Головна: - e-mail: mitropolet@mail.ru - http: //eparhija.com.ua - Skype: mitropolet


Категорії Новин


Новини

Керуючий Єпархією


Богородська єпархія УПЦ


Медіа

Документи

Газета


Проповіді і проповідники


Календар богослужінь


Контакти


Молитва



Голодомор та геноцид в радянські часи з відеофільмами



Українські історичні та народні трагедійні пісні і думи



Українські історичні думи козацької доби з відеофільмами



П'єси та спектаклі художнього та комедійного змісту з відеофільмами


 

У вигляді календаря

«    жовтня 2018    »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

У вигляді списку

Квітня 2018 (2)
Березень 2018 (3)
Лютий 2018 (1)
Січень 2018 (8)
Квітня 2017 (2)
Березень 2017 (2)
 

 

Hosting Ukraine

 

Богородська єпархія УПЦ КП » Проповіді » З Новим-Старим 2018-им роком я, Митрополит Адріан, Вас щиро вітаю!

З Новим-Старим 2018-им роком я, Митрополит Адріан, Вас щиро вітаю!

Автор: mitropolit от 13-01-2018, 00:00
В цей день Обрізання Господнього, згідно юдейської традиції, свята Православна Церква відмічає пам’ять ще двох великих угодників Божих святителів, Василія Великого, Архієпископа Кесарії Кападокійської та Петра (Могили), Митрополита Київського і всієї Русі, які жили в різні епохи і століття: один в IV-му, а другий, в ХVII-му століттях, але прожили на землі по 49-ть років і померли в один і той же день, 14-го січня на Обрізання Господнє.
Ці два святителі зіграли величезну роль в житті Православної Церкви світу. Тому, ми присвячуємо їм не тільки житіє про них російською і українською мовами, але й проповіді присвячені їм на двох мовах, а також два відеофільми, які з чутливістю і великими знаннями говорять про цих просвітителів православного люду
Пропонуємо також щедрівки, які присвячені Новому Старому Року у виконанні українських професійних і народних хорів, які по традиції українського народу оспівують трудолюбивий, миролюбивий і релігійний характер наших людей.



_______________________________________________________________________________________________________________________________________

Історія Старого Нового Року.

З Новим-Старим 2018-им роком я, Митрополит Адріан, Вас щиро вітаю!
Напередодні Старого Нового Року, який раніше припадав на 1 січня, на Русі відзначали Васильєв вечір. У цей щедрий на частування вечір було прийнято готувати святкову їжу, приймати гостей і гадати. Вважалося, що святочні ворожіння в ніч з 13 на 14 січня завжди збуваються. Дівчата ворожили про звуження за допомогою дзеркала. Основним святковим блюдом на Васильєв день був порося, якого зажарюють цілком, так само готували зайця і півня. Наші предки вірили, що печеня з порося забезпечує добробут на прийдешній рік, м'ясо зайця їли, щоб бути моторними, як заєць, а півня - щоб бути легкими, як птах. У Росії традиція відзначати старий Новий рік пов'язана, крім збереження традиції, з тим, що Російська православна церква продовжує зустрічати всі церковні свята за юліанським календарем ( «старим стилем»). При цьому сучасний Новий рік випадає на різдвяний піст - православний сорокаденний піст на честь Різдва.
Традиція відзначати старий Новий рік виникла після 1918 року, коли в Росії було введено нове літочислення. Після розпаду СРСР, крім Росії, старий Новий рік продовжують відзначати також у Вірменії, в Білорусі, в Україні, в Казахстані (близько 40% населення) і в Грузії, а також слов'яни і жителі інших колишніх радянських республік і православних в країнах ближнього і далекого зарубіжжя.

Обряди на Старий Новий Рік

Варення каші Після зняття пінки дивилися і на кашу - якщо вона червона, повна, буде щастя, і врожай, і талановита дочка. Якщо ж каша дрібна та біла - бути біді. Гарну кашу з'їдали на сніданок, погану ж вивалювали в річку. Засівання зерен Посипальщіку дають що-небудь у подарунок, а розкидані їм зерна ретельно збирають, зберігають до весни і при посіві ярих змішують з іншими насінням. Ходіння по домівках Загальна святковий настрій і бажання, щоб у наступному році жилося добре, робили людей щедрими, терпимими, гостинними. Після гучного, веселого обходу будинків молодь збиралася в посіделочной хаті і влаштовувала загальну гулянку. Вареники з сюрпризами Найбільш поширена традиція в Росії в ніч на старий Новий рік ліпити і варити вареники, частина яких з сюрпризами. У кожній місцевості (навіть у кожній сім'ї) значення сюрпризів можуть відрізнятися, але сама традиція дуже тепла і дружня - дозволяє зібратися і поспілкуватися всій родині.




______________________________________________________________________________________________________________________________________

Обрізання Господнє та свято Василія Великого святкують Церкви, що живуть за Юліанським та Григоріанським календарями

З Новим-Старим 2018-им роком я, Митрополит Адріан, Вас щиро вітаю!
УКРАЇНА — Церкви, які живуть за Юліанським календарем, 1 січня (за Григоріанським — 14 січня) відзначають свято Обрізання Господнього та надання Христу імені Ісус. У той же день згадують одного з отців Церкви — Василія Великого.
Подія обрізання Ісусу описується в Євангелії від Луки (2, 21): «Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус – ім’я, що надав був ангел, перше ніж він почався в лоні».
У Старому Завіті обрізання було законом на знак союзу Бога з Авраамом і його нащадками: Цей обряд мав дуже велике значення, оскільки символізував зарахування до членів релігії і народу та підкорення себе законові та обов’язкам. Невиконання закону означало його ламання та виключення з членства народу.
«Слово «обрізання» вживається в Старому Завіті часто в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи не обрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунтуватися проти Нього. Ісус Христос, який подібний до нас у всьому, крім гріха, не потребував ніякого очищення, будучи Сином Божим. Проте Він виконав цей припис, показавши неухильність Господньому закону та надавши йому нового значення новозавітнього хрещення», — розповідає у своїй книзі „Пізнай свій обряд” о. Юліан Катрій.
Церква у події обрізання Ісуса Хрста акцентує насамперед на жертві й самовідреченні — кожен християнин мусить практикувати обрізання від своїх похотей та злих намірів.
Також у той день надали Христові ім’я Ісус, що вказує на святість і Його силу.
Саме запровадження празника Обрізання має цікаву історію. Погани вірили у прикмету, що «який перший день Нового року, такий буде і цілий рік». Тому в цей день (який припадав якраз на Обрізання) організовували різні гуляння та карнавали. Мужчини перевдягалися у жінок, а жінки у чоловіків. Перебиралися в костюми звірів, язичницьких богів та богинь, вчиняли розпусту. Церква, щоб протидіяти цим поганським практикам, запровадила із настанням Нового року піст та покуту за гріхи поган. Цей піст подекуди тривав три дні, що видно з 17 правила Собору 567 року в Турі у Франції: «Через те, що між празниками Христового Різдва й Богоявлення бувають поганські святкування, потрібно під час них три дні зберігати піст». Лише століття опісля, коли поганські забави поволі відходять у забуття, Обрізання набуває радісного характеру. У цей день є звичай «водити Маланку». Серед гурту, що «водить Маланку» (переодягненого у дівчину хлопця) є й коза. Ці традиції не мають жодної спільності зі значенням, яке надає Церква святу, з духовним виміром події, яку відзначають християни.
Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 найбільших празників. Він закінчує попразденство Христового Різдва.
14 січня, за Юліанським календарем, Церква згадує пам’ять св. Василія Великого.
Він народився близько 330 року в Кесарії і походив зі знатного роду, що славився не лише багатством, а й ревною християнською вірою. Батько був адвокатом і викладачем риторики. У сім’ї було десятеро дітей, з яких п’ятеро і мати Емілія зачислені до святих.
Першу освіту Василій здобув під керівництвом батька. Після його смерті святий вирушає на навчання до Константинополя, а потім до Афін, де опановує риторику і філософію, астрономію і математику, фізику і медицину. Опісля він повертається в Кесарію, де викладає риторику. Близько 362 року він був висвячений у сан диякона єпископом Мелетієм, а через 2 роки — у сан пресвітера єпископом Кесарійським.
Святий написав багато праць, залишивши по собі велику духовну спадщину – це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма, 366 листів. Він уклав текст Божественної Літургії, приклався до формування вчення про Пресвяту Трійцю. Його визнають Великим Вчителем Церкви.
Святий Теодор Студит називає св. Василія «батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх отців».



___________________________________________________________________________________________________________________________________________

Житие Святителя Василия Великого

З Новим-Старим 2018-им роком я, Митрополит Адріан, Вас щиро вітаю!
Святитель Василий Великий родился около 330 года в городе Кесарии Каппадокийской (Малая Азия), в благочестивой христианской семье Василия и Емилии. Отец святителя был адвокатом и преподавателем риторики. В семье было десять детей, из которых пять причислены Церковью к лику святых: сам святитель Василий, его старшая сестра преподобная Макрина (†380; память 19 июля), брат Григорий, епископ Нисский (†385; память 10 января), брат Петр, епископ Севастийский (†IV; память 9 января) и младшая сестра — праведная Феозва, диакониса (†385; память 10 января). К лику святых причислена также и мать святителя праведная Емилия (†IV; память 1 января).
Первоначальное образование святой Василий получил под руководством своих родителей и бабки Макрины, высокообразованной христианки, в молодые годы слышавшей наставления святителя Григория Чудотворца, епископа Неокесарийского (†ок. 266–270; память 17 ноября).
После смерти отца и бабки святитель Василий отправился для дальнейшего образования в Константинополь, а затем в Афины. Здесь он пробыл около пяти лет, в совершенстве изучив разнообразные науки — риторику и философию, астрономию и математику, физику и медицину. Святой Григорий Богослов (†389; память 25 января) также учился в то время в Афинах; между ними установилась тесная дружба, продолжавшаяся всю жизнь. Впоследствии Григорий Богослов, вспоминая те годы, писал, что в Афинах им известны были только две дороги — одна в церковь, а другая — в училище.
Около 357 года святой Василий вернулся в Кесарию, где некоторое время преподавал риторику. Чувствуя призвание к духовной жизни, он решил отправиться туда, где процветало подвижничество. С этой целью святитель предпринял путешествие в Египет, Сирию и Палестину.
В Египте святой Василий провел целый год у архимандрита Порфирия, изучая богословские творения святых отцов и упражняясь в постнических подвигах; затем он посетил преподобного Пахомия, подвизавшегося в Фиваидской пустыне, преподобных Макария Старшего и Макария Александрийского, Пафнутия, Павла и других подвижников. После этого святой Василий совершил паломничество в Иерусалим, где поклонился святым местам земной жизни Спасителя.
На обратном пути святитель Василий некоторое время находился в Антиохии, где в 362 году был посвящен в сан диакона епископом Мелетием.
В Кесарии святой Василий проводил строгую иноческую жизнь. В 364 году он был посвящен в сан пресвитера епископом Кесарийским Евсевием. Исполняя свое служение, святой Василий ревностно проповедовал и неустанно заботился о нуждах своей паствы, благодаря чему снискал высокое уважение и любовь. Епископ Евсевий, по немощи человеческой, проникся завистью к нему и начал выказывать свое нерасположение. Чтобы не возникла смута, святой Василий удалился в Понтийскую пустыню (южный берег Черного моря), где поселился недалеко от монастыря, основанного его матерью и старшей сестрой. Здесь святой Василий подвизался в аскетических подвигах вместе со своим другом святым Григорием Богословом. Руководствуясь Священным Писанием, они написали уставы иноческой жизни, принятые впоследствии христианскими монастырями.
После смерти императора Константина Великого, при сыне его Констанции (337–361), арианское лжеучение, осужденное на 1-м Вселенском Соборе в 325 году, стало вновь распространяться и особенно усилилось при императоре Валенте (364–378), стороннике ариан. Для святых Василия Великого и Григория Богослова настал час, когда Господь призвал их из молитвенного уединения в мир для борьбы с ересью. Святой Григорий вернулся в Назианзин, а святой Василий — в Кесарию, вняв письменной просьбе епископа Евсевия, примирившегося с ним. Епископ Евсевий Кесарийский (автор знаменитой «Церковной истории») умер на руках у святого Василия Великого, благословив его быть своим преемником.
Вскоре святой Василий был избран Собором епископов на Кесарийскую кафедру (370 г.). В тяжелое для Церкви время он проявил себя как пламенный защитник Православной веры, ограждая ее от ересей своими словами и посланиями. Особенно следует отметить три его книги против арианского лжеучителя Евномия, в которых святитель Василий Великий учил о Божестве Святого Духа и единстве Его природы с Отцом и Сыном.
В непрестанных подвигах поста и молитвы святитель Василий стяжал у Господа дар прозорливости и чудотворений. Однажды, во время молебна пред иконой Пресвятой Богородицы и великомученика Меркурия (III в., память 24 ноября), святитель Василий получил откровение о гибели императора Юлиана Отступника (361–363), пытавшегося вновь утвердить язычество. Святитель Василий увидел, как изображение великомученика Меркурия исчезло, а когда вновь появилось на иконе, копье великомученика было обагрено кровью. В это самое время Юлиан Отступник был пронзен копьем и погиб на Персидской войне.
Когда император Валент (361–378) отдал в Никее православную церковь арианам, святитель Василий предложил прибегнуть к Божьему суду: передать церковь той стороне (православным или арианам), по чьей молитве откроются ее запертые запечатанные двери.
Три дня и три ночи молились ариане, но все было тщетно. После этого к церкви подошел святитель Василий с православным клиром и народом, и по молитве святителя двери храма раскрылись.
Известны многие случаи чудесных исцелений, совершенных святителем Василием Великим. Сила молитв святителя Василия была столь велика, что он дерзновенно мог испросить у Господа прощение отрекшемуся от Христа грешнику, приведя его к искреннему покаянию. По молитвам святителя получали прощение и разрешались от своих грехов многие великие, отчаявшиеся в спасении грешники. Так, например, некая знатная женщина, стыдясь своих блудных грехов, записала их и отдала запечатанный свиток святителю Василию. Святитель всю ночь молился о спасении этой грешницы. Утром он отдал ей нераспечатанный свиток, в котором все грехи оказались изглаженными, кроме одного страшного греха. Святитель посоветовал женщине идти в пустыню к преподобному Ефрему Сирину. Однако преподобный, лично знавший и глубоко почитавший святого Василия, отослал каявшуюся грешницу обратно, сказав, что лишь святитель Василий силен испросить ей у Господа полное прощение. Вернувшись в Кесарию, женщина встретила погребальное шествие с гробом святителя Василия. В глубокой скорби она с рыданиями упала на землю, бросив свиток на гроб святителя. Один из клириков, желая посмотреть, что было написано в свитке, взял его и, развернув, увидел чистый лист; так был изглажен последний грех женщины по молитве святителя Василия, совершенной им посмертно.
Находясь на смертном одре, святитель обратил ко Христу своего врача иудея Иосифа. Последний был уверен, что святитель не сможет дожить до утра, и сказал, что в противном случае уверует во Христа и примет Крещение. Святитель испросил у Господа отсрочки своей кончины.
Прошла ночь и, к изумлению Иосифа, святитель Василий не только не умер, но, встав с одра, пришел в храм, сам совершил таинство Крещения над Иосифом, отслужил Божественную Литургию, причастил Иосифа, преподал ему поучение, а затем, простившись со всеми, с молитвою отошел ко Господу, не выходя из храма.
На погребение святителя Василия Великого собрались не только христиане, но язычники и иудеи. Прибыл проводить своего друга святитель Григорий Богослов, которого святитель Василий незадолго до своей кончины благословил принять Константинопольскую кафедру.
За свою короткую жизнь (†379) святитель Василий оставил нам множество богословских трудов: девять бесед на Шестоднев, 16 бесед на разные псалмы, пять книг в защиту православного учения о Святой Троице; 24 беседы на различные богословские темы; семь аскетических трактатов; правила монашеские; устав подвижнический; две книги о Крещении; книгу о Святом Духе; несколько проповедей и 366 писем разным лицам.
Святитель Амфилохий, епископ Иконийский (†394; память 23 ноября), в своем надгробном слове о святителе Василии сказал: «Он для христиан всегда был и будет учителем спасительнейшим».
За свои заслуги перед Православной Церковью святитель Василий назван Великим и прославляется, как «слава и красота Церкви», «светило и око вселенной», «учитель догматов», «палата учености». Святитель Василий Великий является небесным покровителем просветителя Русской Земли — святого равноапостольного великого князя Владимира, нареченного в Крещении Василием. Святой Владимир глубоко чтил своего Ангела и в честь его построил на Руси несколько храмов. Святитель Василий Великий, наряду со святителем Николаем Чудотворцем, издревле пользовался особым почитанием в среде русского верующего народа. Частица мощей святителя Василия и поныне пребывает в Почаевской Лавре. Честная глава святителя Василия благоговейно хранится в Лавре святого Афанасия на Афоне, а десница его — в алтаре храма Воскресения Христова в Иерусалиме.



_____________________________________________________________________________________________________________________________________

ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ про ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСІ ПЕТРА МОГИЛУ

З Новим-Старим 2018-им роком я, Митрополит Адріан, Вас щиро вітаю!
Майбутній Київський митрополит Петро Могила народився 21 грудня 1596 року, походив зі старовинного молдавського роду Могил і був третім сином Симеона Могили, молдавського господаря (князя). Рід Могил був у родинних зв’язках з польськими або спольщеними магнатськими родинами, як-от Потоцькі, Вишневецькі, Корецькі. Ці родові зв’язки виникли через одруження “Могилянок”, доньок Молдавського господаря (князя) Єремії, з синами з названих родин. Брат батька Петра Могили – Юрій у 1589 році був поставлений на митрополита Молдавського і Сучавського. Симеон Могила – батько майбутнього Київського митрополита у 1596 році (рік народження Петра Могили) одержав від польської держави право польського шляхетства. Будучи польськими шляхтичами і маючи тісні політичні зв’язки з Польщею, Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині. В питаннях віри рід Могил не тільки залишився православним, а в особах Єремії і Симеона виявив себе великим добродієм Української Православної Церкви. Могили були благодійниками Львівського ставропігійного братства. На пожертви Єремії і Симеона Могил була побудована у Львові церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці (1591), чому й була прозвана Волоською (Молдавія й Валахія – це назви румунських земель у ХIV–ХVІІ ст.) Рід Могил по жіночій лінії теж прославився своїми пожертвами для Української Православної Церкви. Донька господаря (князя) Єремії Анна, незважаючи на шлюби з польськими аристократами, залишалася православною, а у 1630 році стала навіть членом Львівського ставропігійного братства.
Початкову і середню освіту Петро Могила здобув від учителів Львівської братської школи. Він також міг навчатися у Львівській єзуїтській колегії, де в той же час навчався майбутній український гетьман Богдан Хмельницький, оскільки вони були майже однолітками. Після цього Петро Могила, як це було зазвичай у магнатських родинах, подорожував Західною Європою, здобуваючи собі вищу освіту в закордонних університетах. Петро Могила добре знав грецьку мову, яку досконало вивчали у Львівському братському училищі, і латинську, котрій приділяли увагу у єзуїтських колегіях. У закордонних університетах (зокрема Сорбонському, околиця Парижа) він добре ознайомився з латинським богослів’ям. Розробляючи пізніше свою систему освіти в Києві, Петро Могила вклав у неї все те позитивне, що запозичив у школах і вищих навчальних закладах Західної Європи. Саме цим пояснюється, з одного боку, його відданість православній вірі, а з іншого – відкритість до інших віросповідань.
При дворі польського гетьмана Станіслава Жолкевського молодий Петро Могила вивчав військове мистецтво; ці знання незабаром йому довелося практично застосувати. Зі своїм власним людом він брав участь у Хотинській битві 1621 року між поляками і турками. У цій польсько-турецькій війні перемогу здобуло польсько-українське військо, в якому козацькими загонами командував Петро Сагайдачний. Тоді ж Сагайдачний дістав поранення, від якого незабаром помер. У рік його смерті (1622 р.) Петро Могила приїздив до Києва. В його душі у цей час виникла дилема, яким шляхом іти далі: обрати службу офіцера польської армії чи стати на стезю духовну, присвятити себе служінню православній Церкві, яка за тих умов дуже цього потребувала. І в наступні роки він часто приїздив до Києва – міста, до якого його прив’язувало почуття вдячності своєму духовному наставнику митрополиту Іову Борецькому.
Минуло вже три десятиліття після укладення Берестейської унії, коли православні в Україні і Білорусі розкололися на дві частини: одна визнала примат Римського Папи і деякі католицькі догми, через що почала називатися греко-католицькою або уніатською, а друга зберігала традиційну віру предків, започатковану ще за часів Київської Руси у складі Константинопольського Патріархату.
Церковне життя ще й до унії було дезорганізоване. Моральний стан ієрархії і духовенства був на низькому рівні. Ієрархи розпоряджалися маєтностями церкви, немов своєю приватною власністю. Через унію православна Церква позбулася деяких своїх храмів і володінь. Софію Київську відібрали у православних. Римський Папа вважав, що і Києво-Печерська лавра мала перейти у володіння греко-католицького митрополита.В цей тяжкий для православної Церкви час Господь поставив світильником Української Православної Церкви Петра Могилу. У 1627 році Петро Могила був обраний архимандритом Києво-Печерського монастиря після смерті архимандрита Захарії Копистенського. На виборах Петро Могила мав повну підтримку митрополита Іова Борецького. Петро Могила вступив на поле церковно-православної діяльності і співпрацював з ієрархією, висвяченою Єрусалимським Патріархом Феофаном, при королі Сигизмунді ІІІ, коли становище Православної Церкви в Польщі було безправним, а православна ієрархія не була визнана державною владою. Молодий архимандрит, воєводич молдавських земель і водночас польський шляхтич, не завагався стати на бік православних українців та білорусів в опозицію до панівного суспільства гнобителів православ’я. Незважаючи на свою відданість православ’ю, він не був засліпленим фанатиком, його всебічна освіта та широкий світогляд дозволяли йому оцінити все, що було добрим в інших віровизнаннях.
Петро Могила мав конкретний план виведення православної Церкви з глухого кута, в якому вона опинилася після Берестейської унії, і повернення її до давнього благочестя. Досконало знаючи, в чому саме полягала сила єзуїтів, він усвідомлював, що можна їй протиставити. Одним із таких важливих засобів він вважав освіту і друковане слово. Петро Могила почав свою культурно-просвітницьку діяльність у Церкві виданням книг на базі Печерської друкарні та заснуванням школи у Києво-Печерській лаврі. Школа була відкрита після смерті митрополита Іова Борецького восени 1631 року, бо митрополит був противником відкриття у Києві нової школи, яка конкурувала б з Київською братською школою. Перед Петром Могилою постало питання: де набрати кваліфікованих учителів, коли їх в Україні не було? Він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон вчитися на його кошти; потім вони стали добрими викладачами Могилянської школи.
У передмові до виданого Петром Могилою у 1636 році “Анфологіону” сказано: “На кошти свого родинного майна, відновивши занедбані й спорожнілі київські школи, він постачав, постачає і дуже хоче за допомогою небесною до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами на існування бідних студентів”.
Петро Могила, як архімандрит, став заводити в Лаврі кращі порядки. Він поновив Успенський собор, печери, побудував у Голосієві, під Києвом, монастир, а також притулок для бідних і сиріт; і все це – на свої власні кошти. При захисті прав Києво-Печерської лаври чи інших православних церков, він діяв сміливо і наполегливо. Характерною рисою молодого, невтомного в роботі архімандрита була наполегливість у роботі заради добра православної Церкви.
Енергійна діяльність архимандрита Петра Могили за п’ять років від поставлення його на ігумена монастирської братії, тверда оборона ним прав православної Церкви перед численними польськими аристократами поставили його на чолі православної делегації, яка після смерті Сигизмунда ІІІ повинна була відстоювати права православної Церкви у Варшаві на сеймах конвокаційному, елекційному і коронаційному нового короля Владислава IV. Велика заслуга Петра Могили в тому, що він добився урівняння в правах православної Церкви з греко-католицькою, про що було записано у “Пунктах заспокоєння” 1632 року. З цього часу православна ієрархія була визнана польським урядом. До цього православна Церква не мала ніяких прав, а єпархіальні архиєреї сиділи в Києві і не мали права знаходитися на своїх єпархіях.
Цю заслугу Петра Могили визнали сучасники. Кияни, духовенство, українська шляхта радісно вітали Петра Могилу стрічками, промовами, віршами. Завдяки йому святкували свою першу національну перемогу після стількох літ смутку, неволі і приниження. Студенти Могилянської колегії в похвалах Петру Могилі свідчили, що він “доказав ясніше сонця в полудень наші права, щодо сили – тверді, мав алмаз, золоті по своїй дорогоцінності, святі по своїй давнині”.
Серед своїх сучасників Петро Могила найкраще усвідомлював ту шкоду, якої завдавав українському народові розкол між Церквами, і тому щиро прагнув його подолати. Ця ідея пронизує всю його церковну діяльність від самого її початку і до його останнього подиху. В цей час польський уряд уже зрозумів, що Берестейська унія не виконала завдань, які ставилися перед нею.
Перші кроки Петра Могили в цьому напрямі були пов’язані з планами Мелетія Смотрицького. Мелетій Смотрицький – автор прославленої “Слов’янської граматики”, знаменитий полеміст, йому належав “Тренос”, за купівлю чи продаж якого король встановив штраф у п’ять тисяч злотих, – був спочатку єпископом, висвяченим ще Патріархом Єрусалимським Феофаном, але потім, у липні 1627 року, ображений втручаннями братства в його церковні справи, таємно перейшов на бік уніатів. Не розкриваючи своїх зв’язків із католиками, він не раз обговорював з митрополитом Іовом Борецьким та Петром Могилою проблему зближення позицій православних ієрархів та греко-католиків. При цьому і тодішній Київський митрополит, і Києво-Печерський архимандрит прихильно ставилися до ідеї примирення Церков.
У 1628 році, 15 серпня, саме на Успіння Пресвятої Богородиці, був скликаний Помісний Православний Собор. На цьому Соборі вирішили розглянути розходження між православною і католицькою Церквами.
Тим часом Петро Могила розгортав свою діяльність у лаврі, зміцнюючи та розширюючи її друкарню. Друкарня Печерської лаври була заснована в 1615 році Єлисеем Плетенецьким, тодішнім архимандритом. Це була перша друкарня в Києві, яка стала важливим центром книгодрукування в Україні ХVІІ–ХVІІІ ст. Після смерті Єлисея Плетенецького друкарнею керував Захарія Копистенський, а вже після нього – Петро Могила.
За часів керування Петра Могили друкарня значно активізувала свою діяльність. У 1629 році тут був виданий “Літургіаріон”, або “Служебник”, завдяки чому священнослужителі Української Православної Церкви вперше одержали таку потрібну їм книгу. Противники православ’я, і не тільки вони, не раз звертали увагу на те, що в церковних книгах Русі було багато помилок і різночитань. Петро Могила прийняв рішення, щоб будь-яка церковна книга, яка друкувалася в Україні, була звірена з першоджерелом, і особисто звіряв слов’янські переклади з грецькими оригіналами. Для цього видання було написано догматичне й обрядове пояснення літургії. Через 10 років “Служебник” був перевиданий з доповненнями – створеними Петром Могилою єктеніями та молитвами на різноманітні випадки життя. “Служебник”, безперечно, сприяв уніфікації богослужбової практики Української Церкви і був одним із важливих кроків Петра Могили у покращенні богослужбового життя духовенства.
У 1631 році в цій же друкарні була надрукована “Тріодь Квітна”, яка містила церковні служби, починаючи від Великодня і аж до свята Всіх Святих.
За п’ять років його керівництва лаврською друкарнею тут було надруковано п’ятнадцать різних книжок. Освічених богословів і письменників, які гуртувалися навколо Петра Могили, називали “могилянським Атенеумом”. У 1636 році була надрукована книга під назвою “Анфологіон”, це був збірник моральних і життєвих повчань.
Петро Могила дбав про книгодрукування не лише в Києві та в Україні, а й за її межами.
На дев’ятий день після смерті митрополита Іова Борецького, 11 березня 1631 року, Петро Могила об’єднав Лаврську школу і Братську школу при Богоявленському монастирі на Подолі у Києві (нині там існує університет відродженої Києво – Могилянської академії). Об’єднання цих шкіл заклало основи вищої освіти на території колишньої Київської Русі. Утворений таким чином Києво-Могилянський колегіум став фактично першим православним університетом. Колегіум випускав зі своїх стін чимало знаменитих освічених і доброчесних пастирів, державних чиновників і просто зразкових громадян. Колегіум і Богоявленський монастир, ченцями якого були виключно викладачі колегіума, утримувалися на кошти Петра Могили.
Як освітня установа, колегіум Петра Могили мав європейську структуру, відповідаючи всім тодішнім стандартам. Як відомо, в Європі освіта зародилася в монастирських школах. Пізніше більш ґрунтовну підготовку давали так звані соборні школи – при кафедральних соборах великих міст. Ще пізніше на їх основі виникають універсальні шкільні заклади – університети або академії. Заснований Петром Могилою навчальний заклад був схожий на подібні західноєвропейські вищі школи. У ньому було вісім класів, а навчання тривало спочатку сім років, а пізніше 12 років. Польський король довго не давав дозволу на викладання богослов’я, і це стало формальною причиною того, що заснований навчальний заклад не одержав звання академії.
Могилянська колегія ставила перед собою мету виховати красномовних ораторів, які володіли б мистецтвом вести диспут, захищаючи православну віру, а також проголошувати проповіді.
Щоб забезпечити належний рівень освіти, Петро Могила постійно стежив за високим рівнем кваліфікації науково-педагогічних кадрів колегії. Для цього він посилав здібних учнів на навчання за межі України. Серед них були Інокентій Гізель, Єпіфаній Славинський, Софроній Почаський, Тарасій Земка, Лазар Баранович. Викладачами ставали також кращі випускники колегіуму.
Петро Могила мріяв поширити започатковану ним систему освіти на всю Україну. 1634 року він організував філію Київського колегіуму у Вінниці, згодом, у 1639 році, цю філію було переведено на Волинь у місто Гощу. З 1636 року існувала філія колегіуму і в Кременці. Більше того, Петро Могила заснував освітні заклади нового спрямування навіть за межами України. За його допомогою було організовано слов’яно-греко-латинську академію в столиці Молдови Яссах, куди було направлено чотирьох київських викладачів. Тоді ж, у 1640 році, Київський митрополит звернувся й до царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати в Москві школу, в якій київські вчені навчали б дітей боярських і простих людей грецької та слав’янської грамоти, але ця пропозиція не була прийнята.
Могилянський колегіум викликав занепокоєння у польських урядовців. Польський король відмовився видати привілей, щоб заснована Петром Могилою вища школа мала статус академії. Польські урядовці всіляко намагалися знищити цю школу, розігнати її учнів і викладачів.
Але, незважаючи на всі труднощі наслідком всілякого сприяння освіті стало те, що і через кілька років після смерті Петра Могили іноземні мандрівники засвідчували надзвичайно високий рівень загальної грамотності в Україні. Антиохійський архидиякон Павло Алепський, супроводжуючи свого Патріарха, побував у 1654 та в 1657 роках на нашій землі і відзначив, що “по всій землі руських ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб... У землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти”. У своїх спогадах Павло Алепський окремо спинився на тодішньому світильнику просвіти – київському колегіумі. Справа Петра Могили дала свої плоди.
Отже, Києво-Могилянський колегіум від самого початку відіграв важливу роль освітнього центру в Україні, центру розвитку наукової думки, а головне – він став центром захисту православної віри. Сам Господь воздвигнув світильник православної Церкви в Україні – Петра Могилу. Він через свій колегіум виховав духовних пастирів, вчених и багато визначних церковних діячів, які зробили вагомий внесок у розвиток православного богослів’я і культури не лише в Україні, а й у сусідніх державах.
Після смерті короля Сигизмунда у 1632 році в Прилуках на великій козацькій раді була обрана делегація від православного населення України на конвокаційний сейм. Свою делегацію відправило і православне духовенство. І хоч на той час Київським митрополитом був Ісая Копинський, главою делегації обрали Петра Могилу, якого підтримувала і шляхта, що не прийняла унії.
На сеймі Петро Могила зайняв тверду позицію захисту православ’я. Він вимагав скасувати всі заборони щодо будівництва церков, відкриття колегіумів, друкарень, а також поставив питання про повернення відібраних православних храмів. Позиція Петра Могили примусила претендента на польський трон королевича Владислава прийняти спеціальний документ “Статті, або пункти заспокоєння руського народу”. Багато вимог Петра Могили було задоволено, зокрема щодо повернення православним Софійського собору в Києві, Видубицького монастиря (в обмін на Гродненський), усіх маєтків Київської митрополії, повернення Луцької та Перемиської єпархій для православного люду. Все це значно зміцнило любов православних до Петра Могили. Ця любов призвела до того, що делегати елекційного сейму у Варшаві обрали Київським митрополитом замість старого, кволого і хворобливого Ісаї Копинського Петра Могилу. Король Владислав IV цей вибір одразу затвердив 10 листопада 1632 року. 12 листопада того ж року до Царгорода виїхала делегація Української Православної Церкви. Константинопольський Патріарх Кирило Лукаріс благословив Петра Могилу бути Київським митрополитом, і одночасно призначив його екзархом Константинопольського Патріаршого престолу.
Хіротонія Петра Могили відбулася у Львові 1633 року в Успенській (Волинській) церкві, яку двома роками раніше освятив сам Петро Могила. Після завершення справ у Львові нововисвячений митрополит повернувся до Києва, де його зустрічали з великою радістю. Його величали за те, що на сеймі він “доказав ясніше сонця в полудень наші права, щодо сили – тверді, мов алмаз, золоті по своїй дорогоцінності, святі по своїй давнині”.
Після повернення до Києва з титулом митрополита Київського і Галицького і всієї Русі діяльність Петра Могили у церковному будівництві ще більше посилилась – як у галузі освіти, книгодрукування, так і в благодійних справах. Тоді ж мешканці Києва самі силою відібрали Софійський собор. У ті часи кафедральний собор, збудований Ярославом Мудрим, знаходився у занепаді. Служби в соборі не правилися, бо приміщення було зруйноване.
Петро Могила відновив і церкву св. Василія, а на руїнах Десятинної почав будувати нову, причому спочатку провів тут археологічні розкопки, знайшов могилу св. князя Володимира і переніс його святі останки до Успенського собору Києво-Печерської лаври. Петро Могила також відбудував і стародавній храм Спаса на Берестові. У Києві він побудував і нові церкви, які, на жаль, не збереглися до наших часів.
У своїх будівельних та реставраційних справах Петро Могила не забував і про свою давню мрію – примирити і поєднати всіх руських людей християнської віри. У 1636 році він звернувся до православних із закликом до примирення з греко-католиками. Він взагалі закликав до миру віруючих усіх віросповідань. У зверненні до священиків і мирян Петро Могила писав: “Ми закликаємо всіх, хто живе під одним Законом, до сусідської дружби, злагоди і приязні”.
За часів Петра Могили виникла ідея утворення Українського Патріархату, яка належить польському королю Владиславу IV. Кандидатом на патріарший престіл, за планом польського короля, намічався Петро Могила, якби православні й уніати погодилися на примирення. У православній Церкві Патріархати є автокефальними Церквами, а Патріархи – головами цих автокефальних незалежних Церков. Римська курія ставилася до ідеї Українського Патріархату неприхильно. В Римі ця ідея викликала побоювання, щоб переговори між православними та уніатами у справі утворення патріархату не привели до повернення уніатів у лоно православної Церкви.
Катехизис Петра Могили, відомий під назвою “Православне ісповідання віри”, був визнаний Київським Помісним собором. Розуміючи велике значення “Православного ісповідання віри”, Петро Могила передав його на розгляд Константинопольському Патріарху, який направив його на Яський собор у Молдові 1643 року. Виправлений тоді Катехизис, або “Православне ісповідання віри”, був посланий усім східним Патріархам, і тоді був визнаний ісповіданням віри всієї православної Церкви. Уперше “Православне ісповідання” було надруковане грецькою мовою в Амстердамі 1662 року. За життя Петра Могили у скороченому вигляді польською та українською мовами Короткий або Малий Катехизис був виданий у друкарні Києво-Печерської лаври у 1645 р. Цей самий Катехизис Петра Могили у перекладі на церковнослов’янську мову був виданий у 1649 р. у Москві, а в 1685 р., з благословення Патріарха Іоакима, був надрукований слов’янський переклад Амстердамського видання “Православного ісповідання”. “Православне ісповідання віри” Петра Могили стало символічною книгою православної Церкви.
Як свідчать історики, Петро Могила заслужив шану і повагу своїх сучасників за вченість, працьовитість та доброчинність. Але Петра Могилу не підкуповували підлесливі слова. Хоч Київський митрополит уникав відкритої полеміки з уніатами та католиками, але він рішуче став на захист православ’я.
Петро Могила постійно турбувався про видання агіографічної літератури українських книжників. Він благословив у 1635 році друкування “Патерикона” Сильвестра Косова, що був своєрідною переробкою написаного ще преп. Нестором “Києво-Печерського патерика”. У 1638 році Петро Могила передав дбайливо зібрані ним оповіді про чудеса Печерських угодників Афанасію Кальнофойському, який уклав книгу “Чуда, що були, як в самім чудотворнім Печерськім Монастирі, так і в обох святих печерах, де з волі Божої благословенні печерські отці жили та скинули з себе тягар своїх тіл”.
Останньою великою працею Петра Могили був “Требник”, що його було випущено в світ за два тижні до його смерті, тобто 16 грудня 1646 року. Це величезний том на 1700 сторінок, у якому докладно описані таїнства й обряди православної Церкви.
В Требник Петра Могили ввійшло чимало з того, що обмірковувалось і було прийнято постановою Київського Собору 1640 року. Над Требником, безумовно, дуже багато попрацював сам митрополит. Як він говорив, приводом для видання Требника були насамперед часті нападки ворогів православної Церкви на священиків, що вони зовсім не знають, як треба відправляти таїнства і різні церковні обряди, чому і правлять їх по-різному, не розуміють їх змісту, значення та сенсу.
У Требнику було дано все необхідне священикам для відправлення таїнств і треб та для їх розуміння. Требник визнає при хрещенні не лише повне занурювання тіла у воду, а й обливальне хрещення. Формою шлюбу вважається згода на подружнє життя тих, що вступають у нього. Ці католицькі особливості ввійшли в Требник тому, що вони відображали погляди православних богословів того часу. Сам митрополит Петро Могила уже звільнився від таких поглядів. Коли Лаврентій Зизаній прилучив перетворення Святих Дарів на літургії до слів Христових: “Це є тіло Моє” та “Це є кров Моя”, митрополит Петро Могила визнавав формулою таїнства євхаристії благословення хліба і вина з призиванням Святого Духа.
Петро Могила, на противагу звичаям, що існували в Російській Церкві, не наполягав на повторенні хрещення для християн – протестантів чи католиків, якщо вони переходили у православ’я. Протестантів лише помазували миром, а католиків і уніатів приймали тільки на основі визнання ними православних догматів. Між іншим, така практика Української Церкви в цьому питанні згодом поширилася і була прийнята і в Росії. Взагалі Українська Церква не боялась у своїх звичаях іти на запозичення від Західної Церкви, якщо це запозичення не суперечило православному віровченню. Так, в українських церквах по п’ятницях у перші чотирі тижні Великого посту на вечірніх службах читалися уривки з Євангелія про страждання Ісуса Христа (так звані пасії), що не робилося тоді в Росії. Але пізніше і в Росії стали служити пасії.
Щодо таїнства хрещення через занурення тіла у воду чи обливання Петро Могила говорив: “Щоб кожна церква зберігала першу чи другу форму хрещення за звичаєм, якого вона дотримувалася з давніх часів”.
Недаремно Требник Петра Могили мав такий великий вплив на всі пізніші Требники, які видавалися в Україні у другій половині ХVІІ ст. “Известие учительное”, яке друкувалося при “Служебнику”, “Чин присоединения иноверцев”, “Книга молебных пений”, “Дополнительный требник” та багато іншого, – все це в тому чи іншому вигляді бралося з Требника Петра Могили.
Недовгою була діяльність Петра Могили на Київській кафедрі, але користь і значення її були дуже великі для православної Церкви в Україні і в Русі Московській. У своєму передсмертному заповіті він засвідчує свою відданість православній вірі предків: “У святій вірі, в котрій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополитське недостойний на собі маю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед Маєстат Господа мого”, – це слова з заповіту митрополита Петра Могили від 22 грудня 1646 року. Великий митрополит стверджує в ньому свою відданість до смерті Церкві і православній вірі, в якій і народився. В особі Петра Могили Українська Православна Церква мала митрополита, з ім’ям якого залишилося в історії “Православне ісповідання кафоличної Східної Церкви”.
До останніх днів свого життя Петро Могила залишився щедрим меценатом заснованої ним колегії. У цій справі він став прикладом для інших членів Київського братства, які різними пожертвами надавали училищу значну допомогу. Заповітом Київський митрополит віддав заснованій ним школі більшу частину свого майна, всю свою бібліотеку (а його бібліотека була на той час най­кращою і найбільшою в Києві і однією з найкращих у Польській державі).
Митрополит Петро Могила скінчив свій земний подвиг 1 січня, тобто 14-го січня нового стилю 1647 року. Поховання було призначено на день пам’яті сорока мучеників, який того року випав на вівторок другого тижня Великого посту. 19 березня 1647 року відбулося урочисте поховання Київського митрополита Петра Могили. Зібралося дуже багато народу, щоб провести в останню путь сина Молдови, якого українці полюбили як свого пастиря і який ототожнив себе з українським народом, на захисті прав якого він непохитно стояв упродовж усього свого життя.
Спочатку гріб з тілом Петра Могили стояв у Святій Софії, де він знаходився до дня поховання. Місце поховання Петро Могила обрав у Києво-Печерській Лаврі, в Успенському соборі. Його поховали біля лівого крила собору. На смерть Петра Могили було написано багато віршів, в яких висвітлювався святительський подвиг Київського митрополита.
Петро Могила упокоївся в день пам’яті святителя Василія Великого. Українські шанувальники (проповідники й історики) неодноразово підкреслювали схожість між митрополитом Петром Могилою і Василієм Великим, архиєпископом Кесарії Кападокійської. Обидва вони в ранні роки прийняли чернечий постриг; обидва ревно боролися за православ’я (св. Василій Великий – з єретиками-аріанами), формулюючи в творах православне віровчення; обидва мали великі заслуги у розвитку й упорядкуванні православного богослужіння (літургія Василія Великого та інші богослужбові чини і молитви; Петро Могила – Служебник і Требник); обидва в житті і діяльності відзначалися вольовими активними характерами; упокоїлися і святий Василій Великий, і митрополит Петро Могила у віці 50 років.


______________________________________________________________________________________________________________________________________________

Слово Архиепископа Крымского Луки (Войно – Ясинецкого) в день Обрезания Господня и в день памяти в честь святителя Василия Великого.

З Новим-Старим 2018-им роком я, Митрополит Адріан, Вас щиро вітаю!
Я уже не раз проповедовал вам в этот великий праздник о значении обрезания Господня, не раз проповедовал и о величайшем святителе Василии Великом, память которого Церковь празднует с этим великим Господским праздником.
Обратили ли вы внимание на то, что это единственный случай соединения прославления Христа с прославлением святого человека? Больше ни в одном случае этого нет, и этим Церковью отмечается и подчеркивается величие этого святого.
Сегодня буду говорить вам о том, что слышали вы из уст Христовых вчера на всенощной и что услышите сейчас на молебне: я разъясню вам 10-ю главу Евангелия от Иоанна: !Аминь, аминь глаголю вам: не входяй дверьми во двор овчий, но прелазя инуде, той тать есть и разбойник, а входяй дверьми пастырь есть овцам. Сему дверник отверзает, и овцы глас его слышат, и своя овцы глашает по имени и изгонит их. И егда своя овцы ижденет, пред ними ходит, и овцы по нем идут, яко ведят глас его. По чуждем же не идут, но бежат от него, яко не знают чуждого гласа" (Ин. 10, 1-5).
Какой это двор овчий, о котором говорит Спаситель? Это Церковь, Новозаветная Церковь, ибо овцами Христовыми называются только христиане, о них, следовательно, речь.
Господь Иисус Христос говорит, что кто не входит во двор овчий дверью, тот вор и разбойник.
Овец в древнее время загоняли на ночь в ненастье в особые дворы огорожденные, или пещеры в горах; при входе ставили младших из пастырей, чтобы сторожили.
Кто же это те, о которых говорит Христос, что они не дверью входят во двор овчий, а "прелазят инуде" - где-нибудь в другом месте прелазят как воры и разбойники?
Надо вам заметить, что эта притча Христова была сказана непосредственно после того, как Он исцелил слепорожденного, и когда обличал фарисеев и книжников в их слепоте. Они возмутились: Как! Мы слепы?! - Да, да, вы слепы. Слепы, хоть считаете себя зрячими, а на самом деле слепы.
К ним в первую очередь была обращена та речь Христова, которую начал я читать Вам, которую Вы только что слышали.
Их Господь назвал ворами и разбойниками. Кого их? Прежде всего, тех учителей иудейских, которые мнили себя вождями религиозными народа израильского. они считались вождями, на них смотрели, как на вождей, а Господь Иисус Христос назвал их ворами и разбойниками.
Что же это, почему это так? Потому что во двор овчий входили они не дверью, овец не называли по имени, как делают это истинные добрые пастыри, дающие имя каждой овце своей. И овцы не слушали их гласа, потому что не слушают чуждого гласа: они знают глас своего пастыря, а за чужим не идут.
"Сию притчу рече им, они же не разумеша что бяше, яже глаголаше им. Рече же паки им Иисус: Аминь, аминь глаголю вам, яко Аз есмь дверь овцам. Вси, елико их прииде прежде мене, татие и разбойницы, но не послушаша их овцы".
Он, Он, Господь наш Иисус Христос, есть дверь для овец, и все добрые пастыри, все те, кто входит во двор овчий не самовольно, не по своему желанию, а кто поставлен на это дело Господом Иисусом Христом, - только те суть добрые пастыри, а все остальные, а все "прелазящае инуде", а не входящие дверью, все приходившие до Него - это воры и разбойники.
Кто эти приходившие до Него? Конечно же, не святые пророки, которые пролагали пути для пришествия Христова, для Царства Божия.
Речь не о них, а о лжепророках, речь о книжниках и фарисеях, которые не признали Господа Иисуса Христа за Сына Божия, даже за пророка не считали, поносили Его, злыми словами хулили Его, не веровали в Него.
Эти заслужили название воров и разбойников, ибо только дверью, которая есть Христос, можно выходить во двор овчий: "Аз есмь дверь: Мною аще кто внидет, спасется; и внидет и изыдет, и пажить обрящет".
Только Он, Иисус Христос - Единый Пастырь, только Он есть дверь овцам.
Только входящие этой дверью с глубокой верой в Господа Иисуса Христа, с горячей любовью к Нему, с решимостью идти по пути, на который зовет Он, только те пажить обрящут, только те найду все то, что необходимо им, как овцам необходима пажить. Только те найдут пажить в Царстве Божием - только они одни войдут во двор овчий.
Запомните, что вам, овцам Христовым, один путь, одна дверь в Царство Божие.
Эта дверь - Сам Господь наш Иисус Христос. Ни в какую больше дверь не входите, всегда чуждайтесь ограды чуждой, живите в ограде Христовой, в ограде Его любви, Его попечения.
На Него все надейтесь - и войдете, и выйдите, и пажить обрящете.
"Тать не приходит, разве украдет и убиет и погубит. Аз приидох, да живот имут и лишше имут. Аз есмь пастырь добрый: пастырь добрый душу свою полагает за овцы".
Разве не знаете, разве не веруете всей душой, что Он, Господь наш Иисус Христос пострадал за нас всех, окаянных грешников, что Он Своею Кровью, Своей крестной смертью спас нас? Ведь это основа веры нашей, ведь это все то, что должны мы помнить и вспоминать каждый день. Мы должны помнить, что Он совершил спасение рода нашего, тягчайшей ценой совершил, ценой ужаснейших страданий крестных, ценой Крови Своей Богочеловеческой.
И после Него много, чрезвычайно много было добрых пастырей, которые за овец положили душу свою.
Разве мало было священномучеников - епископов и пресвитеров, претерпевших жесточайшие мучения и мученическую смерть за имя Христово.
Как было много, как много этих истинных, добрых пастырей, Самим Христом призванных пасти стадо Его.
О, как много было и мучеников из не имевших священного сана, но жизнь свою отдавших за веру во Христа, за проповедь о Нем.
Он, Он есть дверь овцам, Он есть Пастырь Добрый, положивший душу свою за овцы Своя.
"А наемник, иже несть пастырь, емуже не суть овцы своя. Видит волка грядуща и оставляет овцы и бегает, и волк расхитит их и распудит овцы. А наемник бежит, яко наемник есть и нерадит о овцах".
Знаете, знаете вы все окаянных наемников, знаете лжепастырей, которые пасут себя, злых пастырей, нерадящих об овцах, оставляющих их при первой опасности, оставляющих на растерзание волкам.
О таких лжепастырях говорит Христос: "Аз есмь Пастырь Добрый и знаю Моя, и знают Мя Моя. Якоже знает Мя Отец, и Аз знаю Отца, и душу Свою полагаю за овцы. И ины овцы имам, яже не суть от двора сего, и тыя Ми подобает привести: и глас Мой услышат, и будет едино стадо и един Пастырь".
Есть, есть у Господа Иисуса Христа, была и в древние времена задача не только тех, кто был в Церкви Ветхозаветной, а потом стал членом Церкви Новозаветной, не только их надо было привести к жизни вечной, - есть много, много овец не от двора Его, есть множество язычников, не ведавших об Истинном Пастыре - и их надо было привести.
И привел Господь, привел чрез апостолов Своих, все народы тогдашнего мира привел к вере в Него, Спасителя нашего.
И нам надо приводить все народы, надо новых звать отовсюду: приидите, приидите во двор овчий!
И заметьте, что находятся такие, на которых сильное воздействие оказывает этот призыв, знаю, что прежде не веровавшие становятся на путь Христов, и пополняется малое стадо Христово.
Вот то, что слышали вы, эта притча христова читается в дни памяти всех великих святителей, Божиих архиереев. Читалась она и на вчерашней всенощной в память Василия Великого, ибо не было, или мало было подобных ему. Был он величайшим пастырем христианским, пастырем всей Церкви, не только одной Кесарии Каппадокийской. Это был один из самых пламенных и горячо любивших Христа пастырей стада Христова. О нем говорится все, что слышали о добром пастыре. А о наемниках, о лжепророках сказал чрезвычайно сильное слово св. пророк Иезекииль.
Послушайте это слово и увидите точный портрет некоторых недостойных пастырей, которые, к сожалению, всегда были и всегда есть.
"Вы ели тук и волною одевались, откормленных овец закалали, а стада не пасли".
По милости Божией, в епархии Крымской я не знаю ни одного пастыря, к которому были бы приложимы эти страшные слова пророка Иезекииля. Пророки есть у многих, вероятно, у всех; недостатков много, как у всех людей. Но неверных пастырей, пастырей, которые пасут сами себя, а об овцах нерадят, как наемники - таких я не знаю.
Но всем нам, несовершенным пастырям, далеким от полноты достоинства, да будет великим примером величайший праведный Василий, епископ Кесарии Каппадокийской, ему же вознесем сейчас молебное пение и прославим его. Аминь.



_____________________________________________________________________________________________________________________________________

 

Hosting Ukraine

 

@ 2011 Прес-центр Богородської єпархії