Про кончину видатного, великого політичного українського діяча, заступника Голови Всеукраїнського товариства політичних в`язнів і репресованих - Василя Івановича Сірого, який помер на 85-му році свого життя у м. Дніпропетровську (1926-2011-й роки), я, Митрополит Адріан дізнався тут, у Москві, перебуваючи в Богородській єпархії УПЦ Київського Патріархату на архіпастирському послуху.
Але треба замітити, що я знав Василя Івановича ще з 1994-го року, коли став керуючим Дніпропетровсько – Криворізькою єпархією УПЦ КП, якою керував до жовтня 2009-го року.
Завдяки його старанням, патріотизму і любові до нашої рідної Вітчизни, він вимагав від Дніпропетровської міської влади побудувати комплекс – меморіал жертвам голодомору і політичним в’язням на 9-му кілометрі Запорізького шосе, на місці якого були заховані живі і мертві українці, тіла яких скидали в одну велику вириту яму. Тут було поховано сотні тисяч дніпропетровчан.
Нажаль, влада не зразу почула голос Василя Івановича з його однодумцями про визнання цього факту, бо це ще були 90-ті роки, коли більшість державних і міських владоможців залишались радянськими кадрами. Тому, проти волі влади Василь Іванович організував будівництво великого хреста на місці страждань наших земляків, а коли появилось в Україні національне потепління при Президентові України В.А. Ющенкові, був побудований монументальний меморіал.
Таким чином, ми щороку, політичні та громадські організації на чолі з Дніпропетровською єпархією УПЦ Київського Патріархату біля Хреста звершували Велику панахиду.
Постійно мешкаючи у Дніпропетровську, який став його другою малою Батьківщиною, В.А. Сірий керував Рухом в східній частині України, присвяченому подіям під час голодомору та геноциду в Україні 1932-1933-х роках, а також борцем проти знищувальної політики «керівників» СРСР, яка була направлена на репресії нашого українського народу, будучи заступником Голови Всеукраїнського товариства політичних в`язнів і репресованих.
Про Василя Івановича ми друкуємо матеріал з його біографії, а також інтерв’ю 2008-го року. Ми сповіщаємо про його відхід до Божої вічності. Він її заслужив у Господа на цьому білому світі в стражданнях і піклуванні про незалежну Україну та єдину Помісну Українську Православну Церкву.
Похорон відбувся 10 листопада 2011-го року без почестей, як з боку держави, так і Церкви. Адже ж він все своє життя віддав свободі нашій Батьківщині – Україні та Помісній Українській Православній Церкві Київського Патріархату.
Сторінка біографії Василя Івановича Сірого
Народився В.І. Сірий у Кодимі, на Одещині 4 квітня 1926 року. Закінчив він географічний факультет Одеського педінституту, а з 1955 року вчителював у Семенівці, потім у Кодимі. Любив свою роботу, був зразковим учителем. Влаштовував туристичні походи й екскурсії. Разом з батьком побудував дім, насадив сад, виростали сини Борис (1953) та Олег 1956 року народження.
Та ось у 1968 році новий секретар райкому партії Мервінський на місце безпартійного Василя Сірого захотів влаштувати свою дружину, яка не мала педагогічної освіти. Учитель десь необачно сказав, що членам партії все дозволено. За ці слова його серед навчального року звільнили з роботи. Він написав листа Л. Брежнєву. Його викликали в обком партії, після чого поновили на роботі. Але в розмовах з колеґами В.І. Сірий називав КПРС непорядною партією. Тому 28.03.1969 р. за наказом Одеського облвно був остаточно звільнений за ст. 47, п. ”г” КЗОТ УРСР. Це була фактична заборона на вчителювання.
Після цього В.Сірий взявся за перо і написав книжку ”Пагубность однопартийной системы и ее последствия”, у якій були розділи ”Превосходство политического плюрализма над монизмом”, ”Страна Советов – страна контрастов”, ”Ленин без маски” – в останній були зібрані антилюдські висловлювання В.Леніна, підписані ним документи про «червоний терор». У якості прикладу, за дві доби 1920 року було розстріляно 156 мешканців Кодими. В.Сірий кваліфікував партію, як чужорідну в Україні (бо й створена вона була у Москві не з українців), як організацію професійних бандитів. В.І. Сірий шукав можливості передати рукопис за кордон. Але в день 100-річчя з дня народження В. Леніна (1970-й) він був заарештований.
На перехресті, де міліціонер пропускав демонстрантів, йому перекрили дорогу. Група захвату схопила В.Сірого і відвезла в управління МВС. За дві години його перевезли в КДБ на вулицю Бабеля. Очевидно, його зрадив чоловік, на якого він розраховував, як на спільника.
В.Сірий був звинувачений за п`ятьма статтями КК УРСР: 56 – «зрада Батьківщині»; 62 – «антирадянська агітація і пропаганда»; 75 – підготовка до втечі за кордон ”з метою відкритої боротьби проти СРСР”; 89, ч. 2 – підготовка до спалення адміністративного приміщення; 222, ч. 1 – зберігання вогнепальної зброї та вибухових речовин.
На слідстві В.Сірий заявляв, що викриє на суді тих, хто безпідставно і незаконно звільнив його з роботи, а також одеських партійних високих посадовців. Не бажаючи розголосу, Одеський обласний суд за велінням КДБ спрямував В. Сірого на експертизу у Всесоюзний науково-дослідний інститут загальної і судової психіатрії ім. проф. В.П.Сербського, де його утримували два місяці. Був вигаданий діагноз – ”шизофренія параноїдальної форми”.
13.10.1970 р. Одеський обласний суд розглянув справу В. Сірого без звинуваченого і свідків. За постановою суду спрямований до спецпсихлікарні без визначеного терміну. «Лікування» тривало 13 років і 3 місяці. Це було жахливе катування.
Утримували Василя Сірого у Дніпропетровській СПЛ. Застосовували проти нього сульфазин (”сєра”), після чого температура піднімалась до 40 градусів. Людина зазнає невимовного болю у всьому тілі. Застосовували інсулінові коми. При цьому людина втрачає свідомість, три години лежить, міцно прив’язана до ліжка. Виводять з цього стану, заливаючи глюкозу в рот. Це нестерпна мука. Сірий прийняв 35 таких процедур. Вижив лише завдяки своєму міцному організмові та допомоги Божої.
Тим часом, його дружина забрала своїх дітей і виїхала з Одещини у Дніпропетровськ, щоб бути ближче до нього і якось допомагати своєму чоловікові, Василю Сірому. Приходила на побачення і не впізнавала його: бо обличчя ставало квадратне, розпухле, як і все тіло, він не міг розмовляти, лише дивився на неї. У нього текли сльози, з рота виділялася піна, тіло було дерев`яне, він ледве човгав ногами.
Василь Сірий зустрічався у Дніпропетровській СПЛ з Леонідом Плющем. Дружина за допомогою світової громадськості у 1976 році планувала вирвати В. Сірого з цієї катівні і виїхати з ним за кордон. Але 1.04.1979 р. В. Сірого перевели в Казанську спецпсихлікарню, де тримали ще три роки. Ім`я політв`язня В. Сірого було вже відоме у всьому світі. Його звільнення домагалася українська діаспора за кордоном.
У 1982 році В. Сірого перевели до Дніпропетровської психлікарні загального типу, а 25.02.1983 року його звільнили. Василю Сірому не видали ніякого документа. Ніби він і не жив ці 13 років. Щоб заробити трудовий стаж, В. Сірий влаштувався в універсамі приймальником склотари.
У 1983 році, під загрозою виключення, радянські психіатри змушені були вийти зі Всесвітньої психіатричної асоціації і не брали участі в роботі Всесвітнього Конґресу психіатрів на Гавайських островах, де виступили колишні в`язні СПЛ генерал - Петро Григоренко та Леонід Плющ.
Тим часом, його син був ув`язнений за сфабрикованим звинуваченням. Тому його батько, В. Сірий відважився поїхати шукати допомоги у Андрія Дмитровича Сахарова, засланого у м. Горький. Але його затримали біля помешкання А.Сахарова 17.09.1985 р. і відправили додому. У зв`язку з цією поїздкою 25.10.1985 року його знову заарештували і тримали ще 140 діб в обласній психлікарні. У неволі загалом, Василь Сірий провів 4 тисячі 832 доби, тобто 13 років і 3 місяці.
Уже за часів «перебудови» в СРСР, місцеві психіатри домагалися, щоб Василь Сірий прийшов на комісію для зняття діагнозу, але він не з`являвся. У 1994 році він добровільно пройшов огляд у Київській Асоціації психіатрів України (Семена Ґлузмана). Асоціація надсилала запит до Дніпропетровської СПЛ, але справу так і не надіслали. Тоді Асоціація сама встановила, що В.Сірий ніколи психічними хворобами не страждав.
З 1989 р. він співпрацював зі Всеукраїнським товариством політичних в`язнів і репресованих. У 1993-94 роках він створив Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську та Кіровоградську обласні організації ВТПВіР. У 1993 році В. Сірий обраний Головою Дніпропетровської організації, а в 1998 році, на VI Всеукраїнському З’їзді обраний заступником Голови Товариства. В 1994 році балотувався кандидатом у депутати Верховної Ради.
Попри ретельних обшуків, його дружина зберегла чернетки праць чоловіка, які були сховані в дровах. Василь Сірий відновив їх, написав спогади, які, сподіваємося, будуть опубліковані. У 2006 році В.І. Сірий Президентом України В.А. Ющенком був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Помер Василь Іванович 9 листопада 2011 року у Дніпропетровську.
Похорон відбувся 10 листопада 2011-го року без почестей, як на державному, так і на церковному рівнях. Адже ж він все своє свідоме життя віддав свободі нашої Батьківщини – Україні та Помісній Українській Православній Церкві Київського Патріархату.
Тіло Василя Івановича Сірого було доставлено, після моргу, на загальному транспорті до будинку, де він мешкав на ж/м «Слави», а через короткий час труна з тілом була відправлена на цвинтар на постійне перебування.
Вічна пам’ять дорогому нашому патріоту і сину України – новопреставленому рабу Божому Василю Івановичу Сірому!
Друкуємо інтерв’ю В.І. Сірого від 2008-го року, який був розміщений на веб-сайті: «Дисидентський рух в Україні».
http://khpg.org/archive/index.php?id=1206481128
Вічна пам’ять дорогому нашому співбрату у Христі, патріоту і сину України – Василю Івановичу Сірому!