Головна: - e-mail: mitropolet@mail.ru - http: //eparhija.com.ua - Skype: mitropolet


Категорії Новин


Новини

Керуючий Єпархією


Богородська єпархія УПЦ


Медіа

Документи

Газета


Проповіді і проповідники


Календар богослужінь


Контакти


Молитва



Голодомор та геноцид в радянські часи з відеофільмами



Українські історичні та народні трагедійні пісні і думи



Українські історичні думи козацької доби з відеофільмами



П'єси та спектаклі художнього та комедійного змісту з відеофільмами


 

У вигляді календаря

«    січня 2020    »
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

У вигляді списку

Грудень 2019 (2)
Червень 2019 (3)
Березень 2019 (5)
Лютий 2019 (3)
Січень 2019 (1)
Квітня 2018 (2)
 

 

Hosting Ukraine

 

Богородська єпархія УПЦ КП » Проповіді » 10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова Почаївського

10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова Почаївського

Автор: mitropolit от 9-11-2013, 18:13
10-го листопада, у неділю, свята Православна Церква відмічає пам’ять святої мучениці Параскеви П’ятниці (ІІІ-тє століття), святителя Димитрія, Митрополита Ростовського (1709) та преподобного отця нашого Іова, ігумена Почаївського (1651).
Ми розміщуємо Євангеліє від Луки, глава 8, стихи, 26-39 та Послання святого апостола Павла до Галатів, а також житія і проповіді українською та російською мовами Митрополита Антонія Сурозького і Архієпископа Луки (Войно-Ясинецького) Кримського.


________________________________________________________________________________________________

От Луки святое благовествование

10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова  Почаївського
И приплыли в страну Гадаринскую, лежащую против Галилеи.
Когда же вышел Он на берег, встретил Его один человек из города, одержимый бесами с давнего времени, и в одежду не одевавшийся, и живший не в доме, а в гробах.
Он, увидев Иисуса, вскричал, пал пред Ним и громким голосом сказал: что' Тебе до меня, Иисус, Сын Бога Всевышнего? умоляю Тебя, не мучь меня.
Ибо Иисус повелел нечистому духу выйти из сего человека, потому что он долгое время мучил его, так что его связывали цепями и узами, сберегая его; но он разрывал узы и был гоним бесом в пустыни.
Иисус спросил его: как тебе имя? Он сказал: легион,- потому что много бесов вошло в него.
И они просили Иисуса, чтобы не повелел им идти в бездну.
Тут же на горе паслось большое стадо свиней; и бесы просили Его, чтобы позволил им войти в них. Он позволил им.
Бесы, выйдя из человека, вошли в свиней, и бросилось стадо с крутизны в озеро и потонуло.
Пастухи, видя происшедшее, побежали и рассказали в городе и в селениях.
И вышли видеть происшедшее; и, придя к Иисусу, нашли человека, из которого вышли бесы, сидящего у ног Иисуса, одетого и в здравом уме; и ужаснулись.
Видевшие же рассказали им, как исцелился бесновавшийся.
И просил Его весь народ Гадаринской окрестности удалиться от них, потому что они объяты были великим страхом. Он вошел в лодку и возвратился.
Человек же, из которого вышли бесы, просил Его, чтобы быть с Ним. Но Иисус отпустил его, сказав: возвратись в дом твой и расскажи, что' сотворил тебе Бог. Он пошел и проповедовал по всему городу, что сотворил ему Иисус.


_______________________________________________________________________________________________

Послание к Галатам святого апостола Павла


Возвещаю вам, братия, что Евангелие, которое я благовествовал, не есть человеческое, ибо и я принял его и научился не от человека, но через откровение Иисуса Христа.
Вы слышали о моем прежнем образе жизни в Иудействе, что я жестоко гнал Церковь Божию, и опустошал ее, и преуспевал в Иудействе более многих сверстников в роде моем, будучи неумеренным ревнителем отеческих моих преданий.
Когда же Бог, избравший меня от утробы матери моей и призвавший благодатью Своею, благоволил открыть во мне Сына Своего, чтобы я благовествовал Его язычникам,- я не стал тогда же советоваться с плотью и кровью, и не пошел в Иерусалим к предшествовавшим мне Апостолам, а пошел в Аравию, и опять возвратился в Дамаск.
Потом, спустя три года, ходил я в Иерусалим видеться с Петром и пробыл у него дней пятнадцать.
Другого же из Апостолов я не видел никого, кроме Иакова, брата Господня.


________________________________________________________________________________________________

СВЯТАЯ МУЧЕНИЦА ПАРАСКЕВА, НАРЕЧЕННАЯ ПЯТНИЦЕЮ

10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова  Почаївського
Святая мученица Параскева, нареченная Пятницею, жила в III веке в Иконии в богатой и благочестивой семье. Родители святой особенно почитали день страданий Господних - пятницу, поэтому и назвали дочь, родившуюся в этот день, Параскевою, что в переводе с греческого и означает - Пятница. Всем сердцем возлюбила юная Параскева чистоту и высокую нравственность девственной жизни и дала обет безбрачия. Она захотела посвятить всю свою жизнь Богу и просвещению язычников светом веры Христовой. На этом праведном пути суждено было Параскеве, носившей в имени своем память о дне великих Страстей Иисусовых, приобщиться и в жизни Страстям Христовым через телесные муки. За исповедание православной веры озлобившиеся язычники схватили ее и привели к городскому властителю. Здесь ей предложили принести богомерзкую жертву языческому идолу. С твердым сердцем, уповая на Бога, отвергла преподобная это предложение. За это она претерпела великие мучения: привязав ее к дереву, мучители терзали ее чистое тело железными гвоздями, а затем, устав от мучительства, всю изъязвленную до костей, бросили в темницу. Но Бог не оставил святую страдалицу и чудесно исцелил ее истерзанное тело. Не вразумившись этим Божественным знамением, палачи продолжали мучить Параскеву и, наконец, отсекли ей голову.
Святая Параскева Пятница всегда пользовалась у православного народа особой любовью и почитанием. С ее памятью соединяется множество благочестивых обычаев и обрядов. В древних русских месяцесловах и святцах имя мученицы пишется так: "Святая Параскева, нареченная Пятница". Храмы во имя святой Параскевы назывались в древности Пятницами. Наименование Пятниц получали в старину на Руси небольшие придорожные часовни. Простой русский народ называл мученицу Параскеву Пятницей, Пятиной, Петкой. Иконы святой Параскевы особенно почитались и украшались нашими предками. Русские иконописцы обыкновенно изображали мученицу суровой подвижницей, высокого роста, с лучезарным венком на голове. Иконы святой мученицы охраняют семейное благополучие и счастье. По церковному верованию, святая Параскева - покровительница полей и скота. Поэтому в день ее памяти принято приносить в церковь для освещения плоды, которые хранятся потом как святыня до следующего года. Кроме того, святой Параскеве молятся о сохранении скота от падежа. Святая мученика - целительница людей от самых тяжелых душевных и телесных недугов.


______________________________________________________________________________________________


Святитель Димитрій Ростовський


У цьому році виповнюється 300 років від дня упокоєння святителя Димитрія, митрополита Ростовського. Родом святитель був з Київщини(Макарів), але, мабуть, після Київщини для нього найріднішою була Чернігівщина, адже великий період свого життя святий Димитрій провів саме на Сіверській землі. Його висвячували у ієромонахи у Свято-Густинському монастирі під Прилуками. Святитель був у свій час ігуменом Спасо-Преображенського Максаківського монастиря та Свято-Микільського Крупицького монастиря поблизу тодішньої гетьманської столиці Батурина. Святий Димитрій був архімандритом Єлецького Свято-Успенського монастиря в Чернігові та Спасо-Преображенського монастиря у Новгороді-Сіверському (1699-1701). Житіє Чернігівського святого подається у цій статті...
11 грудня 1651 р. — 28 жовтня 1709 р.
Святий Димитрій (світське ім`я — Данило) народився 11 грудня 1651 р. в містечку Макарові Київського полку в сім`ї макарівського сотника Сави Григоровича Туптала, який потім був київським сотником (1682-1686). Батько святого прожив понад 100 років, причому в останній період свого життя був ктитором Свято-Кирилівського монастиря у Києві. Був похований біля Свято-Троїцького храму цього монастиря у 1703 р. Батько й мати (Марія Михайлівна) святого відзначалися глибокою релігійністю, і не випадково не тільки він, але й всі його чотири сестри (Олександра, Марія, Феодосія, Параскева) прийняли чернечий постриг, причому Параскева (померла у 1710 р.) була ігуменією Свято-Микільського Йорданського монастиря у Києві. Батьки святого щедро обдаровували київські храми й монастирі, в т.ч. й Києво-Могилянської Академії.
У 1660 р. батьки святого Димитрія внаслідок безперервних війн часів Руїни переселилися до безпечнішого Києва. Тут сім`я сотника Туптала оселилася у будинку навпроти південного фасаду Свято-Микільського храму на Подолі («Притиска»).
Св. Димитрій вчився спочатку вдома, а у 1662-1665 pp. (можливо, і дещо пізніше) був студентом Києво-Могилянської Академії. Він вчився блискуче, дуже багато читав і за короткий період свого студентського життя став уже зрілим науковцем, а свої таланти щедро використав у своїй діяльності на благо Православної Церкви. Глибока віра привела його до твердого рішення присвятити своє життя служінню Господу, відмовившись від світського життя. У 17-літньому віці (!), 9 липня 1668 р. (за старим стилем) він постригся в ченці у Свято-Кирилівському монастирі у Києві. Постригав його кирилівський старець — колишній ректор Києво-Могилянської Академії, колишній ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря о. Мелетій (Дзик), який, до речі, був активним борцем за незалежність Української Православної Церкви від Московського Патріярхату. Наступного, 1669 року, київський митрополит Иосиф (Нелюбович-Тукальський), якого московські воєводи не пускали до Києва, через що він резидував у Каневі, висвятив у канівській Свято-Успенській церкві молодого ченця на ієродиякона. У 1675 р. преосвященний Чернігівський архієпископ Лазар (Баранович) — колишній ректор Києво-Могилянської Академії — висвятив його в Свято-Троїцькому Густинському монастирі під Прилуками на ієромонаха і залишив при собі як проповідника.
Архієпископ Лазар чимало уваги приділяв протидії католицькій експансії і зібрав у Чернігові цілу плеяду православних богословів, серед яких вирізнялися колишній ректор Києво-Могилянської Академії о. Йоанікій (Галятовський) та Адам Зернікав. До них долучився і святий Димитрій, який був проповідником при чернігівській катедрі.
Важливу роль у житті святителя відіграла його поїздка до Вільна та Слуцька, де він за підтримки колишнього ректора Києво-Могилянської Академії (в цей час білоруського єпископа) Феодосія (Баєвського) проповідував Слово Боже понад рік. Він став знаменитим проповідником. Послухати молодого ієромонаха до храму приходили маси людей. Його запрошували в різні православні монастирі, в т.ч. і до самого Києва. Однак з волі гетьмана Івана Самойловича він опинився у Свято-Микільському монастирі поблизу Батурина — тодішньої гетьманської столиці. Настоятелем цього монастиря був о. Феодосій (Гугуревич). У Батурині, де знаходилася одна з найбагатших в Україні бібліотек, гетьманський архів, святитель розгорнув активну творчу працю. У 1680 р. він видав у Чернігові свою першу книгу «Руно орошенное, пречистая и преблагословная діва Марія, или чудеса образа пресвятыя Богородицы, бывшія в монастырі Ильинском черниговском», де було описано чудеса чудотворної ікони у Свято-Троїцькому монастирі у Чернігові. Твір перевидавався у Чернігові 7 разів протягом 1680-1702 pp., що було беззаперечним свідченням його надзвичайної популярності.
У 1681 р. архієпископ Лазар (Баранович) призначив святого ігуменом у Спасо-Преображенський монастир у селі Максаках на Чернігівщині. Через рік його було переведено ігуменом у Свято-Микільський Крупицький монастир на місце о. Феодосія, котрий став ректором Києво-Могилянської Академії, а потім й ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. 26 жовтня 1683 р. він добровільно зрікається ігуменства, бажаючи присвятити себе чернечим подвигам та творчій богословській діяльності. На прохання архімандрита Києво-Печерської лаври, преосвященного Варлаама (Ясинського) він переселився у лавру і розпочав головну справу свого життя: написання Четьї-Миней», тобто зводу житій святих за днями і місяцями церковного року. Цей задум прагнув звершити ще св. Петро (Могила), але смерть перешкодила йому втілити його у життя. Потім пробував звершити це архімандрит Іннокентій (Гізель), але й у цьому випадку смерть стала на перепоні. Архімандрит Варлаам, розуміючи, що йому навряд чи вдасться виконати цю фундаментальну працю, вирішив спертися на святителя Димитрія, який тоді був у розквіті фізичних сил. Над своїм головним твором святитель працював «нощеденственно» майже до кінця життя. За півтора року він написав «Четьї-Мінеї» за вересень — жовтень і частину листопада! Коли ж 10 листопада уві сні йому явився св. мученик Орест, чиє житіє написав святитель, то це було ним справедливо розцінено як добрий знак і як заклик продовжувати творчу працю над житіями, яка тривала цілих 20 років! Шлях до завершення цієї гігантської праці був би коротшим, але святитель займався не тільки житіями, а й виконував дуже важливі пастирські та адміністративні обов`язки...
1683 року йому явилася уві сні св. великомучениця Варвара. Цей віщий сон теж був не випадковим. Пізніше (у 1691 р.) він знайде у Батурині мощі св. великомучениці, вивезені з палаючого Києва у 1651 p., й урочисто перенесе їх у Свято-Микільський монастир, де був ігуменом. У 1684 р. святитель Димитрій разом з архімандритом Варлаамом поїхав у Батурин вітати нового київського митрополита Гедеона (Святополк-Четвертинського), і той разом з гетьманом Самойловичем переконав Димитрія у необхідності знову прийняти на себе обов`язки ігумена Свято-Микільського монастиря (1686-1692). Тим часом він потроху завершив першу частину «Четьї-Міней» (за вересень-листопад) і віддав її до друку в топографію Києво-Печерської лаври у 1689 р.
Між тим Українська Православна Церква всупереч всім канонам була підпорядкована Московською Патріярхією (1685). Розгорнувся процес нищення автономії Київської митрополії, українських православних традицій, обмосковщення УПЦ. Московський Патріярх Йоаким (Савелов), хоч і вчився в Києво-Могилянській Академії, завжди з неприхильністю ставився до українського духовенства, безпідставно звинувачував його у неправославних поглядах. Він навіть звелів палити книги відомих українських православних богословів, як «Виклад про Церкву Святу» Феодосія (Софоновича), ревно боровся проти «гнусного обічая» голити бороду й стригти волосся. Щось таке, нібито «крамольне», Йоаким відшукав і у творі святителя Димитрія й зажадав нищення вже виданого тому «Четьї-Міней» й особистої цензури. Насправді Москва вирішила завести власну духовну цензуру, щоб і тут обмежити права УПЦ. В середині XVIII ст., коли свобода друку в Україні була остаточно задушена, «Четьї-Мінеї» зазнали нещадного московського цензорського втручання: зі збірки були вилучені не лише українські слова, але й розуміння українськими богословами церковних проблем, викидалися навіть цілі оповідання. Мова твору, що так захоплювала читача, у багатьох випадках була замінена штучно-казенним стилем, характерним для катерининської епохи. Подібних «редакцій» зазнали й інші твори святителя, зокрема його проповіді «на украинском наречии».
Довелося св. Димитрію їхати разом з новим гетьманом Іваном Мазепою до Москви і там переконувати Патріярха у своїй правоті. Оскільки за освітою, знанням мов, талантом богослова, історика й письменника не було тоді рівних св. Димитрію, Патріярх дав йому благословення на продовження праці зі створення зводу житій святих. Святитель знову складає з себе ігуменські обов`язки і береться за продовження житій. У 1693 р. ним була завершена й друга частина твору (за грудень-лютий), яка побачила світ 1695 року.
З волі св. Феодосія Углицького св. Димитрію було довірено стати ігуменом монастиря свв. апостолів Петра й Павла у Глухові (червень 1694 р.- січень 1697 p.), потім протягом короткого часу (лютий-червень 1697 р.) — Свято-Кирилівського монастиря у Києві. У липні 1697 р., на прохання св. Іоанна (Максимовича), він (уже як архімандрит) переїхав до Єлецького Свято-Успенського монастиря в Чернігові, а потім став архімандритом Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському (1699-1701).
У 1700 р. вийшов з друку вже третій том житій святих, одночасно святитель почав писати скорочений їх варіант — «Мартиролог...» А писати йому ставало все важче... Церкві він був потрібен і як письменник, і як мудрий пастир, і як блискучий проповідник. Його хотіли мати за ігумена найкращі монастирі Гетьманщини. За Волею Божою він щасливо довів до кінця свою найважливішу книгу, останній (4-й) том якої вийшов з друку у 1705 році. Завершилося написання унікальної церковно-історичної енциклопедії, яку й цілі колективи вчених не сила були створити! Крім «Четьї-Міней» святитель зробив скорочений переклад Святого Письма, скорочену версію Києво-Печерського патерика, написав велику кількість проповідей, повчань, досліджень з історії Церкви, богослов`я, богослужбових праць, драматичних і мемуарних, творів. Якби вдалося видати зібрання тих творів святого Димитрія, які збереглися, то знадобилося б не менше 30 томів по 600-700 сторінок кожний.
У 1701 році у житті святого Димитрія стався різкий злам. За наказом царя Петра І його було забрано з рідної України до Москви і 23 лютого висвячено на митрополита Сибірського і Тобольського. Ця вимушена й тяжка поїздка підірвала його здоров`я. Св. Димитрій дуже сильно захворів і лежав у келіях Чудова монастиря, через що не зміг виїхати до Сибіру. Враховуючи стан здоров`я святителя, його фактичне заслання було дещо послаблено: його перевели в Ростов Великий, де він став митрополитом Ростовським і Ярославльським (весна 1702 р.). Тут, далеко від Батьківщини, у чужому оточенні, він не втратив сили духу. Чимало сил забирала боротьба з розколом. Святитель навіть написав цілу книгу, у якій доводив помилковість позицій противників Патріярха Никона. Писав він тексти служб на честь чудотворної ікони Казанської Божої Матері, свв. мучеників казанських тощо. У 1704 р. він переклав у нову раку мощі свв. князів Федора Смоленського та його синів Давида й Костянтина. Довелося займатися вихованням у православному дусі не тільки мирян, але й духовенства. У двох його збережених обіжних (окружних) посланнях він доводить місцевим священикам гріховність порушення таємниці сповіді, неприпустимість полишення ними помираючих без сповіді та Святого Причастя тощо. Розуміючи, що одних циркулярів тут замало, святий Димитрій відкрив у Ростові духовну семінарію (другу в Росії), активно проповідував, об`їжджав єпархію. Всі кошти, що належали йому як митрополиту, він, людина скромна й лагідна, віддавав на бідних та на духовну семінарію. У нього не було навіть коней, щоб кудись виїхати.
Здоров`я святого погіршувалося. На нього впали нові випробування. У 1705 р. було закрито духовну семінарію, яку святитель відкрив з такими труднощами. Потім дійшла звістка про Полтавську поразку гетьмана Мазепи, з яким св. Димитрій завжди був у дружніх стосунках. Перед Великоднем 1707 р. св. Димитрій написав заповіт... Помер він під час молитви в ніч з 27 на 28 жовтня 1709 р. Був похований 25 листопада. Панахиду за його заповітом відправив Стефан (Яворський), його друг ще з часів навчання в Києво-Могилянській Академії, який промовив пророчі слова: «Свят, Димитрій, свят». Восени 1752 р. митрополит Ростовський і Ярославльський св. Арсеній (Мацієвич) відкрив нетлінні мощі святого Димитрія, біля яких стали відбуватися чудесні зцілення. Він же розпочав роботу з канонізації святителя, що й було звершено 22 квітня 1757 р. Святі мощі було покладено у срібну раку й перепоховано у соборній церкві Зачаття Богоматері Сітасо-Яковлевського монастиря у Ростові.
Православна Церква відзначає день пам`яті св. Димитрія Ростовського двічі: 21 верес. (4 жовт.) і 28 жовт. (11 лист.).Його ім`я вшановується багатьма українськими православними храмами. Одним з перших, де було освячено престол на честь Димитрія Ростовського, був Свято-Микільський храм («Притиска») у Києві (1759).
Твори: Розыск о расколнической брынской вірі... М., 1745; Дневные записки святого чудотворца Димитрия, митрополита Ростовского. М., 1781; Летопись. .., сказующая вкратце деяния от начала миробытия до рождества Христова, собранная из божественных писаний, из различных хронографов и историографов греческих, славенских, римских, польских, еврейских и иных, с присовокуплением келейной летописи сего же святого чудотворца. М., 1784; Зерцало православного исповедания СПб., 1805; Жития Святых. На русском языке, кн. 1-3. К., 1998; кн. 4-5, т. 1-2, кн. 6-11. К., 1999.

Література: Акафіст святителю Димитрію, митрополиту Ростовському. К., 2001; Житие и акафист святителю Димитрию Ростовскому. - К., 1998; [Л.П.] Где находился киевский дом Саввы Туптало сотника // Киевская старина, 1887, № 2; Шляпкин И.А. Св. Димитрий Ростовский. СПб., 1891; Величковский А. Святитель Димитрий. Чернигов, 1909; Титов А.А. Проповеди святителя Димитрия митрополита Ростовского на украинском наречии. М., 1909; Титов Ф.И. Димитрий. К., 1909; Митрополит Іларіон. Св. Димитрій Туптало. Вінніпег, 1960; Климов В.В. Святитель Димитрий. Львів, 1995.

Протоієрей Юрій Мицик, Професор КПБА, Доктор історичних наук України та богослів`я.


http://cerkva.in.ua/istoria/335-jytiesvdymytriarostovskogo.html

__________________________________________________________________________________________________

СВЯТИТЕЛЬ ДИМИТРИЙ, МИТРОПОЛИТ РОСТОВСКИЙ

10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова  Почаївського
Святитель Димитрий, митрополит Ростовский, прибыв в 1702 году на Ростовскую кафедру, прежде всего посетил монастырь святителя Иакова, епископа Ростовского (память 27 ноября и 23 мая). В соборной церкви в честь Зачатия Пресвятой Богородицы он совершил литургию, после которой при всех присутствовавших в храме определил на правой стороне место своего будущего погребения со словами: "Се покой мой, зде вселюся в век века". Преставился святитель Димитрий 28 октября 1709 года. Несмотря на желание Святителя, выраженное в завещании, духовенство и жители Ростова просили прибывшего для погребения местоблюстителя патриаршего престола Рязанского митрополита Стефана Яворского совершить погребение в соборном храме города, рядом с предшественником святителя Димитрия, святителем Иоасафом. Митрополит Стефан, соблюдая завещание своего почившего друга, настоял на погребении тела святителя Димитрия в указанном месте. Однако до прибытия митрополита Стефана место погребения приготовлено не было, хотя со дня кончины прошло около месяца. В связи с неотложным отъездом митрополита Стефана из Ростова в выкопанной могиле был сделан наскоро заготовленный деревянный сруб, в котором 25 ноября было погребено тело святителя. Это обстоятельство, предусмотренное Промыслом Божиим, привело к скорому обретению мощей. В 1752 году производился ремонт в соборной церкви монастыря, и 21 сентября при починке опустившегося пола было обнаружено нетленное тело святителя Димитрия. Место погребения оказалось сырым, дубовый гроб и находившиеся в нем рукописи истлели, но тело святителя, а также омофор, саккос, митра и шелковые четки сохранились нетленными. После обретения у святых мощей совершалось множество исцелений, о чем было донесено Синоду, по предписанию которого в Ростов прибыли Суздальский митрополит Сильвестр и Симоновский архимандрит Гавриил для освидетельствования мощей святителя Димитрия и происшедших чудесных исцелений. Последовал указ Синода от 29 апреля 1757 года о причислении к лику святых святителя Димитрия, митрополита Ростовского и установлении празднования 28 октября (день преставления) и 21 сентября (день обретения мощей).

http://days.pravoslavie.ru/Life/life4603.htm


__________________________________________________________________________________________________

10 листопада пам'ять прп. Іова, ігумена і чудотворця Почаївського.


Преподобний Іов народився у 1551 році в Галичині, на Покутті, що лежить між Карпатами та Дністром, біля міста Коломиї. Батьки його, побожні та христолюбиві люди, Іоан та Агафія на прізвище Залізо при святому хрещенні дали хлопчикові ім'я Іван, на честь пророка та Предтечі Господнього Іоана.
Маленький Іоан з дитинства увібрав у себе дух батьківської побожності, щирості й любові до Бога та Православної Церкви. Приклади великих християнських подвижників, насамперед тезоіменитого йому Предтечі Господнього Іоана, пізніше твори преподобного Іоана Лєствичника, житія преподобних Сава Освящений та Іоана Дамаскіна були азбукою християнського благочестя для майбутнього Преподобного. «Малий літами, але досконалий розумом», як пише його біограф Досифей, хлопчик вже тоді відрізнявся від звичайних дітей своїми високими духовними прагненнями. Ніколи слово й діло, знання та вчинки не йшли в нього всупереч, але завжди була між ними повна відповідність. Все подальше життя Преподобний ніколи не прагнув до слідування таким |аскетичним подвигам і чеснотам древніх подвижників і святих людей, до яких не почував себе спроможним, а завжди вибирав для наслідування тільки те, що найбільше відповідало його духовному зростанню і потребам душі. Тож і не дивно, що в душі, яка прагнула до самітництва та пустельного подвижницького життя, любов до Бога взяла верх над сильною любов'ю до батьків, і Іоанн вирішив залишити їх, щоб стати монахом — воїном Христовим.
У десять років хлопчик таємно покидає батьківську оселю і вирушає до найближчого Угорницького Спасо-Преображен-ського монастиря, що знаходився в Галичині, та просить ігумена прийняти його «послужити братії». Прозорливий ігумен, передбачаючи в хлоп'яті Божого обранця, радо прийняв його та поставив нести послух церковний. Отрок Іоан ревно віддається своїм обов'язкам, але, не задовільняючись ними, прагне вгодити кожному з найменших монастирських робітників різними послугами, виявляючи доброзичливість, покірливість та братолюбство. Смиренням та аскетичними подвигами Іоан очищав і вдосконалював свою душу та тіло. Ігумен, бачачи його добрі нрави та глибоке смирення, прийняв його до числа іноків обителі і незабаром (з загальної згоди братії), як говорить його біограф, постриг (на дванадцятому році життя) в монашество, давши йому ім'я Йов. З цього часу перед просвітленим розумом інока постав новий великий взірець для наслідування — образ життя вітхозавітного праведника, багатостраждального Іова. «Не ім'ям тільки, говорить про юного Йова описувач його житія Досифей, але й самим ділом багатостраждальному вітхозавітному Іову блаженнійший отець наш Йов не тільки уподобився, але, скажу краще в усіх скорботах житія далеко перевершив. Тому що в того скорбота від скорботи, хвороба від хвороби народжувались попущенням Божим; цей же добровільно, за власним бажанням, томився, не жаліючи себе, при проходженні ступенів найжорстокішого подвижницького життя».
Життя преподобного Йова після прийняття іноцтва настільки було чистим і бездоганним, не зважаючи на весь тягар іноцького подвигу, що Досифей у написаному ним житії Преподобного уподібнює його ангелу. «Был, -говорить він про Преподобного, — инок весьма искусный, нє так летами как добродєтєлями украшенный, живя посреди братии, как ангел и с каждым днем все более и более совершенствуясь в добродетели». Так вдосконалювався Преподобний і, не зважаючи на свої роки, став прикладом і взірцем для братії, своїм життям даючи зрозуміти їм їхні достоїнства та недоліки, чи, як говорить Досифей, «быв всем на позор и на пользу». Угорницький настоятель не помилився, коли визнав у ньому «доброго воїна» Церкви. Проводячи рівноангельне життя і зростаючи в чеснотах, Іов дійшов повноліття — 30 років (десь у 1581 р.). Тоді настоятель монастиря запропонував йому прийняти сан священика. Смиренний інок довго відмовлявся від цієї високої честі, але, поступаючись перед волею настоятеля, мусив задля святого обов'язку послуху прийняти пресвітерський сан.
Сяючи світлом віри й побожності, Іов скоро став відомим по всій Галичині та на Волині.
В цей час для православної Західної Русі, за попущенням Божим, настало важке випробування. Король польський на Люблінському сеймі 1569 р. присягав на хресті Господньому, що всім народам, об'єднаним під його владою, не буде кривди в його королівстві, а всім буде однаковий захист і один закон, справедливий для всіх. Але він та його шляхтичі зламали свою присягу і обманули довірливих. Вони склали вигідну для себе конституцію, за якою споконвічні українські землі було захоплено польськими та ополяченими українськими магнатами. Позбавивши українських людей усяких прав, польське магнатство, заохочуване єзуїтами, наклало свою руку на свободу совісті українського народу. Віру Православну вони віддали на приниження, ганьбу та переслідування, називаючи її «хлопською вірою». Православні храми часто силоміць передавались уніатам і навіть католикам, а іноді нарівні з шинками й млинами віддавались в оренду, і орендарі тільки за плату дозволяли відправу в церкві. Внаслідок таких насильств велика кількіть української шляхти відцуралася свого народу, Православної віри і подалася за королівсько-панською ласкою до латинства. Але ще було чимало древніх шляхетних родів, які залишалися вірними рідному народові та Православ'ю. Їх очолював сильний, мудрий й авторитетний навіть при королівському дворі князь Констянтин Острозький. Йому потрібні були помічники для зміцнення Православ'я в боротьбі з войовничим католицизмом. Довідавшись про святого подвижника, князь Констянтин зупинив свій вибір на молодому угорницькому священоінокові. Він почав просити ігумена Угорницького монастиря відпустити Іова до Дубенської обителі, що знаходилася у маєтностях К. Острозького, щоб Іов своїм прикладом підтримав в ній дух істинно християнського православного монашества. Йому хотілося бачити в іноках істинних монахів, якими вони повинні були бути, виконуючи настанови законо-положників монашества, — людьми особливо твердими в вірі та провідниками в життя своїх переконань, людьми з повною відповідністю між словом, почуттям і ділом, стійкими проти спокус іновір'я та єресей. Він бажав, щоб монастирі, що знаходяться в його володіннях, були розсадниками таких істинних представників православного монашества, і через це протиставити їх з одного боку протестантським общинам, з другого — католицьким монашеським орденам і, особливо, єзуїтському. Такій задачі князя Острозького відповідало життя преподобного Іова. Острозький знав, що Преподобний з дитинства любив займатися читанням книг і намагався уподібнюватися своїм життям взірцям древнього монашества. Знаючи це, він не раз звертався до ігумена Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, просячи його відпустити блаженного Іова до |Хрестовоздвиженської обителі, що знаходилася в місті Дубно, на острові, для того, щоб він своїм прикладом показав інокам цієї обителі «образ працелюбного та богоугодного житія», вчив братію та керував її життям духовним. З жалем у серці вислуховував ці прохання ігумен Угорницький, але в силу того, що вони повторювалися безперервно, повинен був задовільнити прохання князя і відпустити Іова з Угорницької обителі.
Незабаром, після переходу до Дубенського монастиря, братія обирає Іова своїм ігуменом. Це звання додавало Преподобному нових обов'язків в зв'язку з пригнобленим становищем Православ'я тодішнього західного краю та особливим розташуванням Дубенського Хрестовоздвижен-ського монастиря (знаходився біля самого міста, і будучи одним із відомих центрів громадського життя, повинен був виконувати роль світильника для населення околиць)
У Дубенській обителі та її околицях він своїм словом і прикладом підтримував дух народної відданості Православній вірі, а тому його обитель у той час була одною з твердинь Православ'я на Західній Україні. При сприянні та покровительстві князя Дубенський ігумен одразу ж виступає на захист гнобленого Православ'я. Преподобний розумів, що першим засобом має бути церковна просвіта в дусі чистої віри, а тому докладає усіх зусиль до переписування та поширювання книг духовно-релігійного змісту. З цією метою він зібрав навколо себе ціле братство, яке за його вказівками вивчало та перекладало слов'янською потрібні книги та переписувало їх для поширення у великій кількості. Преподобний і сам, як оповідає його житіє, «писанием книг церковних упражняшеся». Перший автор «Жития блаженного отца нашего Иова Железо», учень його, ієромонах Досифей пише, що ці книги «до сего дне в том же монастире обретаются» (вид. у Почаєві, с. 5). І, справді, в Почаївській Лаврі зберігалась до 1932 року, як пам'ятник літературної праці Преподобного, «КНИГА БЛАЖЕННОГО ІОВА ПОЧАЄВСКОГО, ВЛАСНОЮ РУКОЮ ЄГО НАПИСАННАЯ» (каталог, № 127), що містила в собі до 80 повчань, бесід і проповідей Преподобного. На превеликий жаль, цю книгу, разом з іншими архівними документами, було забрано до Варшави під час буржуазно-польського панування. Але, на наше щастя, цю книгу, написану Преподобним слов'янською мовою, було перекладено і видано в 1884 р. під редакцією професора Київської духовної академії Н. І. Петрова під назвою «Пчела Почаевская». Отже в нас є повна змога оцінити писанні праці Преподобного на захист Православної віри. Переглядаючи її, бачимо, що вона містить власні повчання преподобного Іова, а також виписки із святоотецьких творів, аскетичної літератури та творів інших авторів, спрямованих проти іновірців, єретиків та сектантів, які сіяли смуту серед тогочасного русько-українського населення.

У XVI столітті в Західній Україні поширювалися різні протестантські погляди (зокрема соцініанські), які проповідували монотеїзм в іудейській формі і ставили Мойсейові книги вище Євангелія. Ці єретики відкидали догмат Святої Трійці, Божество Ісуса Христа, втілення та викуплення, а також Пріснодівство Божої Матері і християнські Таїнства. Ця єресь прийшла і на Волинь, де проживав єресіарх Ігнатій Косой. Там він мав чимало громад із своїми школами, вчителями та проповідниками. Природно, що преподобний Іов не міг бути байдужим спостерігачем діяльності сектантів. У його книзі знаходимо апологетичні тлумачення найважливіших догматів Православ'я — про Св. Трійцю, про Божество Іісуса Христа, про істинну Божественну та людську природу Його, про Пресвяту Богородицю, про хрещення та все те, що відкидалося єретиками.
Однак, борючись з протестантськими сектами, Преподобний не випускав з поля зору і латинство. В слові на Великий четвер зустрічаємо його виступи проти католиків, які відправляють таїнство Євхаристії на опрісноках, зневажаючи цим приклад Самого Христа та передання всієї Церкви. Видання слав'янської Острозької Біблії, цієї величної пам'ятки просвіти XVI ст., не обійшлося, зрозуміло, без порад та благословіння Преподобного. Обороняючи Православ'я від іновірців, преподобний Іов насамперед пильно виконував також свої обов'язки настоятеля монастиря, дбав про зовнішнє та внутрішнє впорядкування його життя, що знаходилось у крайньому занепаді не тільки в Хрестовоздвиженському, але й у всіх південно-західних монастирях того часу. Сучасник преподобного Іова, ігумен Троїце-Сергієвої Лаври, старець Артемій, писав наступне: «о общежительном чине обретохом писано от святих, яко прежде многих лет разрушися таковое жительство». Намагаючись відновити порядок у монастирі Преподобний звернувся до Студійського уставу, який засновники монастиря поклали за взірець. Зрозуміло, що при тодішньому становищі спільножитнього устрою Преподобний помітив багато відхилень від основного уставу ввіреного йому монастиря.
У обителі Феодора Студіта, за зразком якої було влаштовано Хрестовоздвиженський монастир, з початком Великого посту монастирські ворота зачинялися і відчинялися для мирян тільки в Лазареву суботу. В афонському уставі 971 року, складеному за редакцією студійського ігумена Євфимія, було обов'язковим для насельників, щоб у святу чотиридесятницю всі: і ті, хто подвизається наодинці, і ті хто живе спільно, перебували у безмовності і не ходили один до другого без вагомої причини або без крайньої потреби лікування срамних помислів. Та й самим ігуменам не дозволяється в ці святі дні, крім субот, здійснювати роботи, або робити що-небудь інше, крім духовного, без особливої необхідності. Навряд чи дотримувалися цього всього в Хрестовоздвиженському монастирі до ігуменства Іова; тим часом, він відновив такий порядок життя в монастирі. Недарма побожний князь Констянтин Констянтинович полюбляв усамітнюватися в Дубенській обителі, проводячи тут іноді по цілому тижневі і відкриваючи душу святому ігумену.
Існує переказ, що Констянтин Острозький, маючи особливу любов і повагу до цього монастиря, на першому тижні Великого посту усамітнювався для молитви та посту, готував себе до сповіді й святого Причастя, скидаючи з себе тут княже вбрання і зодягаючись в іноцьке.
Запроваджуючи такий порядок спільного життя, преподобний Іов, звичайно, перш за все піклувався про піднесення духу монашеського життя в монастирі та найбільшого його наближення до того високого прикладу, який було покладено за основу. З турботою про духовність обителі Преподобний звертає також увагу на підняття внутрішнього духового життя у ввіреній йому обителі. За статутом настоятель кожну седмицю декілька разів повинен був повчати братію або сам, або через кого-небудь іншого. Так, наприклад, у перші шість тижнів Великого посту, за винятком субот і неділь, у Хрестовоздвиженському монастирі для братії проводились читання з «Лєствиці» преподобного Іоана Синайського. Між рукописами обителі збереглася ця книга сучасна преподобному Іову, з вказівками читань із неї протягом шести седмиць Великого посту на кожний день тижня, за винятком субот і неділь. Після Лазаревої суботи повчальні читання не припинялися, але вже набували іншого характеру, — складалися зі святоотецьких і власних слів, бесід Преподобного, висвітлюючи найважливші моменти та таємниці глибин нашого покаяння. Сам Преподобний ревно виконував усі вимоги статуту, являючи собою взірець монашеського життя.
Преподобний також і сам займався складанням книг. Він робив виписки з творів святих отців і складав повчання та бесіди. Така діяльність ігумена, його слава та святість приваблювали до себе віруючий народ та робили його широко відомим. «Сего ради, — оповідає Досифей, — начаша вся окрестния страны совирдясь, чєстию и похвалами стужати ему». Це було не до душі смиренному інокові, бо не того він шукав, прийшовши до монастиря ще в ранні роки.
Тому в преподобного Іова виникає бажання залишити Дубенський монастир і шукати собі іншого місця для подвигів, подалі від слави людської. На той час князь Острозький, змагаючись з католицизмом, бажав перетворити усі монастирі на своїх землях у спільножительні за уставом святого Василія Великого, що скасовувало можливість самітницького життя, до якого з дитинства прагнула душа Іова. Тому-то і пішов він на гору «от древле светлостию чудес многих сияющую», бо бажав спасатися тут в тиші безмовного пустельництва.
Таємно покинувши у 1604 році Лубенський монастир після 20 років ігуменського служіння, та, уславивши його над усіма монастирями того краю, преподобний Іов у вигляді простого монаха оселяється на Почаївській горі, яка була відома чудесним з'явленням на ній Матері Божої. Монахи там проводили затворницьке життя в окремих печерах і сходилися до церкви тільки на молитву. Але недовго Божому праведникові судилося бути в усамітненні. Промисел Божий судив інакше.
У 1597 році володарка Почаєва, побожна Ганна Гойська, передає до збудованої на Почаївській горі Успенської церкви чудотворну ікону Богоматері (дарунок грецького митрополита Неофіта благочестивій поміщиці за її гостинність), яка до того часу перебувала в домі Гойської, і обдарувала обитель землею та маєтками з тим, щоб монастир з пустельницького було перетворено на спільножительний.
Порядок життя монастиря тільки почав створюватися. Ми не знаємо імен перших насельників Почаєва, знаємо тільки, те, що на той час, коли преподобний Іов оселився на горі, братія була дуже небагаточисельною. Але відчувши у Преподобному велику духовну силу, єдинодушно зі слізними проханнями поставила його ігуменом та начальником нововлаштовуваної обителі. Цікаво, що ні письмові свідоцтва, ні усні передання не зберегли ніяких свідчень про настоятелів, які б передували преподобному Іову. До нього почаївські пустельники, за прикладом 12 пустельників Афону, могли і не мати особливих настоятелів, а тільки керувались настановами духовних старців, імена яких не збереглися. Преподобний Іов був першим справжнім організатором Почаївської обителі, що тільки-но виникала.
За словами Досифея, «сицєвого стража зело подвижна и искусна изволи имєти Прєсвятая Дева Богородица Мария в своєй небеси подокящєйся обитєли». Преподобний ввів в своїй обителі древній Студійський устав, влаштовуючи в ній життя за прикладом Києво-Печерської Лаври.
Подвижник, який шукав усамітнення, знову став пастирем душ людських. Цього разу йому довелося прийняти на себе ще більше турбот і праці, ніж колись у Дубні. В ті перші «післяуніатські» роки потрібно було мати велику мудрість, твердість волі, глибоку впевненість та стійкість в Православ'ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, що будується, але і просто для того, щоб зберегти свою віру. І ось, великий аскет, любитель молитовної тиші та пустельництва ревно береться за цю, Богом дану йому справу, не нехтуючи тягарем тієї праці, що пов'язана з матеріальним влаштуванням обителі.
І весь цей тягар та клопоти, такі чужі його внутрішньому духовному устрою й високій молитві та подвигам, з покорою несе він до кінця свого життя, тому що такі задачі покладалися на нього Промислом. І в подальшому ми бачимо Преподобного у ролі ревного захисника інтересів Православ'я та обителі. Виникало багато турбот. Ці турботи були не тільки матеріального характеру, але й спричинялися тією самою боротьбою з латинством і протестантством.
Ворогів Православ'я дедалі більшало, а лави його оборонців серед української шляхти рідшали. Померли головні захисники Православ'я — князь Констянтин Острозький і Гедеон Балабанєпископ Львівський, син Констянтина Острозького Януш зрадив батьківській вірі, окатоличився та потягнув за собою чимало православної шляхти. Перейшли до латинства знатні староруські вельможні роди — Потоцькі, Сангушки, Вишневецькі, Слуцькі, Сапіги, Четвертинські, Любомирські, Чарторийські та ін. і стали для простого українського православного люду не меншими гнобителями, ніж польські магнати.
Помер у 1612 році і Перемишльський єпископ Михаїл Копистенський, а в його особі православні люди в Україні та Білорусі втратили останнього православного єпископа. Уніатська навала була такою сильною, що в деяких місцевостях православні могли збиратися на богослужіння лише таємно, вночі, під загрозою розгону з боку уніатів та їх польських покровителів.
Діяльність преподобного Іова в цей важкий час набуває особливого значення. Духовною висотою свого життя він прихилив до себе серця багатьох православних християн і зосередив у своїх руках керівництво їх життям. Заможні волинські шляхтичі, які залишалися вірними Православ'ю, щедро жертвували на обитель Почаївську, і вона скоро набула свого внутрішнього благоустрою. Чудотворна ікона Богоматері, передана Гойською, збирала безліч богомольців, число братії зростало, а тому постала потреба розбудови нового великого храму.
Господь послав преподобному ігуменові побожних фундаторів — подружжя Феодора та Єву Домашевських. Вони не тільки прийняли на себе розбудову церкви, віддавши на це всі свої родинні кошти, але й відписали на утримання монастиреві на майбутнє 33000 злотих — велику на той час суму. Храм в ім'я Живоначальної Трійці було збудовано на тому місці, де в 1240 році з'явилася Божа Мати у вогненному стовпі.
Цілюща стопа Богоматері містилась під склепінням церкви, а Чудотворна ікона була влаштована над царськими вратами і, «сияя чудєсы», укріпляла православних у вірі, а багатьох відступників навертала до віри їх батьків — Православ'я. Впорядкування обителі вимагало від Преподобного виснажливої боротьби з ворогами Православної Церкви, які всіляко шкодили їй.
Особливо складною була боротьба з Андрієм Фірлеєм, племінником благодійниці монастиря Ганни Гойської, який зрадив Православ'ю. Ще за життя Ганни Фірлей з ненавистю ставився до Почаївського монастиря за ті жертви, які подарувала обителі Гойська. Ставши власником спадщини, Фірлей задумав вижити монахів з Почаївської гори. Домагаючись цього, він заборонив інокам брати воду з с. Старого Почаєва і преподобний Іов, помолившись Пресвятій Діві Марії, з братією змушений був копати криницю в скелястих ґрунтах монастирської гори.
Це вимагало величезної праці при тодішніх технічних засобах. Але Господь не залишив тих, хто уповає на Нього: на глибині 46 метрів з'явилася вода. Цією криницею монастир користується й дотепер. Фірлей, однак, на цьому не зупинився: кілька разів він грабував монастир і відбирав у нього землі, подаровані Гойською. А в 1623 році Фірлей наслав на монастир своїх буйних слуг і вони, пограбувавши обитель, побили багатьох монахів та забрали чудотворний образ Божої Матері. «ИБО, ДУМАЛ ОН, — говорить „Преславна гора Почаївська", — єсли возьму ЧУДОТВОРНОЮ ИКОНУ, ИНОКИ НЄ ВОЗМОГУТ ОСТАВАТЬСЯ НА ЭТОМ МЄСТЄ». Чверть сторіччя Преподобному довелося вести судові процеси по захисту монастиря у судових установах Кременця та Луцька.
Для Фірлея ця «війна» з Богородицею та Преподобним закінчилася очевидною поразкою та напоумленням. Одного разу, скликавши гостей та добряче їх пригостивши, Фірлей, «ОТ радости диавольской НЄ вєдая, что БОЛЕЕ делать», зодягнув свою жінку у церковне облачення та дав їй у руки потир, а для більшого знущання приніс ще й чудотворну Почаївську ікону Божої Матері, збираючись, напевне, потішитися на людях яким-небудь безбожним спектаклем.
Але Пречиста не допустила такого знущання над Своєю святинею, і ледве розпочалось це біснування, як на Фірлеєву жінку 'напал бєс лют, которым она удручаєма была чрєз долгоє врємя". Це «стрясєниє бєсом» справило враження навіть на самого Фірлея, і він змушений був повернути ікону обителі.
Тільки після цього біс покинув його жінку. Отже після довгої судової тяганини перед самою своєю смертю (1647 р.) Фірлей, нічого не здобувши, змушений був закінчити боротьбу актом примирення з іноками, «які не були в складі унії» та повернути не тільки ікону, але й частину викраденого монастирського добра. Подібну боротьбу, разом із судовими процесами по захисту майна, заповіданого монастирю різними благодійниками, Іову доводилося вести і з іншими поважними особами, які виявляли вороже ставлення до обителі.
Преподобний Іов відстоював інтереси не тільки свого монастиря, а й сусідніх із монастирем православних церков, бувши для них «дозорцею», тобто доглядачем. Все це вимагало від нього постійного напруження та багатьох зусиль, але не зважаючи на це, він нікого не уповноважував займатися судовими позовами, а завжди сам ніс їх тягар. Як випробуваний воїн, він до кінця свого життя стояв на сторожі обителі Почаївської, сподіваючись лише на на допомогу Божу.
Багато праці вклав Преподобний в устрій і процвітання дорученої йому Богом обителі. Він брав участь в усіх монастирських роботах, в усе вникав, мав про все постійне піклування, подаючи братії приклад працьовитості та подвигу. Своїми руками копав городи, садки, насаджував, прививав, чистив, обкопував плодові дерева, копав та чистив монастирські ставки (вони збереглися дотепер), брав участь у будівництві гребель, і ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Турботи його були великими, і, за словами оповідача його житія, тільки «самому Богу, тайная сєрдєц чєловєчєских проникающєму, удобно их сочислити».
У 1626 році Почаївська обитель погоріла. Преподобний Іов, не маючи ніякої матеріальної підтримки на місці, посилає 1 травня 1626 року листа до Руського царя Михаїла Федоровича. В цьому листі він описує важке становище обителі після пожежі, скаржиться, що число противників Православ'я зростає і просить допомоги на відновлення та впорядкування монастиря.
Це свідчить не тільки про повсякчасне піклування Преподобного про свій монастир, але водночас показує важке становище, в якому знаходилась тоді Православна Церква в Україні, обмежувана та переслідувана латинством та уніатством. Разом з цим, листування Преподобного доводить до відома наявність сталих культурних зв'язків православного народу Західної України з братньою Москвою, де наші предки завжди знаходили також матеріальну опору та допомогу.
Дбаючи про добру славу своєї обителі, Преподобний продовжував справу, яку він розпочав у Лубенському монастирі, — видання та поширення православних книг. Маючи тепер більше матеріальних засобів, він заснував при монастирі друкарню, що набула особливого значення для цілого краю. В той час, коли, за свідченням істориків, усі древні друкарні південно-західного краю Росії в першій половині XVII ст. поступово припиняли своє існування, на Волині була тільки одна «слов'яно-руська друкарня Почаївська».
В Почаївській друкарні видавалися книги проти помилок і неправдивих вірувань протестантів, католиків та уніатів, а також різні молитви, послання, проскомідійні листи, і взагалі все, необхідне для задоволення духовних потреб православних. Велике значення мало видання в 1612 р. книги «Діоптра мирозрительная», перекладеної з грецької мови ієромонахом Дубенського монастиря Віталієм. На її цінність для сучасників Преподобного вказує те, що вона витримала декілька видань. Не без керівництва Преподобного у 1618 р. було видано книгу «Зерцало Богословія» Кирила Траквилліонова, що була спрямована проти католиків.
Дослідники життя преподобного Іова вважають, що «сам преподобний Іов у певних випадках виступав із словом навчання, маючи здібність промовляти проповіді експромптом» (Н. Й. Петров. Пчела Почаевская, с.74), внаслідок чого багато його апологетичних виступів проти латинян не було записано.
Апологетична діяльність преподобного Іова не обмежувалася територією Волині та сусідніх з нею Західних областей, авторитет почаївського ігумена на той час був дуже високим в православному світі Речі Посполитої. Преподобний беріг істину та чистоту вчення Православної Церкви. Зокрема він був учасником діянь Київського Собору, що відбувся в 1628 році під головуванням митрополита Іова Борецького і стосувався питань упорядкування церковних справ та розгляду питання про відступництво відомого Полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького.
На цьому Соборі преподобний Іов був одним з найактивніших членів його, які присягнули «твердо в вере Православной стояти, никако об отпадении в иноверие не мыслити, й к сему возбуждати й весь народ православний». Цю постанову підписав преподобний Іов своїм схимницьким іменем: «Іоан Жєлєзо, ігумен Почаєвский» (Історично не відомо коли преподобний Іов прийняв схиму в якій йому було повернено ім'я Іоан, в народному вшануванні він залишився назавжди з іменем святий Іов Почаївський).
Преодобний Іов був вірним сином своєї вітчизни та народу. Коли гетьман Богдан Хмельницький підняв на боротьбу народ України, преподобний Іов давав у себе в монастирі притулок тим, кого війна позбавила дому й засобів існування, надаючи їм духовну та матеріальну допомогу. Багато з них не забули цієї любові та піклування Преподобного про беззахисних і по закінченні воєнних дій віддячували Почаївській обителі своїми пожертвуваннями на її благоустрій.

Преподобний Іове Ігумене Чудотворче Почаївський моли Бога за нас.


http://soborboogorod.at.ua/news/10_listopada_pam_jat_prp_iova_igumena_i_chudotvorcja_pochajivskogo/2011-11-10-298

_________________________________________________________________________________________________

ПРЕПОДОБНЫЙ ИОВ, ИГУМЕН ПОЧАЕВСКИЙ


10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова  Почаївського
Преподобный Иов, игумен Почаевский, чудотворец (в миру Иван Железо), родился в середине ХVI века в Покутье в Галиции. В возрасте 10 лет он пришел в Преображенский Угорницкий монастырь, а на 12-м году жизни принял монашество. С юности преподобный Иов был известен величайшим благочестием, строгой подвижнической жизнью и рано был удостоен священнического сана. Около 1580 года, по просьбе известного поборника Православия князя Константина Острожского, он возглавил Крестовоздвиженский монастырь близ города Дубно и управлял монастырем более 20 лет в обстановке нараставших гонений на Православие со стороны католиков и униатов. В начале ХVII века преподобный удалился на Почаевскую гору и поселился в пещере неподалеку от древней Успенской обители, славной своей чудотворной Почаевской иконой Божией Матери. Братия обители, полюбив святого отшельника, избрали его своим игуменом. Преподобный Иов, ревностно исполняя должность настоятеля, был кроток и ласков с братьями, сам много работал, сажал в саду деревья, укреплял плотины близ монастыря. Принимая деятельное участие в защите Православия и русской народности, преподобный Иов присутствовал на Киевском Соборе 1628 года, созванном против унии. После 1642 года преподобный Иов принял великую схиму с именем Иоанн. Иногда он полностью затворялся в пещере на три дня или на целую неделю. Иисусова молитва была непрестанным деланием его кроткого сердца. По свидетельству ученика и составителя жития преподобного Иова Досифея, однажды во время молитвы преподобного пещеру осиял небесный свет. Скончался преподобный Иов в 1651 году, прожив более 100 лет, после пятидесятилетнего управления Почаевской обителью. 28 августа 1659 года совершилось прославление преподобного Иова.

http://days.pravoslavie.ru/Life/life4603.htm


________________________________________________________________________________________________

Проректор КПБА по учбовій частині, протоієрей Олександр Трофимлюк розповідає про преподобного Іова, ігумена і чудотвореця Почаївського

10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова  Почаївського
Преподобний Іов, в хрещенні Іоан, син православних батьків з Покуття, прозваних Залізо, народився 1550 р. на Галичині. Десятирічним хлопцем він вступив до Угорницького монастиря. У цьому ранньому віці він досяг такого успіху в чернечих подвигах, що з 12-ти років уже був пострижений в мантію з ім'ям Іова, після досягнення повноліття був зведений у священний сан, а з тридцяти років удостоєний великої схими, причому йому було повернуто ім'я Іоан. Він особливо любив це ім'я і завжди ним підписувався, але до лику святих він був зарахований з ім'ям Іова.
На прохання князя Острозького, преп. Іов був переведений в Дубенський монастир, що знаходився в володіннях князя, де став настоятелем і багато писав на захист православ'я. Проте, жага подвижницького усамітненого життя змусила його перейти на Св. Гору Почаївську, проте і там його обрали настоятелем. Для молитовних подвигів, він пішов у кам'яну печеру: ноги його покрилися ранами так, що оголилися кості.
Він був працівником безперестанної Ісусової молитви - «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене, грішного», що підводить подвижника до високих духовних ступенів. Так про нього оповідає його учень і сподвижник Досифей, що став за його кончину наступником по ігуменству. «Одного разу, коли молився преподобний в тій печері, раптом осяяло його світло благодаті Божої, світивши по всій церкві протягом двох годин безперестанку. Я ж, побачивши його, у великому жаху впав на землю, переможений таким дивним баченням ».
Якої сили досяг святий старець над грішною душею людською, показує наступний випадок: одного разу, прийшовши вночі на тік монастирський, він побачив злодія, який хотів взяти собі на спину куль зерна. Преподобний допоміг йому підняти цей куль, але нагадав йому про відповідь на страшному Суді Христовому. Вражений коротким словом святого, грішник впав йому в ноги з благанням про прощення.
В обителі преп. Іов ввів чернечий устав. Обитель він оточив огорожею з допомогою благочестивих поміщиків Феодора і Єви Домашевських і збудував Свято-Троїцький собор, а потім і ще шість менших церков. Він створив Почаївську друкарню і продовжував писати на захист православ'я. Збереглася одна з його книг під назвою «Книга Іова Заліза, ігумена Почаївського, власною його рукою написана». У 1889 році вона була видана під назвою «Бджола Почаївська».
Друкарня преп. Іова, відновлена на початку цього століття архімандритом Віталієм (Максименко), була ним вивезена після російської революції за кордон і нині продовжує існувати в Америці, у Свято-Троїцькому монастирі.
Багато скорботи приніс преп. Йову спадкоємець Ганни Гойської, лютеранин Фірлей. Він заволодів монастирськими землями і навіть чудотворною іконою (У 1559 р. приїхав на Волинь грецький митрополит Неофіт і привіз з собою чудотворну ікону Божої Матері. По наказу зверху він залишив її в будинку благочестивої поміщиці Ганни Гойської. У 1596 р. над православною вірою, за попущенням Божим, сталося страшне нещастя: справа була в тому, що, переслідуючи православних, польський уряд прагнув зробити так, щоб єпископські кафедри заміщалися особами не стійкими в православ'ї, і ці єпископи погодилися визнати владу папи на Соборі, скликаному в Брест-Литовську. Православний обряд зберігався, але особи, що погодилися на це з'єднання, або унію ставали католиками. А народ, що залишився вірним православ'ю і який не визнавав Брестську унію, католики стали ще більше тіснити і пригноблювати. Тоді багато хто почав вирушати в степи і за дніпрові пороги і там утворили вільне козацьке військо, яке багато раз піднімало повстання для захисту православної віри. Інші стали об'єднуватися в церковні братства або ж ставати під захист вельмож, що залишилися вірними православ'ю. Найвиднішим з них був князь Костянтин Острозький, довкола якого утворилася спільнота вчених. Він заснував у своєму місті Острозі духовну академію та друкарню, і вони багато писали на захист православ'я. Наступного року після оголошення унії, Ганна Гойська, заради зміцнення православ'я, передала чудотворну ікону монахам-пустельникам, які подвизались на Почаївській горі, і з тих пір ця свята ікона стала іменуватися Почаївською іконою Божої Матері. Почаївська гора знаходилася недалеко від маєтку Ганни Гойської і стала відомою давно, ще в часи татарської навали в 1240 році. Сама Пресвята Богородиця з'явилася на ній пастухам, причому в пам'ять цього зволила залишити слід Своєї стопи, що так і називається «Стопа Пресвятої Богородиці». З тих пір на цій горі почали подвизатись пустельники, на ній знайшли притулок і ченці зруйнованого Києво-Печерського монастиря. З часу перенесення на Почаївську гору чудотворної ікони Божої Матері там заснували монастир). Але св. ікона була повернута монастиреві, після того як дружину Фірлея спіткало за блюзнірство над нею Боже покарання, а землі були повернуті судом незадовго до кончини преподобного.
У вільний час преп. Іов любив займатися садівництвом і розвів в Почаєві прекрасний сад.
У 1620 р. він брав участь у Київському Соборі, що засудив унію і постановив твердо стояти за православ'я. Під цією постановою є підпис: «Іоанн Залізо, ігумен Почаївський».
Помер преп. Іов 28-го жовтня 1651 року. Мощі його були відкриті в 1659 році після триразового його з'явлення митрополиту Київському Діонисію. Незабаром після цього в обитель приїхала на прощу Єва Домашевська. Вночі вона побачила, що в Троїцькій церкві сяє світло і почула спів. Служниця її, дівчина Ганна, пішла дізнатися, яке служіння відбувається, і з жахом побачила, що церковні двері відчинені, а посеред церкви, між двома ангелами, молиться в надзвичайно світлих шатах преп. Іов. Звернувшись до дівчини, він наказав їй покликати ігумена Досифея, в цей час безнадійно хворого, і дав їй для нього плат, змочений в миро. Хворий, отримавши цей плат, намастився ним і одужав.
У 1675 р. татари взяли в облогу Почаївський монастир. На третій день облоги, під час читання акафіста, над монастирем з'явилася Сама Цариця Небесна. Татари спробували пустити стріли на небесне явлення, але стріли поверталися назад і вражали їх самих. Тоді татари втекли.
У 1721 р. Почаївським монастирем заволоділи уніати. Чудотворну ікону Божої Матері вони шанували, але доступ до мощів преподобного для віруючих закрили. Проте через 20 років чудеса преподобного змусили їх допустити до них віруючих.
З 1831 р. монастир знову став православним. Мощі преподобного були знову урочисто відкриті, а Почаївський монастир оголошений Лаврою.
Пам'ять преподобного Іова Почаївського згадується 19 травня та 10 листопада, знайдення мощей – 10 вересня (нов. стиль).


http://www.cerkva.info/ru/publications/zhytia/923-sv-iov.html

_________________________________________________________________________________________________

Проповедь святителя Луки (Войно-Ясенецкого)

в неделю 22-ю по Пятидесятнице. О Гадаринском бесноватом

10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова  Почаївського
В сегодняшнем Евангельском чтении вы слышали об исцелении Господом Иисусом Христом гадаринского бесноватого.
В него вселился легион бесов. Что значит легион? Это крупная часть древнего римского войска, приблизительно соответствующая современной армии. Армия бесов вселилась в несчастного жителя гадаринского и сделала его бесноватым, поистине сильнейшим из всех бесноватых.
Может кто-нибудь спросит, как целая армия может поместиться в одном человеке? Может, потому что бесы не материальны, это духи бестелесные, места в пространстве не занимают, может поместиться их сколько угодно в одном месте – в сердце человеческом.
Его одержимость бесами выражалась буйством и неистовством необыкновенным, он рвал, как нитки железные цепи, день и ночь бился о камни. Но не всегда одержимость бесами проявляется в такой форме. Гораздо чаще бывает она в другой форме.
Бесы вселяются в сердце человека и ведут себя там тихо, человек не подозревает, что в сердце его живут бесы, особенно если этот человек отрицает все духовное, само существование бесов: он лишает себя возможности замечать присутствие того, во что не верит.
Тем хуже для него. Если человек не хочет знать о бесах, не верит в их существование, для них полная свобода действовать в его сердце, ибо не принимает он мер предосторожности, не борется с ними, как боролись все святые, которые решительно отражали бесовские нападения в сердце своем, которые умели отличать в сердце своем действия бесов от действия ангелов, от действия Святого Духа.
А люди обыкновенные, даже христиане, не отвергающие существования бесов, не сознают, что они одержимы бесами в такой мере. Много одержимых, но они беснуются гораздо более тонко, и бесы действуют совсем не так грубо, как в душе и теле несчастного гадаринского бесноватого.
И надо всем знать, что нет дня, когда бы бесы не старались увести нас с пути добра на путь зла, на путь лжи.
Всеми силами стараются об этом, изо дня в день, из часа в час тонко и лукаво действуют в сердцах наших, ибо в них они живут, ибо и мы одержимы бесами. Нужно знать, как распознать нам присутствие бесов в своем собственном сердце, ибо если не будем уметь распознавать их присутствие, не сумеем и бороться против них.
Знайте, что всякий раз, как совесть ваша тревожит, беспокоит и мучает вас, - это она вас предупреждает, что бесы уводят вас с пути истины.
Знайте, что всякий раз, когда злитесь, ругаетесь, враждуете против близких своих, когда в сердце вашем кипит зло и ненависть – знайте, что действуют бесы в сердце вашем. Спохватитесь, осените себя крестным знамением и начните борьбу с бесами.
Знайте, что каждый раз, когда лжете, клевещете, поносите доброе имя ближних своих, ходите доносить, стараетесь причинить зло своим ближним – знайте, что бесы действуют в сердце вашем.
Вспомните о гадаринском бесноватом, поймите, что и вы одержимы бесами. Каждый раз, когда неспокойно у вас на душе, когда чувствуете нечистое жжение в сердце своем, когда не ощущаете в сердце мира, знайте, что бесы живут в нем.
Люди, которые всегда боролись с бесами, люди, не испытавшие злобы в сердце своем, всегда мирны, всегда живут в глубоком, невозмутимом святом Божием мире, и совесть не терзает их.
Знайте, что когда не чувствуете мира в сердце своем – знайте, что бесы живут в нем – оно нечистое жилище бесов. Наблюдайте за собою, как святые, которые всегда испытывали свое сердце, всегда следили за его состоянием, всегда бдели, чтобы не нарушился мир и покой в сердцах их.
В этой борьбе против бесов, борющих вас, есть единственное укрепление – Господь и могущество силы Его, пред которым преклоняются все бесы. «Только в Боге успокаивается душа моя; от Него спасение мое. Только Он – твердыня моя, спасение мое, убежище мое» ( Псалом 61).. Вот где прибежище наше, вот где противоядие от того яда, который воспринимаем мы из окружающей нас среды.
Если мы будем заняты полезной для ближних работой, всегда стремясь к собранности души, чистоте и святости, живя в любви к Богу и людям, тогда не будем мы игралищем бесов, тогда бесы, которые живут в каждом из нас с позором должны покинуть сердце наше.
«Всякою молитвою и прошением молитесь во всякое время духом» (Ефес.ст 18). Молитва, как ничто другое защищает нас от бесов.
«Старайтесь о сем самом со всяким постоянством и молением о всех святых»(ст 18). Не только о себе – молитесь о всех ближних ваших, о всех тех христианах, которые стремятся идти по пути Христову.

http://www.n-jerusalem.ru/slovo/sv/text/185554.html

________________________________________________________________________________________________

Митрополит Антоний Сурожский

ИСЦЕЛЕНИЕ ГАДАРИНСКОГО БЕСНОВАТОГО

10-го листопада, у неділю, св. муч. Параскеви П’ятниці, святит. Димитрія, Митрополита Ростовського та преп. Іова  Почаївського
Во имя Отца и Сына и Святого Духа.

«Уйди, зачем ты до времени пришел нас мучить?» - говорили бесы, перед которыми предстал Господь. «Уйди от нас. Ты разрушаешь наше благополучие», - говорили люди, перед глазами которых Христос вернул жизнь, будущее, свободу, весь простор вечного и земного бытия человеку.
Чему ужаснулись бесы, чего испугались люди? Бесы ужаснулись страшной для них любви Христовой, той страшной любви, которая опустошает ад, которая разрушает ненависть, которая выпускает пленников на свободу, которая является концом их владычества. Иоанн Златоустый, говоря о любви, описывает любовь Христову, ту свободу жизни, тот простор вечности, которые она открывает перед людьми, но говорит тоже и о темной бесовской любви. Он говорит, что есть любовь, которая кажется любовью и которая темна, у которой холодная, мрачная изнанка. Такова любовь тех людей, которые, потому что любят одного, ненавидят другого, потому что думают, что всем сердцем восприяли одного - всем сердцем отвергают другого и думают совместить в одном сердце, в одной душе и рай, и ад. Эту любовь Златоуст называет бесовской, темной любовью.
Но есть темнее любовь, та ложная любовь, которой, как будто, любят бесы своих рабов, когда обещают им наслаждение, удовольствие, успех в этой земной жизни, скрывая от них страшную изнанку своей лжи, скрывая, что их любовь не заполнит человеческого сердца, что их предложения не насытят человеческой души, которая может насытиться только Богом, только вечностью, только полнотой бытия, а не этой тенью и обманом. Один духовный писатель, стараясь описать эту бесовскую любовь, говорит, что она есть обман, потому что сущность ее - обладание. Тот, кто любит по наущению беса, кто любит этой любовью - хочет обладать, хочет поработить, хочет присвоить, так, чтобы в любимом человеке ничего не осталось, что им не усвоено, не присвоено, не стало его собственностью, вплоть до самого человека. Этой ложной любовью, этим обманом любви бесы стараются привлечь каждого человека. И когда перед ними встала во плоти Любовь Божественная, они поистине в ужасе воскликнули: «Зачем Ты здесь, Иисус, Сын Божий? Зачем Ты пришел мучить нас до времени?» - потому что они знали, что придет время, когда прорвется эта паутина, когда это марево растает перед лицом действительности. Они знают, что их гложет тот же голод, которым мучится всякий, кто делается рабом неправды, рабом бесовской любви.
Этой любовью ложной, убивающей, опустошающей умели жить и жители Гадаринской страны. У них тоже были семьи, тоже были дружбы, однако они покоились на этой лжи, на этом обмане. И когда Христос человеку, живому человеку, который был рабом безумия, для которого не было жизни на земле и, казалось, не было будущего в вечности, когда Христос открыл перед ним весь простор времени, вечности, земли и неба, эти жители отвергли Христа. Они толпами к Нему пришли, всем городом, не поблагодарить за то, что в их среде человек из мертвых, погубленных стал живым, а потребовать, чтобы Христос оставил их пределы, потому что такой любви не было места в их среде. Эта любовь требовала, чтобы человек был для них дороже того, чем они могли обладать, чтобы человек, ставший свободным, стал для них дорогим, - а они могли жить только в этом сложном переплете раболепных и жестоких отношений бесовской любви. «Уйди от нас»... Почему? Не только потому, что они потеряли свое имущество, но потому, что эта любовь была для них страшна. Ведь любить это значит себе самому предпочесть другого, открытым сердцем - это значит себе предпочесть если не всех, так многих, это значит умереть для своей самости, своего самолюбия, своей жадности, своего желания обладать чтобы жить: умереть, чтобы другие жили широко - жизнью, а не полусмертью. Да, они правы были, что испугались, потому что Евангелие Христово, которое не было направлено на перемену общества, а на перемену человека в самых его глубинах, сотрясло и сокрушило общество древности, как оно сотрясает и сокрушает всякое общество, кроме обществ, построенных на одной благоговейной, жертвенной любви. Да, когда люди поверили, что дороже человека ничего нет - а каждый может этому поверить, если вспомнит о себе, - тогда и сокрушилось общество рабов и рабовладельцев, как и сокрушатся все общества порабощения. И они испугались, потому что увидели, что нет будущего для их строя и жизни. Перед ними встал исцеленный человек, человек, который стал цельным; и потому что один человек стал цельным, открылась вся тьма ада и вся тьма человеческого сердца.
Не открываются ли они и теперь, когда вместо того, чтобы человека принять с любовью, мы его отвергаем, потому что он свободен? Свободен от нас, от нашего общества, от рабства, которого мы ему желаем? И эти бесы и эти люди, отвергая человека, отвергают и Бога, потому что только Бог так почитает человека, так любит человека, потому что только для Бога человек - высшая ценность, ради которой Он делается человеком, сродняясь с ним до конца и умирая. И бесы свидетельствуют: «Сын Божий», и люди свидетельствуют, что их охватил ужас, который может охватить человека только перед Божественным. Это суд не только над Гадаринской страной, это суд над каждым из нас, это суд над всем нашим церковным обществом, это суд над каждой страной земли: что мы говорим человеку, что мы говорим Христу, какой любовью мы любим?
Вот перед чем нас ставит сегодняшнее Евангелие, как меч обоюдоострый, разделяющий свет и тьму, проникающий в глубины наши, разделяющий состав наш, - вот перед чем ставит нас сегодняшнее слово истины, слово Божие. Не пройдем мимо, потому что слово Божие нас будет судить: это слово истины, это слово человечности. Аминь.


http://www.mitras.ru/archive/091113.htm


________________________________________________________________________________________________

Видеофильм: Исцеление гадаринского бесноватого

http://www.youtube.com/watch?v=NNS5qay8INQ

 

Hosting Ukraine

 

@ 2011 Прес-центр Богородської єпархії