підпорядкований віленській чернечій обителі, де й провів час у турботах про братію, пости і молитви три роки.
В 1636 році затятий прихильник католицького прозелітизму Альбрехт Радзивіл, порушуючи видані королем Владиславом IV «Статті заспокоєння», силоміць вигнав з Дубойнського монастиря православних насельників, щоб передати обитель єзуїтам, які незадовго до того стараннями того ж Альбрехта влаштувалися в Пінську. Афанасій, будучи не в силах протистояти магнатові й удержати монастир, склав скаргу з оповіданням про учинене беззаконня, але цей письмовий протест, підписаний безліччю православних, не приніс позитивних результатів.
Вигнаний зі святої обителі, Афанасій Пилипович прийшов у Купятицький монастир до ігумена Іларіона Денисовича. Обитель ця була заснована в 1628 році вдовою брестського каштеляна Григорія Війни Аполлонія і її сином Василем Копцем при чудотворній іконі Божої Матері, написаної усередині хреста, ніколи спаленого татарами, і що чудово з’явилася посеред полум’я. Тут, під святим покривом «малої розмірами, але великої чудесами» ікони, і проживав блаженний Афанасій у сердечній дружбі із ченцем Макарієм Токаревським.
Цей Макарій в 1637 році привіз від митрополита Петра Могили універсал, що дозволяє збір «ялмужни» – милостині на відновлення Купятицької монастирської церкви. І от, за порадою братії монастиря й благословенню ігумена, у листопаді 1637 року Афанасій Пилипович відправився збирати пожертвування. Для цього він зважився на досить сміливі дії: пішов на Москву, щоб, збираючи пожертвування, шукати милостині на Православ’я в Московського царя. Незадовго перед дорогою йому було видіння, якого удостоївся й ігумен обителі: у палаючій печі горів король Сигізмунд, папський нунцій і гетьман Сапєга. Це видіння Афанасій вважав доброю звісткою швидкого торжества Православ’я. Безпосередньо ж перед відходом у Московію, Афанасій, молячись у церковному притворі, бачив крізь віконце ікону Богородиці й почув якийсь шум та голос від ікони «Іду і Я с тобою! », а після помітив і померлого за кілька років перед тим диякона Неїмию, що промовив: «Іду і я при Пані моєї!» Так, заручившись знаками чудесного заступництва Пресвятої Богородиці, попрощавшись із братіями й одержавши благословення ігумена, Афанасій відправився в дорогу.
Прибувши в Слуцак, Афанасій зустрівся з несподіваними труднощам: архімандрит Самуіл Шитик відібрав у нього митрополичий універсал з тієї причини, що Пилипович не мав права робити збори на території, що не входить до Луцької єпархії. Коли ж наприкінці січня 1638 року конфлікт був вирішений, Афанасій зі своїм супутником Волковицьким направився в Куцейно просити ігумена Йоїля Труцевича, пов’язаного з найбільш відомими представниками московського духівництва, посприяти в переході кордону в Московію (над кордоном був посилений нагляд через те, що козаки, побоюючись розправи після недавнього бунту, бігли з Речи Посполитої у Росію).
Взявши в ігумена Йоїля рекомендаційні листи «карток, сведочных про себе», – Пилипович направився в Копись, Могильов, Шклов і знову вернувся в Куцеїнський монастир, де намісник Йосип Сурта рекомендував пробратися в Московське царство через Трубчевськ. Збившись із дороги та ледь не потонувши в Дніпрі, пограбовані й побиті на одному з постоялих дворів, мандрівники добралися, нарешті, до Трубчевська. Однак і тут на них чекала невдача; князь Трубецької категорично відмовився видати їм пропуск, підозрюючи в них вивідачів.
Змушений повернутися, Афанасій відвідав по дорозі Човський монастир, де один зі старців порадив йому зробив спробу перейти границю в районі Новгород-Сіверського при сприянні тамтешнього воєводи Петра Песечинського. Прочанин із вдячністю прийняв добру раду й перетнув кордон біля села Шепельово.
Однак на цьому не закінчилися труднощі Афанасія: по шляху в Москву в нього відбулася суперечка з послушником Онисимом, що втратив надію домогтися поставленої мети.
Нарешті, мандрівники прийшли до брами столиці московської держави. У Москві вони зупинилися в Замоскворіччі на Ординці, де в березні 1638 року Афанасій склав записку цареві, викладаючи свою місію й історію подорожі у вигляді щоденника. У цій записці Афанасій показав тяжке становище Православної Церкви в Речи Посполитої розгорнувши картину насильств і наруг над Православ’ям. У підсумку Афанасій був прийнятий у посольстві Речи Посполитої і, де, очевидно розповів і про самозванця. Уже в наступному році в Польщу була послана комісія на чолі з боярином Іваном Плакидиним для виявлення самозванців; повідомлення глави комісії підтвердило відомості Афанасія.
У квітні, на Вербну неділю Афанасій покинув Москву із щедрими пожертвуваннями для Купяцицької церкви, 16 червня прибув у Вільно, а в липні добрався до рідної обителі.
В 1640 році братія Брестського Симеонова монастиря, що втратила ігумена, послала в Купяцици прохання благословити до них ігуменом Афанасія Пилиповича або Макарія Токаревського. Вибір припав на Афанасія, яки пішов у Брест. Тут він опинився в самому центрі боротьби Православ’я з унією, тому що Брест був містом, у якому з’явилося на світ і як ніде більше поширилося «греко-католицтво». Ще раніше всі 10 православних храмів міста були перетворені в уніатські, і тільки в 1632 році православному братству вдалося повернути храм в ім’я Симеона Стовпника з монастирем при ньому, а в 1633 – церкву на честь Різдва Богородиці.
Уніати, однак, не припинили своїх зазіхань, і незабаром ігуменові Афанасію довелося розшукувати «фундації» на православні храми: було знайдено й занесене в міські книги магдебургії шість документів XV століття, що відносилися до брестського Миколаївському братства, що поєднувало монастирі Різдва Богородиці й Симеона Стовпника. Знайдені ігуменом документи давали підстави для юридичного оформлення прав Різдво-Богородичного братства, і брестський подвижник відправився у вересні 1641 року у Варшаву на сейм, де одержав 13 жовтня королівський привілей, що підтверджував права братчиків і дозволяв придбати в Бресті місце для будівлі братнього будинку.
Але привілей цей належало ратифікувати у канцлера Альбрехта Радзивила й підканцлера Тризни, які відмовлялися, навіть за 30 талерів, які міг запропонувати їм ігумен, завірити привілей своїми печатками, посилаючись на те, що «під клятвою заборонене їм від святого отця папежа, щоб більш уже віра грецька тут не множилася». Не змогли допомогти ігуменові Брестському й зібрані на сеймі православні єпископи, вони боялися, що в боротьбі за менше можна втратити більше, викликавши хвилю нових переслідувань із боку влади. Ігумен Афанасій, однак, укріплений у правоті своєї справи благословенням чудотворної ікони, знову зробив спробу завірити даний привілей, – і знову безуспішно. Тоді він з’явився на сейм і звернувся безпосередньо до короля з офіційною скаргою – «супликой», – вимагаючи, «щоб віра правдива грецька ґрунтовно була заспокоєна, а унія проклята знищена й у ніщо звернена», загрожуючи монархові Божою карою, якщо він не приборкає диктат Костьолу.
Викриття це, вимовлене 10 березня 1643 року, привело короля й сейм у найсильніше роздратування. Ігумена Афанасія заарештували й замкнули разом із соратником його дияконом Леонтієм у будинку королівського брамника Яна Железовського на кілька тижнів – до сеймового роз’їзду. Позбавлений можливості по тлумачити причини свого виступу, ігумен Брестський поклав на себе подвиг добровільного юродства, і 25 березня, на святкування Благовіщеня Пресвятої Богородиці, біг з-під варти й, уставши на вулиці в каптурі й парамані, біє себе ціпком у груди, принародно вимовив проклін унії.
Незабаром він був схоплений і знову посаджений під варту, а після закінчення сейму відданий церковному суду. Суд, для заспокоєння влади, тимчасово позбавив його ієрейського й ігуменського сану й відправив у Київ на остаточний розгляд консисторії. Чекаючи остаточної постанови суду преподобний Афанасій підготував пояснювальну записку на латині, тому що передбачався приїзд урядового обвинувача. Удалині від роздратованої Варшави й верховної влади, суд, що проходив під старшинством ректора Києво-Могилянської колегії Інокентія Гізеля, ухвалив, що Афанасій уже відпокутував свій «гріх» висновком, і тому йому надається воля й вертається сан священика. Митрополит Петро Могила підтвердив це рішення й 20 червня відправив преподобного в монастир Симеона Стовпника з посланням, у якому пропонувалося бути більше обережним і стриманим у церковних справах.
Так преподобний Афанасій вернувся в Брест, де й прожив «у спокої довгий час». Спокій цей був досить відносним, тому що не припинялися безперервні напади на обитель єзуїтських студентів і уніатських священиків, що ображали й навіть били православних ченців.
Розраховуючи одержати підтримку в новоміського воєводи Миколи Сапєги, що вважався патроном Симеонова монастиря, і в сподіванні на те, що він допоможе виклопотати охоронну грамоту для православних берестійців, преподобний Афанасій відправився в Краків, займаючись одночасно збором пожертвувань для своєї обителі. На жаль, підтримки вельможного воєводи знайти не вдалося.
Викликаний із Кракова у Варшаву листом варшавського юриста Зичевського, що повідомляв 3 травня 1644 року, що його зусиллями грамота, покладена Афанасієм до завірення в канцлера, уже завірена необхідними печатками, і вимагав викупити привілей за шість тисяч злотих, преподобний Афанасій невідкладно направився в столицю. Але, коли при перевірці виявилося, що привілей не внесено в королівську метрику й, отже, не має законної сили, ігумен відмовився викупити фіктивний документ.
Повернувшись у Брест із Варшави, преподобний Аанасій замовив у бернардинському монастирі копію Купяцицької ікони й помістив її у своїй келії; натхненний цим образом, він приступив до складання нової публічної скарги, з якої розраховував виступити на сеймі 1645 року. Для цього ж він підготував кілька десятків копій рукописної «Історії подорожі в Москву» із зображенням Купяцицької ікони Божої Матері.
Планам Афанасія не призначено було збутися: за кілька тижнів до відкриття сейму, улітку 1645 року він був арештований і під конвоєм відправлений у Варшаву як заручник за повезеного в Москву Лубу. Незважаючи на щоденні допити й катування, але підбадьорений своїми послідовниками, про що свідчить, приміром, лист Михайла від 1 червня, ігумен Брестський не припинив публічний полемічної діяльності й написав «Новини», у яких помістив свій власний духовний вірш, самостійно покладений на музику:
Даруй покой Церкви Своей, Христе Боже,
Терпети болт не вем, если хто з нас зможе.
Дай помощ от печали,
Абисми вцели зостали.
В вере святой непорочной в милы лета,
Гди ж приходят страшние дни в конец света.
Вилучаеш, хто з нас, Пане,
По правици Твоей стане.
Звитяжай же зрайцов: первой униатов,
Препозитов, также и их номинатов,
Абы больш не колотили,
В покою лет конец жили.
Потлуми всех противников и их ради,
Абы болшей не чинили гневу и здради
Межи греки и римляни,
Гди то люд Твой ест вибраний.
Будь же сыном Православным, униате!
Ест покута живым людем, милый брате!
Христос то тебе взивает
И Пречистая чекает…
Протягом півроку створював невтомний воїн Христовий цілий ряд статей, назви яких говорять за себе: «Фундамент безладдя Костьолу Римського», «Рада набожна», «Про фундамент церковний», «Готування на суд». Склав він і прохання королеві Владиславові, подане 29 червня 1645 року. Не знаючи про долю цього послання, ігумен написав ще одну, третю «суплику» яка була подана одним із прихильників преподобного в королівську карету під час виїзду монарха.
«Суплика» ця звернула на себе увага короля, але прохання про звільнення не мало ніяких наслідків, незважаючи навіть на те що 23 липня посол Гаврило Стемпковський умовив нового Російського государя Алексія випустити Лубу під поручництво короля й панів. Втім, коли королеві спробували передати статтю ігумена Брестського «Готування на суд», той, викликнувши «не треба, не треба вже нічого; сказав його випустити!», не захотів прийняти ігумена.
Разом з тим, король Владислав запропонував митрополитові Петру Могилі викликати до себе преподобного Афанасія й робити з ним так, як порахує потрібним. Але в той же час тюремні влади підбурювали в’язня до втечі, щоб одержати формальну підставу для його вбивства. Ігумен не піддався на цю провокацію, терпляче очікував «порядного з в’язниці випущення» особливо коли виникла чутка, що його погодився вислухати сам король. Видимо, пізніше сенаторів все-таки переконали монарха не зустрічатися з позбавленим волі Брестським ігуменом.
3 листопада 1645 року преподобний Афанасій у супроводі конвою був відправлений у Київ, де перебував у келії Печерського монастиря. Тут він «для відомості людям православним» трудився над з’єднанням всіх своїх праць у єдиний добуток – «Диаріуш». 14 вересня 1646 року, прагнучи знову заявити про свою невинність і правоту, преподобний знову зважився на це в образі юродивого Печерської монастирської церкви. Пояснюючи пізніше цю дію, вона написав «Причини вчинку мого такі в церкві святий Печерсько-Київської чудотворної на Спорудження Чесного Хреста року 1646» – статтю, що стала останньої в його житті.
Через три з половиною місяця після згаданих подій, 1 січня 1647 року помер митрополит Петро Могила. На поховання митрополита приїхали всі православні єпископи Речи Посполитої, серед яких був і Луцький ієрарх Афнасій Пузина. Їдучи, він взяв із собою преподобного ігумена Брестського як духовну особу, що належить до його єпархії й після наполегливих прохань брестських братчиків відправив ігумена в його монастир.
Але недовгими були мирні часи. У березні 1648 року почалося повстання, на чолі якого стояв Богдан Хмельницький; ще через місяць умер король Владислав. У цей час у Речи Посполитої почали діяти надзвичайні – каптурові – суди, і 1 липня 1648 року капітан королівської гвардії Шумський зробив донос на преподобного Афанасія, якого заарештували відразу після Божественної літургії в Різдво-Богородичної церкви.
Обвинувач доповідав суду про пересилання ігуменом якихось послань і пороху козакам Богдана. Преподобний опротестував цю заяву, зажадавши надання показань свідків з боку обвинувачення. Обшук, проведений у монастирі, не дав результатів. Коли про це було повідомлено інспекторові-обвинувачеві, той у серцях проговорився: «Їй же, щоб вас по убивало, що не підкинули якого ворку пороху й не сказали, начебто тут у ченців знайшли!» Втім, нездатні довести власний наклеп, обвинувачі висунули інше, головне своє обвинувачення, і по ньому вирішили, нарешті, розправитися із праведником, що «унію святу ображав і проклинав».
Розуміючи, що шукають лише приводу до його вбивства, преподобний Афанасій заявив суддям: «чи потім, милостиві Панове, наказали мені в себе прийти, що я ображав і проклинав унію вашу? – Так я на сеймі у Варшаві перед королем… і сенатом його пресвітлим говорив і завжди всюди говорив з волі Божий. І перед вами тепер затверджую: проклята унія ваша…»
Після недовгої наради судді оголосили ігумена таким, що заслуговує страти. До одержання з Варшави остаточної санкції преподобний Афанасій, закований у колодки, був посаджений у цейхгауз. Коли ж у Брест приїхав католицький луцький біскуп Гембицький і канцлер Литовського князівства Альбрехт Радзивил, не зломлений ігумен і в їхній присутності заявив, що унія проклята Богом. На це біскуп відповів: «Будеш голову свою завтра перед собою в руках ката бачити!»
У ніч на 5 вересня в камеру Афанасія був посланий студент-єзуїт, щоб зробити останню спробу схилити до зради Православ’ю непохитного ігумена. Спроба ця не мала успіху, і тоді з мученика зняли колодки й повели до брестського воєводи Масальского, що у роздратуванні кинув: «Маєте вже його у своїх руках, робіть же з ним, що хочете!»
З обозу воєводи гайдуки привели мученика в сусідній бор у села Гершановичи, почали катувати його вогнем примушуючи відректися від Православ’я, а після наказали одному з них застрелити преподобного. Цей гайдук, що розповів пізніше про загибель мученика людям, і серед них – авторові повести про вбивство преподобного мученика, «бачачи, що це духівник і добрий його знайомий, спочатку попросив у нього прощення й благословення, а потім у чоло йому вистрілив і вбив… покійний же, уже прострелений двома кулями в чоло навиліт, ще, обпершись на сосну, стояв якийсь час у своїй силі, так що наказали зштовхнути його в ту яму. Але й там він сам повернувся особою нагору, руки на груди навхрест склав і ноги витягнув…»
Лише 1 травня, через вісім місяців після цього лиходійства якийсь хлопчик семи або восьми років показав симеоновської братії місце, де лежало тіло ігумена. Земля в тім місці не була освячена й належала єзуїтам. Ченці викопали тіло й, випросивши дозволу в полковника Феліциана Тишкевича, перенесли останки преподобного мученика в монастир, де поховали в храмі Симеона Стовпника «на правому криласі в склепі».
Нетлінні мощі ігумена Афанасія, покладені в мідній раці, залучали безліч прочан, так що й саме існування монастиря, досить бідного від дня його подвигу, підтримувалося переважно доходами від молебних пісень у мощів, прославлених чудами.
Уже через десять років після мученицької кончини Брестського ігумена 5 січня 1658 року Києво-Печерський архімандрит Інокентій Гізель і Ліщинський ігумен Йосип Нелюбович-Тукальский розповідали, що над мощами преподобного мученика Афанасія неодноразово сіяло чудесне світло.
Пам’ять про святого мученика з тих пор зберігається в народній пам’яті. Незабаром після його смерті було написане сказання про загибель його й складена церковна пісня в його честь; існує також тропар і кондак, написані ще в XVII ст. Коли було встановлене офіційне свято – невідомо, однак Афанасій Брестський іменується преподобним мучеником, заліченим до лику київських святих, ще в «Історії про унію» святителя Георгія Кониського.
8 листопада 1815 року при пожежі в Симеоновської церкви розплавилася мідна рака з мощами святого Афанасія, і вже наступного дня священик Самуїл Лісовський знайшов частки мощів мученика й поклав їх на олов’яному блюді під вівтарем монастирської трапезної церкви. В 1823 році при прийнятті церковного майна новим настоятелем Автонімом дійсність їх була засвідчена присяжними показаннями семи брестських жителів, що були присутнім при збиранні часток мощів після пожежі. Незабаром Мінський архієпископ Антоній на прохання Автоніма розпорядився «покласти мощі в ковчег і зберігати ці в церкві із благим шануванням».
20 вересня 1893 року був зведений храм в ім’я святого преподобного мученика Афанасія Брестського в Гродненському Борисоглібському монастирі, а восени наступного року частка його святих мощів була перенесена в Ліснинський жіночий монастир.
Господь прославив численними чудами мощі Свого святого. У листопаді 1856 року поміщик Поливанов, що вертався через кордон, був вимушений зупинитися в Бресті через несподівану хворобу свого десятилітнього сина. Коли хлопчик був уже при смерті, батько просив священика принести ковчег із мощами преподобного Афанасія. Коли, помираючий хлопчик доторкнулася до святих мощів – він повністю зцілився. Тоді ж святиня була покладена в позолочену раку, а в 1894 році над нею був виготовлений покров із зображенням святого Афанасія. Ще одне чудо, а саме зцілення смертельно хворого протоієрея Василя Солов’євича – відбулося 14 травня 1860 року.
Духовний подвиг праведника Божого засвідчений у написі над його труною:
О матко моя Церкви Православна,
В которой правдиве мешкает Бог здавна!
Тобем помогал речью и словами
Я, Афанасий. И всеми силами,
А найвенцей о том своего стараня
3 Боскогом, власне, чинил розскозаня,
Абы не была унея проклятая
Тут, толко ты одна, Церкви святая!
Тепер мусилем юж так уступити,
О кривду твою будучи забитый
От рук шляхетских под час козаччизни
В Берестю Литовском, на своей отчизни.
Пред се ты, Церкви, туши добре собе!
Бог еще будет Сам помочен тобе!
Найзрит з Своей святой столици
До тебе, бедной, скажоной винници.
Хто в сердцу имя Христово меть буде,
Того Он в Царствии Своем не забуде.
Он ми дал, жем стал в Вилни законником,
Тут ігуменом, а впред священником.
Тот же ми казал и тепер знать давати,
Же юж пришол час Сион ратовати. Амин.

Тропар преподобному мученику Афанасію Брестському, голос 2

Блажен єси, отче наш Афанасію, / бо прожив ти вірно, твердо стоячи за Православну віру; / повсякчас умиленно співаючи похвальну пісню до Пречистої, / заповідаючи не порушувати нікому святої віри Православної, / постраждав ти, свідкуючи про істину, аж до смерті. / А ми, що святиню твою шануємо, / сміливо взиваємо до тебе: / отче наш, преподобний мученик Афанасію, / похвало і окрасо наша.

Кондак преподобному мученику Афанасію Брестському, голос 4

Чернечого життя окрасо і красою мучеників / явив ти себе життям своїм, Афанасію, / і, як сонце пресвітле, православним людям засяяв. / Тим-то Христос збагатив тебе даром чудес, / щоб ми, шануючи пресвітлу пам’ять твою, взивали до тебе: / охороняй стадо твоє молитвами твоїми, / отче преподобний.

Інший кондак преподобному мученику Афанасію Брестському, голос 2

Як пісника благочестивого й умілого, / і страждальця шляхетного, / і приклад життя пустельника, / у піснях гідно вихвалимо Афанасія вічно прославленого, / тому що він змія переміг правдиво.

Молитва преподобному мученикові Афанасію Брестському

О великий слуга Христовий, святий преподобний мученик Афанасій! До тебе ми, грішні й смиренні, як із правдивому нашому захисникові й швидкому помічникові, молитовно прибігаємо й від щирого серця звертаємося: Подивися на нас і вимоли в Людинолюбця Бога, нехай не засудить нас грішних по беззаконнях нашим, але подасть нам прощення по великій Своїй милості. Захисти нас своєю молитвою від навколишньої нас суєти гріховної світу цього й, як пастир добрий, збери розкидане стадо Христове й у двори Господа нас приведи. Огороди нас від спокус, єресей і розколів й навчи твердо у вірі православній жити. Поспіши, швидкий про нас молитовник, сприятливими твоїми молитвами вблагай Господа, щоб подав нам тихе й богоугодне життя, вилікує Своєї благодаттю наші хвороби душевні і тілесні, зігріє наші серця любов’ю один до одного й зроби братолюбними й єдинодумними. Вимоли також у Господа усього потрібного для життя нашого тілесного: родючості землі, доброї погоди й мирного життя. Країну нашу, людей і міста її, захисти молитвами твоїми від вогню, потопу, землетрусу, ворожої навали й внутрішніх розладів. Коли ж прийде година смерті нашої, затверди в нас пам’ять смертну, щоб й ми в щирому покаянні й чистому сповіданні совісті нашої відійшовши до Господа, удостоїмося вічного життя й з усіма святими запоєм славу Отцю й Синові й Святому Духу на віки віків. Амінь.

http://uaoc-ls.org.ua/2011/09/18/prepodobnyj-muchenyk-afanasij-ihumen-brestskyj/

_________________________________________________________________________________________________________________________________

Святой благоверный князь Глеб

Благоверный князь Глеб, во святом Крещении Давид, является одним из первых русских мучеников - страстотерпцев; он пострадал вместе со своим братом князем Борисом (во святом Крещении Романом). После убийства святого Бориса Святополк Окаянный послал к его младшему брату Глебу гонца с ложным известием о болезни уже скончавшегося к тому времени их отца, великого князя Владимира, для того, чтобы коварно убить возможного претендента на Киевский престол. Обманутый князь Глеб с небольшой дружиной поспешил в Киев. Предупреждение брата Ярослава, настигшее его у Смоленска, не остановило святого, не ожидавшего такого злодейства со стороны его брата Святополка. Недалеко от Смоленска убийцы настигли ладью Глеба, который не сопротивлялся, а только кротко молил пощадить его совсем еще юную жизнь. По приказу убийц повар Глеба перерезал ему горло. Тело князя было погребено в пустынном месте недалеко от Смоленска, "между двумя колодами", т. е. в простом деревянном гробу (+ 1015). В 1019 - 1020 гг. могилу святого Глеба разыскал его брат Ярослав, и тело, оказавшееся нетленным, было перенесено в Вышгород Киевский и погребено рядом со святым князем Борисом. Затем мощи братьев были перенесены (память 2 мая) в церковь во имя святителя Василия Великого, где у гробницы святых страстотерпцев совершались многие чудеса. Митрополит Киевский Иоанн составил службу князьям-страстотерпцам и установил им совместное празднование 24 июля, которое и свершается с первой половины XI века. Русская Церковь издревле почитает братьев-страстотерпцев, которые постоянно оказывают молитвенную помощь своей родной земле, особенно в годины тяжелых испытаний. Так, перед Невской битвой в 1240 году святые страстотерпцы Борис и Глеб явились в видении одному из воинов святого благоверного князя Александра Невского и помогали русским во время сражения. Летописи полны сказаний о различных благодатных проявлениях, засвидетельствованных около их гробницы, и об одержанных с их помощью победах. В честь князей-страстотерпцев возводились многие храмы и монастыри в разных концах России.

http://days.pravoslavie.ru/Life/life1454.htm

_____________________________________________________________________________________________________________________________________