Головна: - e-mail: mitropolet@mail.ru - http: //eparhija.com.ua - Skype: mitropolet


Категорії Новин


Новини

Керуючий Єпархією


Богородська єпархія УПЦ


Медіа

Документи

Газета


Проповіді і проповідники


Календар богослужінь


Контакти


Молитва



Голодомор та геноцид в радянські часи з відеофільмами



Українські історичні та народні трагедійні пісні і думи



Українські історичні думи козацької доби з відеофільмами



П'єси та спектаклі художнього та комедійного змісту з відеофільмами


 

У вигляді календаря

«    березня 2024    »
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

У вигляді списку

Жовтень 2023 (2)
Квітня 2020 (2)
Березень 2020 (3)
Грудень 2019 (2)
Червень 2019 (3)
Березень 2019 (5)
 

 

Hosting Ukraine

 

Богородська єпархія УПЦ КП » Проповіді » 15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня

15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня

Автор: mitropolit от 15-09-2012, 19:22
Прес-служба Московсько - Богородської єпархії Української Православної Церки (КП) пропонує проповіді українською та російською мовами з відеофільмом про дві основні Заповіді Божі: «Полюби Господа Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю». (Мф. 22, 37).

__________________________________________________________________________________________________

Евангелие от Матфея, глава 22.

И один из них, законник, искушая Его, спросил, говоря: Учитель! какая наибольшая заповедь в законе?
Иисус сказал ему: возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душею твоею и всем разумением твоим: сия есть первая и наибольшая заповедь; вторая же подобная ей: возлюби ближнего твоего, как самого себя; на сих двух заповедях утверждается весь закон и пророки.
Когда же собрались фарисеи, Иисус спросил их: что вы думаете о Христе? чей Он сын? Говорят Ему: Давидов.
Говорит им: как же Давид, по вдохновению, называет Его Господом, когда говорит: сказал Господь Господу моему: седи одесную Меня, доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих?
Итак, если Давид называет Его Господом, как же Он сын ему?
И никто не мог отвечать Ему ни слова; и с того дня никто уже не смел спрашивать Его.


________________________________________________________________________________________________

Святитель Феофан Затворник о двух заповедях.

15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня

(Мф. 22, 35-46). Господь предложил заповедь о любви к Богу и ближним. И тотчас дополнил ее учением Своим о сыновстве Богу и Божеству. Для чего же это? Для того, что истинная любовь к Богу и людям не иначе возможна, как под действием веры в Божество Христа Спасителя, в то, что Он воплотившийся Сын Божий. Такая вера возбуждает любовь к Богу, ибо как не любить столь возлюбившего нас Бога, Который и Сына Своего Единородного не пощадил, но предал Его за нас? Она же доводит эту любовь до полноты совершения или до того, чего она ищет, а любовь ищет живого союза. Чтобы достигнуть этого союза, надо победить чувство правды Божией, карающей грех; без этого страшно приступать к Богу. Чувство же это побеждается убеждением, что правда Божия удовлетворена крестною смертью Сына Божия; убеждение такое от веры; следовательно, вера открывает путь любви к Богу. Это первое. Второе, вера в Божество Сына Божия, нас ради воплотившегося, страдавшего и погребенного, дает образец любви к ближним; ибо то и любовь, когда любящий полагает душу свою за любимых. Она же дает и силы к проявлению такой любви. Чтоб иметь такую любовь, надо стать новым человеком, вместо эгоистического - самоотверженным. Только во Христе человек становится нова тварь; во Христе же бывает тот, кто верою и благодатным возрождением через св. таинства, с верою принимаемые, соединяется со Христом. Отсюда выходит, что чающие без веры сохранить у себя, по крайней мере, нравственный порядок напрасно ожидают этого. Все вместе; человека разделить нельзя. Надо всего его удовлетворять.



________________________________________________________________________________________________


Проповідь Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси – України Філарета у 15-ту неділю про любов до Бога.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня
Сьогодні євангельське читання говорить нам про ті стосунки, які повинні бути у нас, християн, з Богом. А яке насправді в багатьох з нас ставлення до Бога? Якщо добре вникнути в це питання, то відповідь на нього доведеться дати невтішну: ніяке. А західні так звані богослови багато писали навіть про смерть Бога, маючи на увазі насамперед те, що для людства Бог перестав існувати, що Він ніби вмер для нього. Для одних Бог помер, а в інших ставлення до Бога цілком байдуже. Ми мало думаємо про Бога. Ми мало Його відчуваємо. Ми живемо неначе поза Богом, поза Його заповідями. Не в Нього шукаємо натхнення і допомоги. Не до Нього звернені наші почуття. І головна біда в нашому житті, основна причина занепаду духовно-морального життя людини полягає у тому, що ми не маємо з Богом особистих стосунків.
Особисте ставлення до Бога полягає в тому, щоб уміти уявити Його собі реально, як уявляли Його собі ті подвижники благочестя, які, не бачачи Його, бачили і, не чуючи Його, чули, на противагу тим сучасникам Христа, які й, бачачи Його, не бачили і, чуючи Його, не чули.
Християнство – це віра в те, що Ісус Христос є Син Божий. “Ви за кого Мене вважаєте?” – це було вирішальне питання, поставлене Ісусом перед Своїми учениками. “Ти є Христос, Син Бога Живого”, – відповів апостол Петро (Мф. 16,16). Тому для православного християнина Господь наш Ісус Христос є життєвим центром і джерелом духовної і творчої сили.
Ісус Христос нічого так наполегливо не вимагав від Своїх учеників, як безумовного єднання з Ним як з особистістю. Він велів іти слідом за Ним до крайньої межі, аж до несення кожним свого хреста. “Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мф. 10, 38). З такою ж наполегливістю Він звичайно вимагав виконання волі Божої. Чого Ісус Христос добивався для Свого Небесного Отця, того самого Він вимагав і для Самого Себе. “Віруйте в Бога і в Мене віруйте” (Ін. 14, 1). Якщо Ісус Христос говорить, що “перша і найбільша заповідь” – любити Бога усім серцем і всією душею, то в тому ж владному тоні Він говорить і про Себе: “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене” (Мф. 10, 37; Лк. 14, 26).
Де і коли був в історії хтось, хто мав владу зобов’язувати своїх сучасників і навіть усе людство до такого самовіддання всього себе особисто Йому? У вимозі Ісуса Христа виявляється така самосвідомість, яка перевершує всі людські межі. Ісус Христос не ставить Себе поряд з Богом, Він – Сам Бог. З цим грішній людині можна внутрішньо не погоджуватися, вагатися і навіть протестувати, але цю реальність неможливо усунути, тому що вона є історичним фактом.
Якщо подивитися на життя Ісуса Христа в історії, тобто в зв’язку з попередньою проповіддю пророків і благовістям св. Іоана Хрестителя, то, насамперед, слід сказати, що воно не тільки перевершує їх, але непорівнянне з ними. “А ось тут Більший за Іону... А ось тут Більший за Соломона” (Мф. 12, 41-42), – свідчив Христос. Таким чином, найславніші пророки і старозавітні царі – менші за Ісуса Христа. “Блаженні очі, які бачать те, що ви бачите, – говорив Господь Своїм ученикам. – Бо, кажу вам, багато пророків і царів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили, і чути, що ви чуєте, та й не почули” (Лк. 10, 23-24). Тут Ісус Христос ставить Свою діяльність не тільки у відносному, але і в абсолютному значенні вище від усієї попередньої діяльності пророків. Ця беззаперечна перевага проповіді Ісуса Христа ґрунтується на безмежному авторитеті Його власної особи. Він не посилається, як давні пророки, на особливі повноваження від Бога: “Так говорить Господь”. З уст Ісуса Христа ми не чуємо подібних посилань на Господа. Від Нього ми чуємо лише слова, які виражають Його власну владу і силу. “Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду. Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду... Ви чули, що було сказано древнім: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5, 21-22; 27-28). Наведені слова Ісуса Христа свідчать про те, що Він усвідомлює Себе рівним і єдиним з Богом.
Таке ж враження сутнісної єдності з Богом справляють чудеса Ісуса Христа. Скільки б не виступала упереджена критика проти чудес нашого Спасителя, неможливо заперечувати той факт, що не тільки Його послідовники перебували під найсильнішим враженням від Його чудес, але й найбільш озлоблені Його противники не заперечували того, що ніхто з людей не робив таких справ, які творив Ісус Христос. Свої чудеса Він творив не так, як інші чудотворці. Для Його чудес характерна царствена упевненість. Немало чудес творили пророки: Ілля і Єлисей навіть воскрешали мертвих (Див.: 1 Цар. 17, 19 і далі, 2 Цар. 4, 32 і далі, 4 Цар. 13, 21). Але всі ці діяння творилися через молитву, прикликанням Всемогутності Божої. В чудесах Ісуса Христа ми бачимо інше. Він творив їх не в результаті молитви, зверненої до Бога, а силою Своєї власної могутності. Христос говорив, коли творив чудеса: “Хочу, очисться” (Мк. 1, 41); “дівчино, тобі кажу, встань” (Мк. 5,41); або: “тобі кажу: встань, візьми постіль твою та йди до дому твого” (Мк. 2, 11). Тут ми бачимо не повноваження від Бога, а всемогутність Самого нашого Спасителя.
Наша думка зупиняється і німіє язик, коли ми усвідомлюємо, що в часи, доступні історичному пізнанню, жив Богочоловік, хлібом Якого було творити волю Отця Небесного. Тільки цю волю Він шукав і любив у всі Свої як радісні, так і тяжкі дні. Він не ухилявся від неї ніколи, не затьмарив Себе щонайменшим проявом гріха, ніколи не мав потреби в покаянні. Навіть в останню годину Він не просив за Себе, а лише за інших. “Прости їм, Отче, бо вони не відають, що чинять!” Він перетворив усе Своє життя на молитву. Його серце палало любов’ю до людей: бідних, струджених і обтяжених гріхами. Він завжди йшов назустріч людському горю: зціляв хворих, повертав зір сліпим, воскрешав мертвих і прощав гріхи. І ця Людина сказала: “Я Син Божий! Я і Отець єдине”. Він усвідомлював Себе Творцем неба і землі, Спасителем світу і майбутнім Суддею всесвіту. Невже ми можемо не повірити Цій Людині?
Коли мова йде про олюднення Бога і про те, що Він дозволив розіпнути Себе на хресті (Флп. 2, 7-8), чи не може людський розум скоріше припустити, що людина помиляється, вірячи в це, ніж те, що Бог може самопринизитися до такого стану? Хто жахається цього богоприниження й вагається перед парадоксом (несумісністю й суперечністю) всемогутності, святості Бога і розп’яття Його на хресті, той уподібнює себе тим, про яких апостол Павло сказав, що проповідь про розп’ятого Христа – для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство (1 Кор. 1, 23).
І все ж, хіба людині з її обмеженими можливостями належить останнє слово у вирішенні цього питання з питань? І як можна розмірковувати про Бога, що Він може і чого не може? Чи не людиною створено логічне уявлення про Божество? Хіба Божі помисли – наші думки? Хіба людська мудрість – не безумство перед Богом? А що, коли Бог хотів відкрити Себе Богом і показати безмірність Своєї всемогутності і нескінченність Своєї любові саме таким чином, що з любові до нас став Людиною, і такою Людиною, Яка віддала себе на розп’яття? А що, коли Бог вимагає від людей саме віри у неймовірне? Якщо саме цією неймовірністю Його можливостей Він бажає скрушити людську гординю і підкорити нашу злу волю Своїй благій волі?
Бо ніде, ніколи і ні в кому на землі не проявилися так слава і всемогутність, святість і любов Божа, як в Ісусі Христі! Святе і Божественне світить нам у житті Господа нашого Ісуса Христа в такій повноті, з такою життєвою правдою і з такою переконливою ясністю, що ми повинні, подібно до Мойсея, закрити своє обличчя, щоб не осліпнути від світла, яке виходить від Христа. Усі святі, які дійсно стали для Нього близькими, які жили в Ньому і для яких Він був живий, – всі вони черпали в Ньому свою життєву силу й були блаженні цим. Вони спрямовували всі свої душевні сили на те, щоб розбудити в собі це почуття людської близькості до Христа Бога.
Скільки великих художників всіх часів намагались у своїх творіннях – іконах і картинах – втілити образ Богочоловіка, який одухотворяє людську душу. Лише в любові пізнається Бог. “Кожен, хто любить, народжений від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов” (1 Ін. 4, 7-8).
О Господи! Навчи нас любити Тебе так, як любили Тебе Твої щирі друзі-ученики. Сотвори так, щоб Твоя досконалість, Твоя принесена за нас жертва, Твої проповіді і Твої діла полонили наші душі, щоб ми прагнули споглядати Тебе, слухати Тебе, прославляти Тебе, нічого для себе від цього не чекаючи, і в цім служінні знаходили всю повноту життя і радості. Дай нам любити Тебе тією любов’ю, якою любили Тебе мученики і всі святі! Дай нам славити Тебе так, як славили вони! Дай нам, щоб Ти був нашим шляхом, істиною, життям, відрадою і втіхою.




________________________________________________________________________________________________

Проповедь Блаженнейшего Митрополита Кевского Владимира.
О любви к Богу. (Неделя 15-я по Пятидесятнице).


15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня
"Возлюби Господа Бога Твоего всем сердцем твоим, и всею душею твоею, и всем разумением твоим: сия есть первая и наибольшая заповедь; вторая же подобная ей: возлюби ближнего твоего, как самого себя" (Мф.22,37-39).
Вот две заповеди, в которых, как заметил Сам Господь, заключается сущность всего закона Божьего и о которых, при другом случае, Он одному законнику сказал: сие сотвори, и жив будешь (Лк. 10,28). Эти заповеди соединены между собою так тесно, что, не исполняя одну, мы никак не сможем исполнить другую.
Почему же мы должны любить Бога, любить всем своим существом? Господь есть наш Творец. Он дал нам жизнь и дыхание. Он одарил нас всеми способностями: видеть, любить, чувствовать, познавать. Он бесконечно благ. Он—наш Бог, Промыслитель и Спаситель, искупивший нас крестом и кровию Сына Своего. Он всеведущий—ни деяние, ни мысль, ни слово перед ним не утаятся; ходи перед Ним (Быт.17,1), как ходили перед Ним все праведники. Любовь к Богу есть первое и важнейшее основание нравственной человеческой жизни.
Почему мы должны любить ближнего? Господь, будучи бесконечно благим, не для одних нас только любвеобильный Отец, Он таков для всех людей. Он всех любит, всех милует, за всех отдал на смерть Сына Своего Единородного. Все перед Ним—Его дети. Он как добрейший Отец заповедует нам жить в любви, в мире и общем согласии, во всем помогать друг другу. Ближний мой—дитя Божие, такое же дорогое Богу, как и я, стало быть, в силу любви Отца Небесного ко мне, я обязан возлюбить ближнего, как самого себя. Любовь к ближнему—второе начало, делающее, по слову Христа, нашу жизнь христианской. "Кто не человеколюбив, тот и не христолюбив",—говорит святитель Иоанн Златоуст.
Сердце человека имеет такое свойство, что всецело отдается во власть того, кого полюбило, стараясь быть похожим на любимый объект. Следовательно, любящее Бога сердце наполняется Его благодатью, Его добротою и человеколюбием, стремясь к богоуподоблению. Если мы возлюбим Бога всей душой, тогда душа наша просияет и узрит Бога; если возлюбим Бога всей силой своей, тогда все наши природные силы просветятся, будут добры и благодетельны; наконец, если мы возлюбим Бога всем нашим разумением, тогда все наши познавательные силы и способности наполнятся Божественным разумом, а мысли и желания—Божественной правдою.
Возлюбив Бога, мы должны возлюбить нашего ближнего, как самого себя. Никто себе не хочет зла, никто самого себя не обидит, не причинит вреда. Подобно этому никто не должен причинять и ближнему вреда, ни телесного, ни душевного. Ничего чужого не следует присваивать, никого не должно обманывать, ругать или проклинать, соблазнять словом или делом. Следует помогать нуждающемуся, утешать и наставлять его, во всем подавая добрый пример.
Любовь к Богу и ближнему—основание всех заповедей, ею измеряется наш духовный уровень, проявляется и оправдывается наше христианство
Какими же средствами возбуждается любовь к Богу? Средств много и, при содействии благодати Господней, они могут быть действенно спасительными. Назовем некоторые из них: первое средство, споспешествующее любви к Богу, есть обращение нашего ума к Нему. Мы можем побуждать свой ум всегда думать и размышлять о Боге, хотя бы и приходили к нам посторонние мысли. Ум—руководитель сердца. Что ум усмотрит, к тому и сердце обращается: "Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше",—говорит Христос (Мф.6,21).
Не менее богомыслия любовь к Богу возбуждает в нас молитва. Молитва низводит на нас благодать Святого Духа, а где Дух Божий, там и любовь. Как тепло есть неотъемлемое свойство солнца, так любовь есть непременное действие Духа Святого. Плод духовный есть любовь (Гал.5,22). Молитва, как беседа с Богом, сближает нас с Ним, дает возможность ощутить сладость Божественного вездеприсутствия. Многие святые чувствовали в себе воспламенение Божественной любви особенно во время молитвы.
В любви к Богу содействует нам любовь к ближнему. Не было случая на свете, чтобы тот, кто любит святой любовью ближнего, не чувствовал вместе и любви к Богу. Сам Бог живет в сердце любящего ближних. "Пребывающий в любви пребывает в Боге, и Бог в нем" (1 Ин.4,16).
Сильнее всего способствует возбуждению любви к Богу частое и достойное причащение святых Христовых Тайн. Как железо огнем раскаляется и смягчается, так и сердце благодатным огнем святых Тайн Христовых изменяется и воспламеняется Божией любовью.
Благодаря каким средствам пробуждается в нас любовь к ближним? Первое средство—это самопринуждение и самовоспитание. С пользой для успеха в этом деле можно употребить второе средство—чтение жизнеописаний святых, исполнивших эту Божественную заповедь, и подражание их примеру. Еще одно средство-сближение и дружба с людьми, отличающимися человеколюбием, честностью и гуманностью, милосердием и любовью. А еще важнейшим средством является молитва. "Просите, и дастся вам" (Мф.7,7). Просите неимею-щие любви, и дастся вам любовь.
Бог велит нам любить. Надеющемуся на Него Он пошлет любовь и поможет возлюбить Его всем существом своим и ближнего, как самого себя. Аминь.




________________________________________________________________________________________________

Проповідь на 15-у Неділю після П’ятидесятниці


Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри, багато з вас напевно помічали, що чим довше живеш, тим швидше тече час. Мовляв, коли ми були трохи молодшими, то все було зовсім інакше; і з кожним новим роком, який до нашого віку додає Господь, все більше помічаємо, як швидкоплинно змінюються події, як змінюються наші ровесники: здається, ніби вони на наших очах старіють. Помічаючи, як змінюються наші друзі, не помічаємо, як старіємо самі. Ми все думаємо, що залишилися такими ж, як були…
І от, сьогодні Господь дав нам дожити вже до п’ятнадцятої неділі після Зелених свят. Це досить значний відрізок часу, хоча наша уява каже нам, що це було зовсім недавно: ось не так давно ми приносили до храму зелене віття, прикрашали ним Божі церкви і свої домівки. Але, зауважте, минуло вже п’ятнадцять тижнів! Нині для кожного християнина це є чудовою можливістю поміркувати над швидкоплинністю – одною з неприємних особливостей нашого життя; інша ж наша проблема – це те, що за ці п’ятнадцять тижнів ми дуже мало змінилися внутрішньо. Тому Господь сьогоднішнім Євангелієм звертається до наших сердець та розуму, і запитує, чи цей час, що минув, ми використали з духовною користю.
Нинішнім євангельським читанням Господь Бог до тих п’ятнадцяти недільних повчань (якщо навіть ходити до храму тільки у недільні дні) хоче подати нам ще один урок. За ті попередні рази ми повинні були хоч чомусь навчитися. Але чи навчилися?.. Люди дуже часто запитують священика про те, чи треба звичайному християнинові закінчувати якісь духовні навчальні заклади, щоб більше пізнати Бога. І відповідь така, що мабуть не потрібно. Оскільки кожна людина, що відвідує Богослужіння, слухає Євангеліє, повчання священиків, через це знає достатньо, щоб спасатися. Бо те, чого навчає нас Господь Бог, насправді є досить простим. Воно зрозуміле для нас і відповідає нашій природі. Та, разом з тим, мало лише знати розумом все, що нам варто робити. Потрібно ще мати сили і бажання втілювати те все в нашому житті.
Якраз сьогодні ми з вами чули такий досить простий уривок, який з точки зору нормальної людини мав би бути зрозумілий усім. Є такі люди, які кажуть: «Я не читаю Святого Письма, бо воно складне для мого розуміння». Сьогоднішній же уривок зрозумілий всім людям, навіть дітям тому, що він відповідає нашій людській і християнській природі. В чому ж сенс нинішнього уривку? Там йдеться про те, що одного разу до Христа прийшли фарисеї і почали Його спокушувати. Тобто вони хотіли знайти якусь причину, щоб Його покарати за Його діяльність. І коли вони Його про щось запитували, то не тому, що хотіли щось дізнатися, навчитися і почати виконувати те, але вони просто хотіли знайти в Нього слабке місце в Його словах і потім мати причину звинуватити і покарати Його.
І от, ми в своєму житті мабуть не раз зустрічали таких людей, які нібито зі словом Божим приходять на зустріч до нас щоб щось навчити, але ті слова подібні до слів фарисейських. Адже вони тільки шукають слабкість в наших словах, в нашій логіці для того, щоб нас принизити.
Фарисеї ж були найкращими богословами свого часу. Фарисеї – це ніби щось на зразок нинішніх архієреїв, книжники – великих богословів і монахів. Однак їхній зовнішній спосіб життя ніяк не впливав на їх внутрішній стан, через що Господь їх завжди осуджував.
І от сьогодні прийшов той чоловік щоб спокушати Господа, і запитав таке, на що самі євреї відповіді не мали. Це дуже важливо знати. Бо, як відомо, в євреїв було так багато різноманітних заповідей (понад шестиста), що ті релігійні вчителі, котрі навчали цих заповідей, самі в них губилися. Одні з них казали, що найважливішою заповіддю є заповідь про дотримання суботи, інші важливішою вважали заповідь про обрізання, інші – казали ще щось інше… І, знаючи, що стосовно цього нема єдиної думки, той хто запитував, сподівався, що не дістане хорошої відповіді. Бо ні в єврейському, ні в язичницькому світогляді єдиної відповіді не було. Але Господь наш Ісус Христос знайшов правильну відповідь, оскільки, Він, як Творець, знав все, що було, що є і що буде. Він знав, що є найважливішим як для людей, так і для Самого Бога і всіх Його творінь. І Господь Ісус Христос сказав, що є дві найбільші заповіді в Законі, які є найважливішими із того великого переліку, котрий мали євреї.
Отож, перша заповідь – це любити Бога всім серцем своїм, всією душею своєю, всім розумінням своїм. Це, напевно, зрозуміло усім віруючим людям. Ми знаємо, що в нас в житті все залежить від Бога, Його премудрих намірів і від Його турботи про кожного з нас. Тому ця заповідь була зрозумілою, і її прийняли були навіть євреї, і згодом частина язичників (вони також по своєму любили бога). Але наступні слова, які сказав Христос, сприймалися усім світом, як дивні; і сьогодні їх мало хто сприймає. Господь сказав, що потрібно любити ближнього так, як любиш самого себе.
Ми з вами знаємо, що любов до ближнього у нас вже давно зробилася нереальною: ми не знаємо, що таке любов. Ми чуємо багато слів про це, але на власному досвіді пізнати цю любов не можемо. Для нас любов давно втратила своє значення. Під поняттям любові ми розуміємо плоди наших емоцій, наших внутрішніх переживань, нашого духовного стану. Ми називаємо любов’ю навіть те, що належить до наших фізіологічних потреб. Насправді ж, таке розуміння цього слова є неправильним. Любов – це те, що є плодом нашого духу; вона є частиною нашої природи. Коли ми кажемо, що ми когось любимо, то це мало б означати те, що ми готові померти за ту людину. Заради того, кого любимо, ми повинні могти жертвувати собою.
До речі, в цьому полягає причина величезної кількості подружніх розлучень. Адже люди не знають, що таке любов; сприймають за любов те, що в них є, вважаючи ті стосунки справжньою любов’ю, яка потрібна для життя двом людям. На превеликий жаль це не так. Люди вступають у шлюб незрілими, не знаючи що таке шлюб, і що від нього хотіти. Тому дуже часто кожний третій, чи навіть кожний другий шлюб розпадається. Ми всі є заручниками цієї гріховної системи, яка не вчить людей, що таке є любов.
Ми знаємо, що таке любов на рівні емоцій, в той же час, зверніть увагу на важливу річ, ми знаємо, що таке гріх і неправда на досвіді власного єства. Що таке любов – ми не знаємо; знаємо лише, що таке емоції любові. І коли ми ненавидимо свого ближнього, то ми ненавидимо його не просто своїм розумом, але тоді наша вся природа ненавидить. Часом наше все єство має бажання навіть вбити іншу людину. Та й часом люди навіть вбивають одні одних знаючи про те, що через це можна постраждати. Їхня природа настільки бунтується, що вони не думають про майбутнє покарання. Гріх є частиною їхньої природи, і тоді вони вважають що це правильно і життєво важливо для них.
Тому ми з вами повинні розуміти небезпеку стану духовної байдужості. Нам, як християнам, немає іншого шляху, як шляху Божої благодаті. В той же час є інший шлях для нехристиян, яким йдуть всі решта люди – це шлях гріха й неправди. Багато хто думають, що він простіший, і ним можна швидше дійти. Це так, але тільки він веде не до Бога, а веде до пекла – туди, де людина буде позбавлена Божої благодаті. Тому ми маємо розуміти, що ненависть, яка в нас є, потрібно всілякими способами викорінювати: щоб вона вже не була частиною нашої природи, а була частиною того, з чим ми повинні боротися все своє життя. Багато людей за своє життя переконуються, що ненависть тільки шкодить людині. Шкодить тому, хто ненавидить; шкодить тому, в кому вона сидить, а не тому, на кого вона спрямована. Навіть медики, психологи кажуть про те, що дуже багато фізичних хвороб є наслідком наших внутрішніх переживань: як то астма, виразка шлунку і інші. Хвороби можуть з’явитися від того, що ми ненавидимо або заздримо.
А Церква про це вчить вже понад дві тисячі років. Тобто про те, що треба полюбити ближнього, як самого себе. А як ми себе любимо? Прощаємо собі все, тоді як іншим не прощаємо нічого. На ближнього ми дивимось під мікроскопом, а на себе ми не хочемо дивитись бодай хоч трохи критично. Тому, якщо ми хочемо називатися християнами, то й повинні жити відповідно до вимог християнських норм і заповідей.
Дуже багато є випадків, коли люди страждають від згаданих речей. Для прикладу, нещодавно був випадок, коли чоловік хотів зробити зло іншому. Він хотів убити свого товариша, але не знав як це зробити. Довго думав про це, а потім взяв і надіслав посилку, в яку вклав бомбу, думаючи, що в такий спосіб він без додаткових підозр щодо себе легко зможе здійснити задумане. І ось що сталося. Він пішов на пошту, відправив ту маленьку бандероль, зроблену власноруч, вкинувши її в скриньку. Він знав, що той, хто відкриє її першим, обов’язково загине. Також підписав ім’я свого товариша, навіть написав своє ім’я, бо нічого не боявся, знаючи, що той чоловік і так загине. Але сталося, що на пошті цей його конверт загубився. Довго він там пролежав. А потім працівники пошти побачили, що кількість марок, необхідних для того, щоб цей конверт дійшов до адресата, є недостатньою. Тому, за правилами, конверт треба було повернути відправнику. Так і сталося. Чоловікові принесли цей конверт. Він навіть вже був і забув, що він його надсилав, чи якось переплутав з іншими… Отже, так сталося, що він сам відкрив цей конверт, що був призначений для його товариша, і сам загинув від бомби, створеної власними руками. До речі, це правдива історія (хоча часом і трапляється так, що священики розказують певні легенди…), яка розповідає про те, як людина стала жертвою власної злоби і відсутності любові до ближнього. З цього ми маємо зробити висновок, що зло завжди повертається до нас, якщо воно буде походити зсередини нас.
Господь хоче, щоб ми навчилися розуміти основне в нашому житті: що ціннішого за любов немає нічого. Коли Він після Свого Воскресіння вернувся до учнів, то промовив: «Мир вам!». Слово «мир» в перекладі з арамейської приблизно те й означає: «Я дарую вам любов». Найпершими Його словами, зверненими до людства після Воскресіння, були саме ці слова про мир. Коли улюблений учень Христа Іоан Богослов вже був старенький, і не міг нічого говорити, не міг повчати всіх так, як робив це багато років, то він казав тільки одне: «Дітки мої, любіть один одного!». Це єдина ключова заповідь, що була важлива для всіх часів і всіх народів. Адже ми можемо багато чого не знати з богослів’я, з наук світських, але є речі, які ми завжди мусимо утримувати в пам’яті, а особливо – в серці, яке є джерелом найрізноманітніших наших скарбів. Для когось скарбом є, скажімо, ненависть: люди собі живуть, і тримають ненависть, наприклад, на свого сусіда десятками років. І уявіть собі, ця людина, яка живе і має ненависть, сама ж від цього і страждає в той час, як той сусід про її переживання і страждання може навіть не здогадуватись.
А Бог не хоче, щоб ми страждали від цього. Тому Він каже, що якщо ми виконуватимемо Його заповіді, то будемо щасливі не тільки після смерті, але і вже тут, за життя, матимемо можливість якісно змінити наше існування. Ми можемо жити тривале життя, яке, втім, може бути різної якості. Ми можемо жити щасливо і весело, а можемо жити страждаючи через муки від постійних якихось переживань, бо, мовляв, хтось має більше майна, кращу квартиру, кращу посаду, більшу зарплату, а ми цього не маємо… Для християнина ж це зовсім не є цінністю. Нам це все радше заважає.
Тому й апостол Павло, маючи це на увазі, казав, що хотів би скоріше померти. В принципі, він хотів звільнитися від тіла, яке його сковувало. Ми поки що не можемо так говорити, бо ми грішні люди, і думаємо, що якщо помремо зараз, то обов’язково підемо до пекла, оскільки нам нема що доброго чекати від суду Божого: кількість наших злих діл більша за кількість наших діл добрих. Тому нам ще рано повторювати за апостолом Павлом такі слова. Однак ми, як християни, знаємо, що доти поки ми будемо ставити любов на перше місце, доти ми будемо уподібнюватись Самому Богові. А наш Господь, як написано в Біблії, є Любов. А це означає не те, що Бог просто люблячий, що в Нього є риси любові, але це говорить про те, що природа Божества пов’язана з самою любов’ю.
І ще написано: «Той, хто любить – той пізнав Бога». Це дуже страшні слова для нас – тих, хто називає себе християнами. Але що буде, коли прийдеться до справи, і доведеться вияснити, скількох людей ми маємо за друзів, а скількох людей ми маємо за ворогів? Це хороший спосіб визначити, чи маємо ми право називати себе християнами. А ми себе, що досить зухвало, але такими вважаємо. Господь Бог вірить, що з кожним нашим Богослужінням, з кожним нашим прослуханим або прочитаним євангельським уривком ми зробимо для себе якийсь висновок, і змінимось в кращу сторону хоча б на йоту.
У зв’язку з цим Святі Отці розділяли поняття «покаяння» і «сповідь». Бо дуже часто люди приходять до сповіді без покаяння. Покаяння – це коли людина зрозуміє свої помилки, зупиниться і повернеться в іншу сторону: як то буває тоді, коли людина йде дорогою, а потім, згадавши, що їй туди не треба, раптово зупиняється, обертається та йде зовсім у інший бік… Ми повинні так само зробити, щоб коли усвідомимо свій гріх, покаємось у ньому, і щоб більше його ніколи в житті не повторювати. На жаль, ми дуже часто приходимо до таїнства сповіді не маючи покаяння. Думаємо, що виконуючи обряд, тим самим ми наблизимось до Бога. Насправді – ні. Церква вчить, що кожне таїнство, яке дається людям, може бути на спасіння душі і тіла – для зцілення наших духовних немочів, а може бути, що й на суд і в осуд. Тому Церква з величезною увагою ставиться до нашого духовного стану і до мотивів, які приводять нас до таїнств. Чому ми приходимо до таїнство покаяння – тому, що ми маємо одружуватися, а чи тому що настало святкування дня міста чи якась інша дата?..
Люди мають свої певні уявлення про таїнства, котрі зовсім не ґрунтуються на вченні Церкви. Ми ж повинні приходити до таїнства покаяння тільки тому, що відчуваємо тягар гріхів, який висить на нашій душі, і заважає нам жити. Ми тоді хочемо примиритися з Богом, попросити в нього пробачення за всі наші провини, які ми вчинили перед Його Лицем, і попросити сил для того, щоб більше їх не повторювати. І ніщо інше не повинно нас приводити до храму Божого для сповіді. Сповідь – це дуже відповідальна справа. Під час сповіді ми зустрічаємося лицем до лиця з Самим Богом. І от, якщо ми легковажимо цим, то беремо собі тільки суд і осуд. Не дарма в молитві перед Причастям ми молимося, щоб той Божественний вогонь не спалив нас як траву чи солому, але щоб ще більше, немов золото, очистив нас. Тому Господь Бог завжди подає нам способи для того, щоб нам стати кращими. І ми повинні звертати на це увагу доти, поки в змозі це робити.
Ми ж тут не вічні: в нашому розпорядженні шістдесят – вісімдесят років, а за всю історію сучасності, людина прожила найбільше – сто двадцять два роки. Та навіть якщо нам і вдасться прожити сто двадцять два роки, то прийде сто двадцять третій, і нам доведеться постати перед Божим всеправедним судом. З чим ми туди підемо – залежить від нас: поки ще нині маємо сили, розум, ближніх довкола себе, то намагаймося любити їх так, як любимо самих себе. Це означає – прощати їм стільки, скільки прощаємо самі собі. Більше того, ми не можемо їх так щиро любити, бо наше серце переповнене злом – гріхом та неправдою. Але найбільше, що ми можемо робити для своїх ближніх на певному етапі свого розвитку – це хоча б не робити їм зла.
Нам слід пам’ятати, що біля нас є частина людей, яких ми вже навіть своєю поведінкою не те що дратуємо, а просто робимо їм шкоду. Якщо не явну, то суто психологічну. Буває так, що, скажімо, приходить сповідатися жінка з чоловіком, і вона «сповідається» за чоловіка, а чоловік «сповідається» за дружину. Тобто розказують одне за одного. Це при тому, що реально кожен має сповідатися сам за себе… Цей випадок свідчить також про те, що ми всі взаємопов’язані, і наше духовне життя дуже часто залежить від наших стосунків з ближніми, які є довкола нас – і в родині, і на роботі, і в храмі, і в транспорті, і всюди. Тому пам’ятаймо: якщо хочемо побачити Бога тут на землі, то ми можемо побачити Його в своєму ближньому. Якщо хочемо відчути Його своїм духовним зором, то можемо побачити Його у вдячності й любові, відображеній у ближньому тоді, коли ми щось йому запропонуємо, в чомусь допоможемо. А ми в змозі це зробити, бо Господь нас вчить цьому: Він хоче, щоб ми стали кращими за рахунок нашого служіння іншим.
До речі, Церква так вчить щодо грошей: «мати багато грошей не гріх, гроші – це не стільки зло, скільки спосіб найкраще послужити одне одному». Тому ми приносимо свої гроші, скажімо, в храм тому, що це є плід нашої праці. Ми не можемо всі працювати для Церкви, але ми можемо приносити гроші, щоб підтримувати її діяльність. Так само ми можемо підтримувати бідних, які потребують коштів. І їм не конче сидіти перед нами на вулиці або коло нашого під’їзду, але ми можемо знати, що в нас є знайомий або знайома, і живе значно гірше за нас, або має якісь проблеми. Тоді ми можемо допомогти, якщо навіть і буквально подамо при потребі шматок хліба. І через такі вчинки ми можемо очистити свою душу.
Найщасливішою людина буває не тоді, коли вона собі щось купила, а тоді, коли вона щось віддала, навіть незалежно від ціни… Тому пам’ятаймо про це, і вчімося щоразу робити відповідні висновки з того, що подає нам Святе Письмо і Господь Бог. Тому що Він прийшов у цей світ для того, щоб спасти кожного з нас особисто, персонально. Не для того, щоб спасти всю Церкву загалом, що, в принципі правильно, але для того, щоб спасти тебе чи мене, щоб ми мали життя вічне. Стараймося цінувати цю можливість. І пам’ятаймо про те, що Господь Бог, який вимагає (а радше – просить) від нас любові, дає нам можливість її виявити. Разом з тим, Спаситель Сам показав це, і знає, як виявити справжню любов: Христос помер за нас на хресті, заради нашого життя. Він прийняв страшні страждання. І коли Сина Божого били, то це означає, що мали бити нас з вами. Коли Христа Спасителя розпинали, то це означає, що ми самі себе своїми гріхами розпинаємо. Розпинаємо й дотепер.
Тому навчаймося бачити в Святому Письмі те, що там насправді є. Багато людей можливо й справді не розуміють, про що там написано, бо це ціла наука (навіть кілька наук)… Але найпростіші слова, які сказані в Святому Письмі, є очевидними для нашої природи. Навіть малі діти розуміють, що любити – це природно; але коли ми виростаємо, і набуваємо досвіду життя в гріху, то тоді нам вже складніше любити… Але, оскільки любити – це природно, і коли нема любові, тоді є сильні страждання, то Господь і дав нам для розуміння Святе Письмо, та, зокрема – нинішній уривок.
Щиро дякую всім за спільну молитву! Хай Господь благословить усіх нас!
Слава Ісусу Христу!



________________________________________________________________________________________________

Митрополит Антоний Сурожский. Неделя 15-я по Пятидесятнице


Во имя Отца и Сына и Святого Духа.

15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня
Как бы часто мы ни читали Евангелие, иногда вдруг нас поражает то или другое речение. Проходят годы, и мы его не замечаем; и вдруг оно встает перед нами с какой-то удивительной силой и красотой.
Сегодня меня поразило начало евангельского чтения о том, что две заповеди содержат полностью весь Закон, определяют наше отношение ко всему миру. Но что меня поразило особенно, это что Господь ставит наравне любовь к Богу и любовь к людям. В Своем изумительном, непостижимом смирении, которое рождается от полноты Его любви к нам, Он не делает различения между тем, как люди любят Его, и как люди, через эту любовь, научаются любить друг друга. Какой у нас непостижимо дивный Бог, Который не ставит Себя превыше всех и всего, но Который, как источник Жизни, готов ключом бить в сердце, в уме, в воле, даже в плоти человека!
И мы можем любить Бога всем сердцем. Наше сердце может быть очень малое, очень, может быть, невместительное — Бога все равно ничье и никакое сердце вместить не может, — но всем сердцем мы можем Его любить.
Полюбить — это не значит умиляться, это не значит переживать что-то, а — Его ценить выше всего на свете. А ценить Его есть за что. Он нас, прежде даже чем мы существовали, полюбил так, что нас призвал к бытию для того, чтобы мы с Ним разделили всю Его святость, всю Его жизнь. Он нас полюбил так, что еще до нашего сотворения приготовил Своего Единородного Сына к тому, чтобы Он умер на кресте, только бы мы могли поверить в Его любовь.
Мы можем верить в любовь, потому что любовь мы знаем в какой-то мере сами. И если мы так любимы Богом, если Бог так в нас верит, то мы можем хоть краем души Ему довериться и начать любить нашего ближнего так, как Бог его любит.
Бог любит каждого из нас равно. Но Его любовь бывает очень разная по отношению к нам. Один пример может разъяснить вам то, что я хочу сказать. Когда я еще был мальчиком, я оказался в детском летнем лагере. Там был священник, обладавший свойством, которое я никак не мог понять: он всех нас, мальчиков, любил равной любовью. Когда мы были хорошие, его любовь была ликованием, светом, торжеством; когда мы делались дурными, его любовь была острой болью и состраданием. Я тогда не понял этого; много лет спустя, когда я поверил в Бога, я увидел в этом священнике как бы живую икону Божественной любви. Вот к чему нас призывает Господь: любить друг друга так, как Он нас любит, т.е. не сентиментально, не плаксиво, а любить всерьез, желать другому всего доброго, светлого, чего мы себе желаем, о чем мы сами мечтаем, и давать это другим. Потому что желать — мало; надо, как Бог это делает, порой какой-то ценой — о, не жизнью, а какой-то ценой, каким-то усилием, какой-то жертвой — другому дать то, что ему нужно, то, без чего он жить не может. Потому что дать человеку это — значит, порой, его уверить в том, что в нем есть ценность, что он драгоценен перед лицом Божиим, а значит, он может быть драгоценен перед нашими собственными глазами.
И то, как мы даем, важнее того, что мы даем. Мне вспоминается еще один случай моей жизни. Я когда-то преподавал в Русской Гимназии в Париже; был у нас воспитатель, строгий, суровый, замкнутый, всегда одинокий, которого мы не понимали. И в какой-то день дети наблюдали, как он идет по дороге в школу и видит, как сидит нищий и протягивает руку. Многие проходили мимо, некоторые даже бросали монетку; а этот человек остановился, снял шапку перед нищим и ему что-то сказал. Нищий вскочил, обнял его и поцеловал. И этот суровый, мрачный воспитатель пошел дальше в школу. Там дети его окружили: это что — ваш родственник? знакомый? близкий? друг? — Нет. — Почему же вы перед ним шляпу сняли? Почему он вскочил и вас обнял, несмотря на то, что вы ему ничего не дали?.. И воспитатель объяснил, что он шел с другого края города пешком в школу, потому что у него не было денег на проезд, и когда увидел нищего, подумал: «Если я пройду мимо него, он решит — вот еще один человек, которому все равно, жив я или мертв, умру я с голову или останусь живым». И он перед нищим снял шляпу, чтобы ему показать, что они наравне: что тот не нищий, а этот не датель, что он — человек перед человеком, и попросил у него прощения за то. что ничего не может ему дать.
Позже я разговаривал с этим нищим, и тот мне говорил, что за всю жизнь он никогда не получил так много ни от кого, как от этого бедного прохожего, который сумел в нем видеть человека, и ему это доказать.
Подумаем все о том, что значит любить нашего ближнего. Это не значит от избытка давать, это значит давать от сердца. От сердца, порой, улыбка, пожатие руки, самое малое, что мы можем дать вещественно, может возродить жизнь, надежду, радость в другом человеке. И если так мы поступим, то вдруг окажется, что мы оказались на месте Христа, что мы исполнили то, что Христос бы исполнил на нашем месте: возлюбил ближнего Своего всем, что у Него есть. Аминь.



________________________________________________________________________________________________

Митрополит Филарет (Вознесенский)
Неделя 15-я по Пятидесятнице: Главная заповедь: Любовь к Богу

15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня
Много вопросов задавалось нашему Спасителю во время Его земной жизни. В большинстве случаев эти вопросы были вопросы недоброжелательного характера. Тогда они Ему устраивали ловушку и западню, в которую, таким роковым образом, сами они и попадали. То Его спрашивают, нужно ли давать подать кесарю: расчет — если скажет "нужно", народ против Него пойдет; если скажет: "не нужно", обвинят Его, как бунтовщика. Но послышался такой ответ: "Воздавайте кесарево кесарю, а Божие Богови". Евангелие прямо говорит, что они удивились и ушли.
И другое — привели к Нему женщину, захваченную в грехе прелюбодеяния и говорят: "Учитель, Моисеев закон приказывает побивать таких камнями, а ты что скажешь?" И тоже коварный вопрос: если скажет "побить", народ восстанет на Него, как на жестокого; если скажет "не нужно", Его Самого нужно побить камнями, потому что Он закон не исполняет. А вы знаете Его ответ: "Кто из вас без греха, тот первый брось в нее камень!" И закон не отменил и в то же самое время их привел в смущение.
И много таких было Ему лукавых вопросов. Были и хорошие, когда юноша Его спросил: "Что мне делать, чтобы наследовать жизнь вечную?" Для Учителя, Который и пришел для того, чтобы наметить путь для вечной жизни, этот вопрос не мог быть неприятен, так что евангелист Марк говорил, что Спаситель, "воззревши на этого юношу, его возлюбил". Значит, было за что возлюбить. Но вот Евангелие дает еще один вопрос: спрашивает Его законник: "Учитель, какая заповедь большая в законе?" Евангелист отмечает, что спрашивает искушая Его, с недоброй целью. Обратите внимание, Евангелие говорит, что после того, как Господь на это ответил, Его больше никто не искушал. Он Сам задал вопрос, Он и Сам мог бы ответить, но вопрос был задан: Какая заповедь большая в законе? По Евангелию Марка, которое более подробно это освещает, Господь на него отвечает: "Слушай, Израиль! Господь Бог твой есть Бог Единый и возлюби Господа Бога Твоего всем сердцем твоим, всей душой твоею, всей крепостью твоею и всем помышлением твоим", т.е., всем своим существом возлюби Бога. "И вторая заповедь подобная ей — говорит Господь — возлюби ближнего твоего, как самого себя". Когда Господь это сказал, то оказалось, что совесть законника не заснула, хотя он и задал с недоброй целью этот вопрос, а тут он от души воскликнул: "Хорошо сказал Ты, воистину так! Любить Бога всей душою, всем сердцем, всем помышлением и ближнего своего, как самого себя, это выше всех всесожжений". И Господь милостиво ему ответил: "Недалеко ты от Царствия Божьего".
А нам с вами, возлюбленные, это вечный укоряющий вопрос: научились ли мы возлюбить Господа Бога нашего всем сердцем, всей душою, всей крепостью, всем помышлением своим? Чтобы у нас только и были все мысли о том, как возлюбить Бога всем существом? Так было у святых. Помните тропарь преподобному Серафиму: "От юности Христа возлюбил еси, Блаженне, и Тому Единому работати пламенне вожделев". Эти слова были целью жизни великого подвижника. Вот так Господь призывает нас любить Его. Не потому что в этом Он Сам нуждается, а потому что нет большего блага и большей радости для человека, чем возлюбить Господа. Ибо любовь его к Богу объединяет, несмотря на безмерное расстояние между Всемогущим Творцом и ничтожной тварью.
Вот это нужно помнить, когда человек кается в грехах. Прежде всего, нужно покаяться в том, что в миру жил много, а не научился до сих пор любить Бога всем сердцем, всей душою, всей крепостью, всем помышлением. Кто так Бога любит, у того еще на земле, в сердце — рай! Он уже здесь блаженствует. Недаром св. Иоанна Кронштадтскаго и преп. Серафима часто видели с ликом светящимся, как солнце. Господь сказал: "Пребывающий в любви, в Боге пребывает и Бог в нем пребывает". Почаще думай об этом, христианская душа, и молись, чтобы Господь научил тебя возлюбить Его всем существом твоим, как самое дорогое сокровище твое. Когда-то преп. Иоанн Лествичник, призывая человека возлюбить Бога, не остановился пред таким сравнением: "Возлюби Бога, как иной любит возлюбленную свою". Он о ней только думает, она постоянно в его мыслях. Так, и даже во сто крат больше христианин должен Господа возлюбить, чтобы это было главное сокровище его сердца и души. Аминь.




________________________________________________________________________________________________

Проповедь Архимандрита Кирилла (Павлова)

Ищите прежде всего Царствия Небесного
В Неделю 15-ю по Пятидесятнице
О любви к Богу

15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня
Во имя Отца, и Сына, и Святаго Духа!


Возлюбленные во Христе братия и сестры, сегодня Святое Евангелие преподало нам необходимую и важнейшую Божественную истину, которую мы должны не только знать, но и осуществлять в своей жизни. Однажды к Спасителю подошел некий законник и спросил Его, какая наибольшая заповедь в Законе. Господь ответил ему, что первая и наибольшая заповедь в Законе есть: Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим, и всею душею твоею, и всею крепостию твоею, и всем разумением твоим, и ближнего твоего, как самого себя. На сих двух заповедях утверждается весь закон и пророки (Лк. 10, 27; Мф. 22, 40).
Таким образом, недостаточно лишь знать о Боге и веровать в Него, необходимо любить Его всем сердцем, всей душою и всем разумением. Любить Бога мы должны по своему человеческому долгу, по своей совести, ибо Богу мы обязаны своим бытием и жизнью своей. Любить Бога побуждает нас уже само знание о нашем сотворении. Посмотрите: что заставило великого Художника сотворить нас, призвать нас к бытию, как не Его благость? Господь сотворил человека очень красивым, даровав ему прекрасное стройное тело, сообщив ему душевные и телесные чувства, посредством которых люди понимают друг друга и имеют взаимное общение. И в этом - бесконечная благость и любовь Божия к человеку.
Безмерная любовь и премудрость Божия поставили человека выше всех сотворенных тварей и вручили ему право распоряжаться всем и господствовать всей вселенной. Господи, что есть человек, яко помниши его? или сын человечь, яко посещаеши его? Умалил еси его малым чим от ангел, славою и честию венчал еси его, и поставил еси его над делы руку Твоею, вся покорил еси под нозе его (Пс. 8, 5-7)! - восклицает святой псалмопевец Давид. Этого, кажется, одного достаточно, чтобы расположить нас любить Бога, создавшего нас с такою премудростью; Он более всех достоин нашей любви и благодарности.
Любить Бога располагает нас и знание о сотворении Богом окружающей нас природы. Для благости Божией недостаточно было, что Он сотворил нас существами совершеннейшими других, но Он сотворил для человека и прекрасный окружающий его мир. Для чего сотворил Бог светила небесные, прекрасные звезды, для чего сотворил землю, украсив ее бесчисленными растениями и цветами, плодовыми деревьями, лесами, реками, горами, установил различные времена года? Для человека, чтобы человек через все это познавал Бога, прославлял Его и блаженствовал здесь, на земле. Для кого Бог наполнил воздух разнообразными птицами, моря - рыбами, а землю - всевозможными зверями и животными? Для человека, которого поставил царем над всем созданным.
Наконец, любить Бога располагают нас величайшие благодеяния Божии к падшему человеку. Когда Адам пал и подвергся всяким несчастьям и бедствиям, то любовь Божия не оставила его, несчастного, без утешения. Бог тотчас по падении человека обещал послать для избавления его Сына Своего, Который примирит преступника с правосудием Божиим и возвратит ему потерянный рай. И это обетование Бог повторял несколько раз через Своих Пророков.
Но когда размножившееся племя человеческое возросло и уклонилось в нечестие, тогда Господь избрал Себе особый народ, из которого и должен был родиться Спаситель мира. Этому народу Бог являл Свою особенную милость, охраняя его от всех врагов его. Он чудесным образом избавил его от рабства египетского, провел по морю, как по суше, возвысил пред всеми иными народами и племенами.
Наконец родился Спаситель мира, Который ходил по земле и учил людей истинному богопознанию и почитанию, смирил себя паче всех, претерпел разные муки и крестную смерть, принеся Себя в жертву за грехи наши, и Своею смертью примирил человека с Богом. По Воскресении Своем Он из любви к человеку обещал пребывать с нами до скончания века, обещал воскресить нас и упокоить в светлых обителях Своих. Им устрояются и возвышаются царства земные, Он хранил и доселе хранит Святую Свою Церковь среди всех искушений и бедствий, которыми враги христианства утесняют ее. О каждом человеке со дня его рождения и до гроба Бог печется, вразумляя и наставляя нас на дела Ему угодные, хранит от опасностей, предостерегает от падений, награждает за добро и наказывает за зло.
Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душею твоею и всем разумением твоим: сия есть первая и наибольшая заповедь (Мф. 22, 37-38). Ничего и никого не д!олжно любить более Бога, будь это отец или мать; сын или дочь, или жена, потому что все это временно, всего этого можно лишиться, один только Бог вечен, Он один вечно с нами пребудет, если мы полюбим Его. Он один только может доставить нам счастье не временное, но никогда нескончаемое.
И казалось бы, люди должны были бы отвечать взаимной любовью на безграничную любовь Божию к нам. Но на самом деле получается обратное: люди настолько полюбили мир с его грехами, что о Христе и думать не хотят, не то что любить Его! Добровольно отдаляют себя от Него, не хотят воздавать Ему достойной чести и поклонения. А между тем один только Христос достоин с нашей стороны сердечной и глубокой любви, и это люди узн!ают, когда будут умирать. Тогда всё, что мы теперь любим, оставит, отвратится, убежит от нас; один только Христос нас не оставит ни при смерти, ни после смерти.
Достойны всякой жалости те люди, которые не любят Христа, Своего Творца и Искупителя, Который дал жизнь всему человеческому роду. Если ты не любишь Христа, то и Он не станет любить тебя, а без Его любви ты - погибший человек. Если Христос тебя не любит, то чего ты должен ожидать в ту тяжкую минуту, когда станешь умирать, когда душу твою станут отнимать от тела твоего, когда злые духи окружат тебя, когда явишься на Суд Божий? Тогда диавол овладеет тобою, и ты поневоле уже будешь принадлежать ему. Он старается прельстить человека любовью к чему-либо временному и тленному и радуется, когда ты не любишь Христа. Не повинуется ли воле диавола пьяница, который всегда тянется к вину, или тот, кто любит деньги и ради них обижает ближнего? О возлюби, человек, Христа всем сердцем и не люби ничего другого в мире, если хочешь, чтобы Христос любил тебя, хранил тебя и спас от всякой беды в этой жизни и от погибели в жизни будущей!
Вторая заповедь, указанная Спасителем, подобна заповеди о любви к Богу, - возлюби ближнего твоего, как самого себя. Этой заповедью Господь как бы указывает нам, как устроить счастливую жизнь на земле, подобно жизни райской. И первенствующие христиане хранили эту заповедь Господню в точности, и было у них, по слову Божию, одно сердце и одна душа, ничего не считали они своим, и не было между ними нуждающегося, лишенного помощи (см.: Деян. 4, 32, 34-35). Они охотно продавали себя в рабство, чтобы освободить от оков рабства ближнего.
Помолимся же, дорогие братия и сестры, Господу, чтобы Он помог и нам в точности исполнить эти две наибольшие заповеди - о любви к Богу и ближним - и таким образом, через исполнение их, сподобиться вечного покоя и радости в будущей вечной жизни.
Аминь.



_____________________________________________________________________________

Неделя 15-я по Пятидесятнице

15-та неділя по Пятидесятниці, 15-те вересня
Мф., 92 зач., 22, 35–46
Тогда некий законник подошел к Иисусу, и, искушая Его, спросил, говоря: Учитель! какая наибольшая заповедь в законе? Иисус сказал ему: возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душею твоею и всем разумением твоим: сия есть первая и наибольшая заповедь; вторая же подобная ей: возлюби ближнего твоего, как самого себя; на сих двух заповедях утверждается весь закон и пророки. Когда же собрались фарисеи, Иисус спросил их: что вы думаете о Христе? чей Он сын? Говорят Ему: Давидов. Говорит им: как же Давид, по вдохновению, называет Его Господом, когда говорит: сказал Господь Господу моему: седи одесную Меня, доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих? Итак, если Давид называет Его Господом, как же Он сын ему? И никто не мог отвечать Ему ни слова; и с того дня никто уже не смел спрашивать Его.
В этом Евангелии нам говорится о тайне любви, об ответственности нашей в употреблении святых слов. Таких, как слово «любовь». Накануне Страданий Христовых, накануне Креста Господня, когда первосвященники, книжники и фарисеи, знатоки Священного Писания, приступают ко Господу, стараясь уловить Его. И один из них, из этих законников-богословов, спрашивает Господа, какая заповедь наибольшая. Может, не все знают, что книжники учили, что если внимательно изучать закон, то в нем можно насчитать 613 заповедей. 248 из них являются утвердительными, то есть говорящими о том, что надо делать, а остальные 365 – отрицательными, предупреждающими, чего делать не должно.
Что об этом думает Христос? К Нему обращается профессор богословия, и мы не слышим интонации его голоса – с почтением он обращается ко Христу или с торжествующей насмешкой. Если Господь возвысит одну заповедь, то Он умалит другие, а все заповеди равноценны пред Богом, говорят они. И Христос говорит о любви не потому, что эта заповедь исключает другие, а потому что она включает в себя все заповеди.
Христос не противопоставляет любовь закону, но показывает, какая величайшая заповедь сокрыта внутри закона, какое сокровище хранится в его глубине. Весь закон и пророки, говорит Он, утверждаются на этих двух заповедях. Это значит, что все Писание лишается смысла – все заповеди – если нет в них любви, по крайней мере, устремленности к любви.
Мы знаем, как слово Божие говорит нам о любви. Действительно, Бог наш есть любовь. Все в мире – и небо, и земля, не только закон и пророки – утверждается на любви. Убери закон любви, и все рассыплется. Все пророки говорят о любви и живы любовью, потому что только любовь зряча. Только любовью можно видеть то, что происходит здесь, на земле, и в вечности. И только любовь делает законными отношения между людьми. И ничто не является в нашей вере истинным и православным, если на первом месте не стоит любовь.
Святые отцы говорят, что любовь – это главная крепость. Только в ней может обретать безопасность воинство Христово, то есть мы, ищущие Господа. Любовь – это самая главная тайна человека. Что такое человек? Это существо, созданное Богом для любви. И потому так возненавидел сатана человека.
Короткое и сладкое слово «любовь». Сладкое, как «Иисусе Сладчайший», как имя Божие сладкое. В любви – исполнение всего закона, и иго заповедей с любовью воистину легко. Господь говорит: «Возьмите иго Мое на себя» – и если бы мы среди этого страшного мира научились ходить этим древним и вечно новым путем, то уже здесь, на земле, мы «обрели бы покой душам нашим».
И вот, мы слышим в Евангелии сегодня, как книжники и фарисеи, ветхозаветные богословы, умолкают после такого ответа Спасителя. А Он в Свою очередь задает им Свой вопрос: «Что вы думаете о Христе, Чей Он Сын?» Вопрос, ответ на который известен им был лучше всего, потому что они каждый день в катехизисе несколько раз повторяли, что Христос – это Сын Давидов. Это, в конце концов, перифраз «Сын Давидов – Помазанник», то есть Христос. Поэтому для них не составляет никакого труда ответить на вопрос Спасителя.
Но если Христос – Сын Давидов, спрашивает их Господь, то почему же Давид называет Его Господом? Все мы можем прочитать это в 109 псалме. И ясно, что ответ, который они дают – недостаточный, неадекватный. В самом деле, когда какой отец обращался к своему сыну как к Господу? И для тех, кто не знают Божественности Христа, это не может не быть абсурдом.
Поэтому они молчат – они не знают, что отвечать Господу. Либо молчат, потому что в нечестии своем не желают признать Мессию Богом. Так далеко зашло их богословие, что они уподобляются самому сатане, который цитирует Священное Писание.
А для нас, знающих Бога, ответ – по дару Божию, по дару Христовой любви, по дару Духа Святого, так же как это было Духом Святым дано Давиду исповедовать Христа Господом – ответ совершенно ясен. Как Бог – Христос Господь для Давида, а как человек – Он Сын Давидов. То, что Он Сын Давидов, можно узнать, изучив родословные, а то, что Он Бог, невозможно никаким умом постичь.
Именно потому, что Господь наш Иисус Христос – Господь для Давида, можем мы постигать, что Он Сын Давидов. Постигать тайну Его Божественного истощания, тайну Его любви, когда Он становится человеком, когда Он принимает весь путь человеческий до конца, до смерти крестной.
Господь заграждает уста этим лжебогословам, «и с того дня, – как говорит Евангелие, – никто из них уже не спрашивал Его ни о чем». Не смел Его спрашивать. Можно было бы, конечно, спрашивать о многом, если бы тот же самый вопрос был задан бы по-другому. Потому что если бы они искали истину, услышав это, они бы задавали еще и еще вопросы, и самый главный вопрос они бы задали: что же нам делать, чтобы спастись? Но поскольку цель у них была другая, то они отошли от Него.
О чем говорит нам сегодня слово Божие? О том, что все христиане без исключения призваны быть богословами, не уступающими ни в чем книжным богословам. Оттого, что они помазаны тем же помазанием, каким был помазан Христос – Духом Святым по дару Христа, по дару Креста Его, по дару Его любви к нам. Наше слово о Боге будет только тогда истинным, когда мы имеем любовь ко Господу. Есть два способа изучения богословия. Одно внешнее знание, книжное. Книги нужно читать, каждый кто сколько может вместить, но есть и другой способ – это когда жизнь наша, согласная с самой главной тайной Христа, с Его Крестом, с Его любовью, постигает непостижимое ни для какого ума.
Что вы думаете о Христе? – спрашивает Господь, в конце концов, каждого человека. Потому что каждый человек (не только христиане) говорит свое слово о Боге. Одни не думают о Нем совсем ничего, даже христианские богословы могут ничего не думать о Нем. Другие могут умалять Его честь и достоинство. Мы знаем, какие еретики были в Церкви Христовой и какие доныне есть. Третьи могут быть злобно настроены против Него, как вот эти богословы книжники. И так каждый человек, так или иначе, оказывается богословом.
Для тех, кто уверовал во Христа, Господь драгоценен. И то, что они думают о Христе, драгоценно. Будь это смиренные рыбаки апостолы. Апостол Иоанн Богослов – его Евангелие, его Апокалипсис, его Послания – все свет Духа Святого и любовь Божественная. Или преподобный Силуан Афонский, память которого недавно совершалась, – простой тамбовский крестьянин, который пишет такие поразительные слова о Боге. И день, и ночь плачет его душа о Христе и о том, что другие люди не думают об этом, и поэтому теряют все и погибают.
Сегодня Святая Церковь предупреждает нас против внешнего богословия, не потому что оно плохо, а потому что существует опасность так называемого интеллектуализма, когда все пропускают только через голову, а не через душу и сердце. Такие богословы могут быть очень образованными людьми, они могут очень хорошо говорить, но самого главного нет в их слове. С одной стороны существует опасность богословского невежества, с другой – дерзкая попытка познать истину одним умом.
Мы должны всегда помнить, что главное, определяющее нашу мысль, наш дух и наше исповедание веры – это поклонение Кресту Христову. Если оно подлинно, то открывается нам любовь Божия, даруется нам благодать Духа Святого, через которую мы познаем все тайны жизни – и кто был и есть, и во веки будет Спаситель наш Мессия Христос.
Мы видим сегодня эту полноту и неповрежденность исповедания истины по тому сонму, недавно прославленному, новых мучеников и исповедников Российских. По тому множеству святых угодников Божиих, которые все изображаются с крестом. Каждый из них держит в кресте всю тайну богословия, всю тайну того, Кто есть Христос и по человечеству, и по Божеству, и приобщенность этому богословию. И мы должны увидеть славу, которую хранит наша Церковь, и быть достойными этой славы, этого богословия.
И еще раз скажем: нелепо думать, что кто-то здесь будто бы выступает против внешнего знания. Но только любовью можно постигнуть, почему Давид называет Христа Господом. Только благодатью Креста, когда мы всей жизнью приносим Ему поклонение.
Крест – это то, где соединяются неразрывно истина и любовь, потому что мы знаем, сколько любви погибает в мире без истины. Крест – это самая мудрая книга, какую только можно прочесть. Кто не знает этой книги, тот невежда, даже если он знает наизусть все Священное Писание. Подлинные богословы только те, кто любят эту Книгу, учатся у нее, углубляются в нее. Все горькое, что есть в этой Книге, не будет никогда достаточным для того, кто хочет насытиться ее сладостью, потому что эта сладость – Христова истина и любовь.
Протоиерей Александр Шаргунов



________________________________________________________________________________________________

Видеофильм: «Притча о любви к ближнему»




________________________________________________________________________________________________

Патриарх Кирилл: "Тайны любви Божией и человеческой"


 

Hosting Ukraine

 

@ 2011 Прес-центр Богородської єпархії