Дорогі брати і сестри у Христі ! Радіючи успіхам переговорів між представниками двох Українських Православних Церков: УПЦ КП та УАПЦ після яких розпочались спільні богослужіння духовенства названих юрисдикцій, прес-служба Богородської єпархії УПЦ КП (Москва і Підмосков’я), задля миру, братерства і порозуміння між Православними Церквами України, на своєму веб-сайті вирішила розмістити три проповіді трьох Предстоятелів Українських Православних Церков: Святійшого Патріарха Київського Філарета (УПЦ КП), Блаженнійшого Митрополита Київського Володимира (УПЦ МП) та Блаженнійшого Митрополита Київського Мефодія (УАПЦ) про велике свято на честь Введення у Храм Пресвятої Богородиці.
Розміщуємо проповідь Митрополита Антонія Сурозького, присвячену 25-й неділі по П`ятидесятниці про притчу Спасителя за безумного багача.
Ми також розмістили для солідарності три відеофільми про свято: один присвячений дітям, другий, до всіх православних християн, а третій присвячений дорослим людям, до яких звертається Святійший Патріарх Московський Кирил, оскільки від нього та від Патріарха Константинопольського Варфоломія залежить, в якійсь мірі, надання автокефалії для України.
У зв’язку з цим, будемо просити і благати їх, а також звертатися до їхньої свідомості, щоб вони відпустили Українську Православну Церкву Московського Патріархату, яка входить до складу РПЦ МП, для самовизначення і для об’єднання в єдину Українську Православну Церкву з центром у Києві: з УПЦ КП та УАПЦ.
Зміст свята веде нас усіх до єдиного храму в Єрусалимі, але разом з тим він нагадує нам, що цих шляхів до нього тисячі з усіх кінців світу, в тому числі й народи, адміністративні центри і територіальні площини, а не шлях з одного боку чи однієї земельної ділянки московської чи стамбульської, тобто константинопольської.
Будемо ж молитися й досягати православної єдності в нашій українській державі, що отримали у свій час кіпріоти, греки, серби, румуни, грузини, болгари, росіяни та інші православні народи.
____________________________________________________________________________________________________________________________________
Историческая справка о празднике Введения во Храм Пресвятой Богородицы
Праздник Введения Пресвятой Богородицы во Храм, относящийся в Православной Церкви к разряду двунадесятых, установлен в честь события приведения Пресв. Богородицы Ее родителями в Иерусалимский Храм для посвящения Богу.
Событие Введения не упоминается в канонических Евангелиях и известно из более поздних апокрифических греческого «Протоевангелия Иакова» (гл. 7. 2–3) (2-я пол. II в.) и латинского Евангелия псевдо-Матфея (IX в.), которые отражают устное предание. Согласно этим источникам, родители Пресвятой Богородицы Иоаким и Анна, когда их Дочь достигла трехлетнего возраста, решили исполнить данный ими ранее обет посвятить Ее Богу и направились в Иерусалимский Храм.
Около входа во Храм стояли призванные Иоакимом юные девы с зажженными светильниками (светильники, знак особого торжества, были приготовлены для того, чтобы юная Мария возлюбила Храм всем сердцем). Пресвятая Дева, несмотря на Свой возраст, легко преодолела крутые ступени Храма и была встречена и благословлена первосвященником — по преданию, Захарией, будущим отцом Иоанна Крестителя.
По особому откровению Она как одушевленный кивот Божий (ср.: 1 Пар. 15) была введена во Святая Святых, куда имел право входить только первосвященник однажды в год (см.: Исх. 30, 10; Евр. 9, 7) — этим была явлена Ее особая роль в судьбе человечества. Событие Введения стало началом нового этапа в жизни Пренепорочной Девы — пребывания при Иерусалимском Храме, продолжавшегося до тех пор, пока Ей не исполнилось 12 лет. Живя при Храме, Мария посвящала Себя молитве, изучению Свящ. Писания и рукоделию. По прошествии времени Она, решившая сохранять девство и уневеститься Богу, была, по закону отцов, поручена заботам престарелого Иосифа, Ее Обручника.
Торжество Введения было установлено в Церкви позднее других двунадесятых праздников. Возможно, его появление связано с деятельностью св. Императора Юстиниана Великого, построившего в 543 г. на развалинах Иерусалимского Храма большую церковь, посвященную Пресв. Богородице и названную им Новой для отличия от прежней, располагавшейся около Овчей купели, напротив храма (Procop. De aedif. 5. 6). С VIII в. праздник отмечен в некоторых месяцесловах. Их сдержанные указания, видимо, говорят о том, что первоначально служба на Введение совершалась без особой торжественности.
Патриарху Константинопольскому Герману I († 733) приписываются 2 гомилии на Введение (PG. Vol. 98. Col. 292–309, 309–320; широкое распространение имели также слова на Введение свтт. Тарасия Константинопольского и Георгия Никомидийского), что может свидетельствовать о праздновании этого события в Константинополе того времени. С IX в. праздник получил широкое распространение на Востоке (Скабалланович М. Толковый Типикон. К., 1910. Вып. 1. С. 110).
Окончательно в число двунадесятых праздников Введение вошло только после XIV в.— Феодор Продром (XII в.) и Никифор Каллист (XIV в.) (Niceph. Callist. Hist. Eccl. 2. 3) еще не включали его в это число (Сергий (Спасский), архиеп. Месяцеслов Православного Востока. Владимир, 1901. Т. 1. С. 401), но уже согласно студийским и иерусалимским Типиконам XI–XIV вв. он отмечается почти так же торжественно, как и другие двунадесятые праздники. Тем не менее даже в печатных Типиконах XVII в. отдельные особенности совершения службы Введения указывают на то, что ее статус несколько уступает статусу служб других двунадесятых праздников.
В качестве даты праздника практически повсеместно принято 21 ноября, исключение составляют только коптские месяцесловы, в которых Введение отмечается 29 ноября (Сергий (Спасский). Цит. соч. Т. 1. С. 395), и практика отдельных областей Римской Церкви, где Введение было подвижным праздником и отмечалось в воскресный день после 11 ноября. Уже в студийских Типиконах, использовавшихся в Византии до нач. XIII в., а на Руси — до нач. XV в., праздничный цикл Введения включает в себя также предпразднство 20 ноября, собственно праздник 21 ноября и попразднство 22 (или 22–23) ноября.
По Иерусалимскому уставу, на который в XII–XIII вв. перешли греческие, в XIV в.— южнославянские Церкви, а на рубеже XIV–XV вв.— Русская Церковь, празднование Введения образует шестидневный цикл: предпразднство составляет по прежнему один день (20 ноября), когда поются 3 последования: предпразднства, прп. Григория Декаполита и свт. Прокла Константинопольского; праздник торжественно отмечается 21 ноября (в XX–XXI вв. — 4 декабря по новому стилю); попразднство увеличено до четырех дней (22–25 ноября), включая отдание праздника в последний день. В описании службы Введения редакции Иерусалимского устава различаются незначительно.
Располагаясь в самом начале Рождественского поста, Введение открывает собой рождественскую тематику: на праздничной утрене в качестве катавасии используются ирмосы первого канона Рождества Христова, и с этого времени в богослужении некоторых дней Рождественского поста появляются черты предпразднства Рождества.
Песнопения праздника — торжественны и разнообразны (их русский комментированный перевод можно найти в книге: Скабалланович М. Введение во храм Пресв. Богородицы. К., 1916. (Христианские праздники; 3)). Основная часть их восходит уже ко времени господства Студийского устава. Тропарь Введения: «Днесь благоволения Божия предображение и человеков спасения проповедание: в храме Божии ясно Дева является и Христа всем предвозвещает. Той и мы велегласно возопиим: "Радуйся, смотрения Зиждителева исполнение!"», — составлен по подобию тропаря праздника Благовещния Пресвятой Богородицы (об этом прямо сказано в Евергетидском Типиконе 2-й пол. XI в.: Дмитриевский А. А. Описание литургических рукописей... К., 1898. Т. 1. С. 322). Замечательны два канона праздника. Первый, 4-го гласа, написан свт. Георгием Никомидийским. В этом каноне первые буквы тропарей песней с 1-ю по 7-ю образуют акростихи: «Su t[ên chari]n, Despoina, tô logô didou» (Ты благодать, Владычице, слову даждь), в котором согласно современным изданиям Минеи недостает нескольких букв (отмечены квадратными скобками) — такой пропуск указывает на то, что изначально в каноне была 2-я песнь, которая была со временем опущена, — в тропарях же 8-й и 9-й песней этого канона содержится двойной алфавитный акростих — сначала в прямом (в 8-й песни), а затем в обратном (в 9-й песни) порядке, причем его образуют не только первые буквы, но и начала отдельных строк тропарей канона; в целом канон написан по образцу благовещенского канона. Второй канон праздника, 1-го гласа, авторства гимнографа Василия, также первоначально имел 2-ю песнь. Кроме введенских канонов, содержащихся в современных печатных Минеях (это два упомянутых канона праздника, а также канон предпразднства), в греческих рукописях сохранились и иные каноны Введению Пресвятой Богородицы: 1-го гласа, авторства Иосифа; 3-го гласа, авторства Георгия; 4-го гласа, авторства Георгия; 1-го гласа, без атрибуции.
Особо можно отметить, что кроме переводов с греческого среди православных славян были в древности известны и оригинальные гимнографические сочинения в честь праздника Введения во Храм Пресвятой Владычицы нашей Богородицы В кон. IX или нач. X в. в Болгарии, в кругу ближайших учеников святых Кирилла и Мефодия, в рамках создания славянской Праздничной Минеи был написан канон Введению 4-го гласа (начало: «Приими, Владычице, внесения Ти пение»), снабженный анонимным акростихом по начальным буквам тропарей и богородичнов: «Приими Прячиста пяние принесения Твоего». Для того, чтобы вместить акростих полностью, автор канона снабдил 8-ю песнь одним дополнительным тропарем, а 9-ю песнь — двумя (при трех тропарях в остальных песнях); впоследствии в ряде списков переписчики сочли эти тропари избыточными и уравняли последние песни по размеру с остальными, что исказило акростих. Канон дошел в значительном числе рукописей (не менее 20), преимущественно в составе славянских Праздничных Миней XIII–XV вв. (старшие из них в Скопской и Драгановой Минеях кон. ХIII в.). С распространением Иерусалимского устава этот канон вышел из употребления (Кожухаров С. Преславски канон за Въведение Богородично (Към проблема «акростих — реконструкция на състава») // Paleobulgarica. 1991. XV. N 4. С. 28–38), оставшись важным памятником ранней славянской кирилло-мефодиевской гимнографической традиции.
По материалам статьи А.А. Лукашевича и А. А. Турилова «Введение во храм Пресвятой Богородицы» из 7 тома «Православной Энциклопедии»
_________________________________________________________________________________________________________________________________
В день свята Введення до храму Пресвятої Діви Марії ми зібралися, щоб у молитві висловити наші почуття благоговіння й вдячності перед Тією, Яка стала Матір’ю Сина Божого. Щастя бути під покровом Божої Матері нагадує нам про те, що був час, коли люди не знали Спасителя світу.
Віруючі люди тих далеких часів жили надією та вірою в Майбутнього Відкупителя. Ще тоді, коли наші прабатьки – Адам і Єва – після вчинення першого гріха зі страхом і трепетом слухали Божий присуд, – уже тоді в цьому присуді було обіцяння благості Божої до грішних людей: “Сім’я жони зітре голову змія” (Див.: Бут. З, 15). Це означало, що через багато-багато років Той, Хто прийме тіло від Жони, Хто буде народжений Жоною, буде переможцем зла і диявола. Багаторазово Господь повторював людям це обіцяння, щоб приготувати їх до прийняття Спасителя.
Не вмирало це обіцяння в пам’яті людей і тоді, коли вони розсіялися по лицю землі. За гори й моря несли вони з собою це далеке, але приємне для серця сподівання. Століття минали за століттями, зникали племена, з’яв¬лялися нові народи і країни, але непорушною залишалася віра в Спасителя, Який гряде від Жони, Пречистої Діви Марії.
Святим людям Старого Завіту, які одержали від Бога дар пророцтва, було даровано бачити ясним і прозірливим духовним оком Матір Божу в прийдешніх віках. За тисячу літ до Різдва Христового псалмоспівець Давид в одному з своїх псалмів провіщає: “Стала Цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені вдягнена, прикрашена” (Пс. 44,10). Пророк Давид споглядає славу і велич Божої Матері. Він бачить Її, як Вона стоїть пра¬воруч від Бога в царственому сяйві слави. Він і такими словами провіщає про Пресвяту Діву: “Вся слава дочки Царя – всередині” (Пс. 44, 14). Пророк захоплюється тією внутрішньою духовною красою Божої Матері, перед Якою вклоняються мільйони віруючих людських сердець і Яку Церква називає “чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів”.
Більш як за 700 років до Різдва Христового іншому пророкові – Ісаї – було даровано бачити дівоцтво Божої Матері. Усі ми знаємо слова цього натхненного пророцтва: “Ось Діва в утробі прийме й народить Сина, і наречуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог” (Іс. 7,14; Мф. 1, 23).
Запалюючими обіцяннями Божими жили віруючі люди протягом довгих віків старозавітної ночі. Не тільки до апостолів, але й до всіх нас звертається Спаситель зі словами: “Ваші очі блаженні, бо бачать, і вуха ваші, бо чують. Бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули” (Мф. 13, 16-17).
Так, ми щасливіші за усіх старозавітних праведників і пророків: вони жили сподіваннями, а ми живемо вірою в здійснення всіх їхніх пророцтв! Протягом тисячоліть люди жили цими сподіваннями.
Нарешті, у призначений Богом час, здійснились усі пророцтва, зникли тіні Старого Завіту, настав світанок, а за ним зійшло на духовному небі Сонце правди, – зійшло, щоб ніколи не заходити. Це Сонце правди – наш Спаситель Ісус Христос.
Перед тим, як зійшло це Сонце, на небі з’явилась досвітня Зірка: це Та, Яку Православна Церква оспівує словами: “Радуйся, Зірко, що являє Сонце!” Ранішня зірка сходить на нашому небі і зникає в променях сонця, що сходить. А ця Зоря не меркне і своїм світлом буде світити віруючим у безконечних віках.
Євангеліє розповідає нам про подію із земного життя Ісуса Христа, що радісно хвилює серце. Оточений народом Спаситель проповідував. Розкриті серця людей пожадливо вбирали в себе кожне слово Його проповіді, як суха земля вбирає в себе воду, що падає на неї. І ось з одного розчуленого і зворушеного проповіддю Христа серця, з уст невідомої жінки пролунали у цей момент слова: “Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе!” (Лк. 11, 27). Це було перше вшанування Божої Матері, перше виявлення захоплення Тією, Яка народила такого незвичайного Проповідника і Чудотворця, Який прийшов спасати людей від зла.
Любов до Неї віруючих сердець і слава про Неї поширювалася з міста у місто, мірою того, як євангельська проповідь розширяла своє коло. Про те, як схилялися люди перед величчю і духовною красою Божої Матері, може засвідчити один із тих, хто навідав Її в Єрусалимі. Дионисій Ареопагіт – знаменитий учений афінянин, навернений у християнство святим апостолом Павлом, завітав до Божої Матері в Єрусалимі через три роки після прийняття ним святого хрещення. Божа Мати була вже похилого віку. Ось що розповідає Дионисій про свої відвідини:
“Неймовірним здавалося мені, сповідаюсь перед Богом, щоб, крім Самого Бога, хтось був переповнений такою Божественною силою й дивною благодаттю. Богом свідчу, що, коли б я не мав у пам’яті й серці Боже¬ственного вчення, то я визнав би Діву за істинного Бога і склав би Їй поклоніння, належне Єдиному Істинному Богові, бо розум людський не може уявити собі вищої честі, слави, величі, духовної краси, ніж ті, які я бачив. Розум мій і серце знемоглися, споглядаючи цю велич і цю Божественну красу”.
І як нам, православним, не вихваляти і не прославляти Пречисту Богородицю? Як нам не схилятися перед Тією, від Якої наш Спаситель народився на землі? Вона – основа нашої втіхи. Ми віруємо, що Спаситель ні в чому не може відмовити Своїй Матері, коли Вона заступається перед Ним за людей. Але треба бути гідними Її любові. Св. Григорій Богослов говорить: “Як хмара закриває сяйво сонячного проміння, так грішник, який не хоче визнати свої гріхи і зректися їх, закриває для себе проміння любові Божої та милосердя Божої Матері”. Гідним любові Божої Матері буде тільки той, хто буде любити братів своїх. А хто не любить брата, той, як говорить ап. Іоан Богослов, неправдомовець, і істини немає в ньому.
Будьмо ж і ми, українці-браття, в дусі християнської любові виявляти якнайбільше терпіння та взаєморозуміння між собою і прагнути подолання незгод та досягнення єдності в Церкві Христовій.
Амінь!
http://hram.kiev.ua/index.php?mode=books&cat=14&parent=611&id=577
__________________________________________________________________________________________________________________________________
“Ангели вхождение Пречистыя, зрящи, удивишася”, — співає сьогодні свята Церква, розділяючи радість вишнього світу через Введення у храм Преблагословенної Діви Марії, Божої Матері. Ангели дивуються... Що ж повинні в такому разі робити ми, люди? Преблагословенна Діва обрана від світу, від людей. І це не тільки викликає наш подив, але й спонукає до глибоких роздумів, і сповнює великої радості. Належачи до роду людського, Вона в досконалості Своїй досягла того, що стала Чеснішою Херувимів і Славнішою без порівняння Серафимів.
Кожне християнське свято — це не лише згадка чогось, що було давно і назавжди пішло. Кожна подія, яку святкує Свята Церква, це подія нинішня, для нинішнього дня і нинішньої людини. Ця подія завжди жива і дієва і через те повчальна і спасенна. Брати участь у церковному торжестві, у богослужінні з приводу свята — це означає бути причетним до події, яка святкується.
Спасіння — це життя, це дія, яка вічно звершується і залучає нас до великого, важливого й вічного. Ось чому ми сьогодні не лише дивуємося разом з усім вишнім світом, не тільки радіємо з приводу Введення у храм Божої Матері, але і співпереживаємо йому, беремо участь у ньому. Через це ми наближаємось до Тієї, Яка є Винуватицею святкування — до Богоматері. Як же можна наблизитись до Неї, як можна стати учасником події, що Їй присвячена, як можна стати спадкоємцем благодатних дій цього свята? Шлях до цього один — наслідування, уподібнення Їй. Божа Матір у Своєму житті явила нам багато прикладів доброчесності й вищої досконалості. Вона Сама є благодатним прикладом віри, любові, надії, смирення й абсолютної покірності волі Божій. Вона явила нам найвищий приклад стояння перед Богом.
Введення у храм Божий, яке ми сьогодні святкуємо, — це Її відхід зі світу для спілкування з Ангелами й упокоєння у Бозі, для підготовки до прийняття Богоматеринського подвигу заради спасіння світу. В цьому Вона явила приклад чернечого посвячення, ставши Першоінокинею світу. Вона освятила чернечий подвиг стояння перед Богом — подвиг, який необхідний і монаху, і кожному християнину. Як важко буває хоча б на якийсь час звільнитися від повсякденної суєти, пройнятися безкорисливим почуттям вдячності Богу і славословити Його! У храмі Божому Пречиста Діва прославляла Бога і будувала Свій непорочний Храм, який повинен був вмістити Невмістимого. У храмі Божому Вона отримала все. Вона показала і нам, як важливо не тільки відвідувати храм Божий, але, завдяки цьому, зберігати в чистоті і храм Святого Духа, Який живе в нас.
Якщо ми захочемо наблизитися до Богоматері через уподібнення Їй, то необхідно разом із Нею жити життям храму, в храмі молитися й підноситися духом. Храм Божий — це не тільки Божий дім, дім молитви, це не тільки школа благочестя й духовна лікарня, це місце зустрічі з Богом, з Божою Матір’ю, з небожителями і один з одним. У храмі Божому живе нині й молиться з нами, і радіє, і уболіває серцем Преблагословенна Діва Марія. У храмі Вона назавжди залишила Свою любов до Бога і до роду людського. Будемо це пам’ятати й сьогодні, коли вшановуємо Богоматір з нагоди свята, і завжди, тому що багато може моління Матері до благосердного Владики. Амінь.
_________________________________________________________________________________________________________________________________
Є свята, сила яких полягає в події, що згадується; важливим, визначальним в них, вирішальним для долі людської є те, що відбулося; таким є свято Різдва Христового або свято Воскресіння; вирішальне значення має те, що дійсно в той день Бог став людиною і народився на землі , що саме в той день воскрес Господь, який помер хресною смертю заради нашого спасіння. І є свята, так само як і ікони, які розповідають нам про якусь внутрішню подію, навіть якщо їх історичні обставини не чітко ясні. Таким є свято Введення в храм Пресвятої Богородиці. Щоб історично в стародавньому Єрусалимі справді сталася та подія, яка описується в богослужбовій пісні, – навряд чи можливо, але вона повідомляє нам щось значніше, важливіше про Божу Матір, аніж фізична Її вступ у Святеє Святих, який був заборонений і для Первосвященика. Це день, коли Пресвята Діва, Яка досягла тієї ранньої зрілості, яка робить дитину здатною особисто переживати, особисто сприймати і відгукуватися на таємничий дотик благодаті, коли, досягнувши цього віку, Вона вступила справді у Святеє Святих – не матеріальне Святеє Святих храму, а в ту глибину богоспілкування, яку історично Храм собою зображував.
І з яким трепетом ми повинні читати в богослужбовій книзі слова, які приписуються з такою ніжністю, з такою глибиною Йоакиму і Анні: Дитино, йди! І будь для Того, Хто все тобі дав, приношенням і солодкими пахощами! Вступи в ту сферу, куди немає дверей; навчися таємниць і готуйся стати місцем помешкання Самого Бога… Як дивно подумати, що мати, батько можуть звернутися до дитини з такими словами: Зайди в ту глибину, вступи в ту таємницю, куди не ведуть ніякі речові двері, і приготуй себе бути приношенням Богові, солодким пахощами, місцем помешкання…
Деякі отці Церкви і святитель Феофан так тлумачать значення цього вступу Божої Матері в храм, у Святеє Святих. Не зачеплена гріхом, не осквернена нічим, але вже здатна чистим серцем, не оскверненим тілом, не затьмареним розумом відгукнутися на святиню, на славу, на дивність Божу, трирічна Отроковиця посилається в ці глибини молитовного, споглядального спілкування.
І в іншому місці того ж богослужіння ми читаємо, як Їй тихо каже Архангел Гавриїл, щоб Вона відкрилася Богові і приготувалася стати місцем оселення майбутнього Спасителя.
Ось про що розповідає нам свято: про те, як з перших своїх кроків, навчена матір’ю і батьком, настановлена Ангелом, Вона входить в ті глибини молитви, безмовності, благоговіння, любові, споглядання, чистоти, які складають справжнє Святеє Святих. І хіба дивно після цього, що ми цей день святкуємо як початок спасіння: першою зі всіх творінь Пресвята Діва входить у ці непрохідні, неприступні глибини, вступає в те спілкування з Богом, яке буде рости і рости, незаплямованою, незатемненно, неоскверненно протягом всього Її життя, до моменту, коли, як пише один із західних письменників, Вона зможе, у відповідь на Божий поклик, промовити ім’я Боже всім розумом, всім серцем, всією волею, всім тілом Своїм, і, разом з Духом Святим, народити втілене Боже Слово.
Так, в день цього свята справді відбувається для нас явлення цієї чудової події, початок цього зростання, а також дається нам і образ того, до чого ми покликані, куди нас кличе Господь: до Святого Святих. Так – ми опоганені; так – наш розум затьмарений; так – наші серця нечисті, так – наше життя гріховне, недостойне Бога. Але всьому є покаяння, яке може очистити нас і в думці, і в тілі, і в серці, виправити нашу волю, все життя наше зробити правильним, так щоб і ми могли увійти у Святеє Святих.
І в цьому святі, в словах, які я прочитав на початку, виголошених немов би Йоакимом та Анною, хіба немає заклику до кожної матері і до кожного батька, щоб з ранніх років – з миті, коли дитина може щось хоча б якщо не розумом зрозуміти, то чути серцем, сприймати чуйністю, прийняти благодать – сказати і нашим дітям: вступи благоговійно, трепетно в ту сферу, куди ніякі двері – ані церковні, ані розумові, ані інші не вводять, а лиш німе, трепетне передстояння перед Богом, – те Святеє Святих – з тим, щоб вирости в повну міру зростання Христового, уподібнитися Матері Божій, і зробитися храмом, місцем помешкання і Святого Духа, і Господа в Таїнствах, і стати дітьми нашого Небесного Отця. Амінь!
___________________________________________________________________________________________________________________________________
Конец сегодняшнего Евангелия – предупреждение о том, о чем мы все могли бы знать все время: что за плечами у нас стоит смерть, и что многое-многое из того, что мы делаем, погибнет после нас как ненужное, как тленное.
Но значит ли, что предупреждение Христово о смерти, стоящей за нашими плечами, должно нас испугать и лишить сил творческих? Нет, наоборот! Отцы говорили: Имей постоянную память смертную, – не в том смысле, чтобы мы этой смерти боялись и жили как бы под нависшей над нами тенью, а в toni смысле, что только сознание, что жизнь коротка, что она может кончиться в любое мгновение, способно дать каждому мгновению окончательное значение, а всей жизни – сознание, что надо спешить делать добро, спешить жить так, чтобы, когда бы ни застигла нас смерть, она застигла нас в момент торжества жизни.
Как бы мы жили, с какой глубиной, с какой интенсивностью, если бы это сознание в нас было постоянно, если мы знали бы, что слова, которые я сейчас говорю вам, могут быть последними: как бы я их говорил, как бы вы их слушали! Если у кого из нас было бы сознание, что человек, с которым мы сейчас общаемся, через несколько минут может умереть – как бы мы заботились, чтобы наши слова, наши действия по отношению к нему были завершением всей любви, всей заботливости, на какие мы способны, чтобы они были торжеством всего самого великого, что между нами есть...
Мы noTow живем плохо, потому столько говорим пустых слов, слов гнилых, слов мертвых, потому столько поступков совершаем, которые потом в нашей душе, как рана, горят, что мы живем, словно пишем только набросок жизни, которую мы будем жить „когда-нибудь”, позже, когда сможем этот черновик превратить в окончательную повесть. Но это не так, смерть приходит, набросок остается черновиком, жизнь не прожита, а только замарана, и остается жалость о человеке, который мог бы быть велик, и оказался таким малым, ничтожным...
Вот о чем говорит сегодняшнее Евангелие: не о том, чтобы мы боялись смерти, а о том, чтобы мы знали: потому, что она может прийти в любое мгновение, каждое мгновение должно быть совершенно, каждое слово должно быть словом жизни, чтобы в нем веяло Духом, чтобы оно могло войти в вечность, и каждый наш поступок должен быть, по отношению к каждому из нас, таким, чтобы он давал жизнь и выражал всю полноту, всю глубину, всю силу любви, благоговения, которые должны быть у каждого из нас по отношению к каждому и ко всем.
Вдумаемся в это, и если так будет, тогда каждый поступок, каждое слово приобретет масштаб вечности и засияет вечностью. Аминь.
__________________________________________________________________________________________________________________________________
___________________________________________________________________________________________________________________________________
__________________________________________________________________________________________________________________________________
Розміщуємо проповідь Митрополита Антонія Сурозького, присвячену 25-й неділі по П`ятидесятниці про притчу Спасителя за безумного багача.
Ми також розмістили для солідарності три відеофільми про свято: один присвячений дітям, другий, до всіх православних християн, а третій присвячений дорослим людям, до яких звертається Святійший Патріарх Московський Кирил, оскільки від нього та від Патріарха Константинопольського Варфоломія залежить, в якійсь мірі, надання автокефалії для України.
У зв’язку з цим, будемо просити і благати їх, а також звертатися до їхньої свідомості, щоб вони відпустили Українську Православну Церкву Московського Патріархату, яка входить до складу РПЦ МП, для самовизначення і для об’єднання в єдину Українську Православну Церкву з центром у Києві: з УПЦ КП та УАПЦ.
Зміст свята веде нас усіх до єдиного храму в Єрусалимі, але разом з тим він нагадує нам, що цих шляхів до нього тисячі з усіх кінців світу, в тому числі й народи, адміністративні центри і територіальні площини, а не шлях з одного боку чи однієї земельної ділянки московської чи стамбульської, тобто константинопольської.
Будемо ж молитися й досягати православної єдності в нашій українській державі, що отримали у свій час кіпріоти, греки, серби, румуни, грузини, болгари, росіяни та інші православні народи.
Прес-служба Богородської єпархії УПЦ КП
____________________________________________________________________________________________________________________________________
Историческая справка о празднике Введения во Храм Пресвятой Богородицы
Праздник Введения Пресвятой Богородицы во Храм, относящийся в Православной Церкви к разряду двунадесятых, установлен в честь события приведения Пресв. Богородицы Ее родителями в Иерусалимский Храм для посвящения Богу.
Событие Введения не упоминается в канонических Евангелиях и известно из более поздних апокрифических греческого «Протоевангелия Иакова» (гл. 7. 2–3) (2-я пол. II в.) и латинского Евангелия псевдо-Матфея (IX в.), которые отражают устное предание. Согласно этим источникам, родители Пресвятой Богородицы Иоаким и Анна, когда их Дочь достигла трехлетнего возраста, решили исполнить данный ими ранее обет посвятить Ее Богу и направились в Иерусалимский Храм.
Около входа во Храм стояли призванные Иоакимом юные девы с зажженными светильниками (светильники, знак особого торжества, были приготовлены для того, чтобы юная Мария возлюбила Храм всем сердцем). Пресвятая Дева, несмотря на Свой возраст, легко преодолела крутые ступени Храма и была встречена и благословлена первосвященником — по преданию, Захарией, будущим отцом Иоанна Крестителя.
По особому откровению Она как одушевленный кивот Божий (ср.: 1 Пар. 15) была введена во Святая Святых, куда имел право входить только первосвященник однажды в год (см.: Исх. 30, 10; Евр. 9, 7) — этим была явлена Ее особая роль в судьбе человечества. Событие Введения стало началом нового этапа в жизни Пренепорочной Девы — пребывания при Иерусалимском Храме, продолжавшегося до тех пор, пока Ей не исполнилось 12 лет. Живя при Храме, Мария посвящала Себя молитве, изучению Свящ. Писания и рукоделию. По прошествии времени Она, решившая сохранять девство и уневеститься Богу, была, по закону отцов, поручена заботам престарелого Иосифа, Ее Обручника.
Торжество Введения было установлено в Церкви позднее других двунадесятых праздников. Возможно, его появление связано с деятельностью св. Императора Юстиниана Великого, построившего в 543 г. на развалинах Иерусалимского Храма большую церковь, посвященную Пресв. Богородице и названную им Новой для отличия от прежней, располагавшейся около Овчей купели, напротив храма (Procop. De aedif. 5. 6). С VIII в. праздник отмечен в некоторых месяцесловах. Их сдержанные указания, видимо, говорят о том, что первоначально служба на Введение совершалась без особой торжественности.
Патриарху Константинопольскому Герману I († 733) приписываются 2 гомилии на Введение (PG. Vol. 98. Col. 292–309, 309–320; широкое распространение имели также слова на Введение свтт. Тарасия Константинопольского и Георгия Никомидийского), что может свидетельствовать о праздновании этого события в Константинополе того времени. С IX в. праздник получил широкое распространение на Востоке (Скабалланович М. Толковый Типикон. К., 1910. Вып. 1. С. 110).
Окончательно в число двунадесятых праздников Введение вошло только после XIV в.— Феодор Продром (XII в.) и Никифор Каллист (XIV в.) (Niceph. Callist. Hist. Eccl. 2. 3) еще не включали его в это число (Сергий (Спасский), архиеп. Месяцеслов Православного Востока. Владимир, 1901. Т. 1. С. 401), но уже согласно студийским и иерусалимским Типиконам XI–XIV вв. он отмечается почти так же торжественно, как и другие двунадесятые праздники. Тем не менее даже в печатных Типиконах XVII в. отдельные особенности совершения службы Введения указывают на то, что ее статус несколько уступает статусу служб других двунадесятых праздников.
В качестве даты праздника практически повсеместно принято 21 ноября, исключение составляют только коптские месяцесловы, в которых Введение отмечается 29 ноября (Сергий (Спасский). Цит. соч. Т. 1. С. 395), и практика отдельных областей Римской Церкви, где Введение было подвижным праздником и отмечалось в воскресный день после 11 ноября. Уже в студийских Типиконах, использовавшихся в Византии до нач. XIII в., а на Руси — до нач. XV в., праздничный цикл Введения включает в себя также предпразднство 20 ноября, собственно праздник 21 ноября и попразднство 22 (или 22–23) ноября.
По Иерусалимскому уставу, на который в XII–XIII вв. перешли греческие, в XIV в.— южнославянские Церкви, а на рубеже XIV–XV вв.— Русская Церковь, празднование Введения образует шестидневный цикл: предпразднство составляет по прежнему один день (20 ноября), когда поются 3 последования: предпразднства, прп. Григория Декаполита и свт. Прокла Константинопольского; праздник торжественно отмечается 21 ноября (в XX–XXI вв. — 4 декабря по новому стилю); попразднство увеличено до четырех дней (22–25 ноября), включая отдание праздника в последний день. В описании службы Введения редакции Иерусалимского устава различаются незначительно.
Располагаясь в самом начале Рождественского поста, Введение открывает собой рождественскую тематику: на праздничной утрене в качестве катавасии используются ирмосы первого канона Рождества Христова, и с этого времени в богослужении некоторых дней Рождественского поста появляются черты предпразднства Рождества.
Песнопения праздника — торжественны и разнообразны (их русский комментированный перевод можно найти в книге: Скабалланович М. Введение во храм Пресв. Богородицы. К., 1916. (Христианские праздники; 3)). Основная часть их восходит уже ко времени господства Студийского устава. Тропарь Введения: «Днесь благоволения Божия предображение и человеков спасения проповедание: в храме Божии ясно Дева является и Христа всем предвозвещает. Той и мы велегласно возопиим: "Радуйся, смотрения Зиждителева исполнение!"», — составлен по подобию тропаря праздника Благовещния Пресвятой Богородицы (об этом прямо сказано в Евергетидском Типиконе 2-й пол. XI в.: Дмитриевский А. А. Описание литургических рукописей... К., 1898. Т. 1. С. 322). Замечательны два канона праздника. Первый, 4-го гласа, написан свт. Георгием Никомидийским. В этом каноне первые буквы тропарей песней с 1-ю по 7-ю образуют акростихи: «Su t[ên chari]n, Despoina, tô logô didou» (Ты благодать, Владычице, слову даждь), в котором согласно современным изданиям Минеи недостает нескольких букв (отмечены квадратными скобками) — такой пропуск указывает на то, что изначально в каноне была 2-я песнь, которая была со временем опущена, — в тропарях же 8-й и 9-й песней этого канона содержится двойной алфавитный акростих — сначала в прямом (в 8-й песни), а затем в обратном (в 9-й песни) порядке, причем его образуют не только первые буквы, но и начала отдельных строк тропарей канона; в целом канон написан по образцу благовещенского канона. Второй канон праздника, 1-го гласа, авторства гимнографа Василия, также первоначально имел 2-ю песнь. Кроме введенских канонов, содержащихся в современных печатных Минеях (это два упомянутых канона праздника, а также канон предпразднства), в греческих рукописях сохранились и иные каноны Введению Пресвятой Богородицы: 1-го гласа, авторства Иосифа; 3-го гласа, авторства Георгия; 4-го гласа, авторства Георгия; 1-го гласа, без атрибуции.
Особо можно отметить, что кроме переводов с греческого среди православных славян были в древности известны и оригинальные гимнографические сочинения в честь праздника Введения во Храм Пресвятой Владычицы нашей Богородицы В кон. IX или нач. X в. в Болгарии, в кругу ближайших учеников святых Кирилла и Мефодия, в рамках создания славянской Праздничной Минеи был написан канон Введению 4-го гласа (начало: «Приими, Владычице, внесения Ти пение»), снабженный анонимным акростихом по начальным буквам тропарей и богородичнов: «Приими Прячиста пяние принесения Твоего». Для того, чтобы вместить акростих полностью, автор канона снабдил 8-ю песнь одним дополнительным тропарем, а 9-ю песнь — двумя (при трех тропарях в остальных песнях); впоследствии в ряде списков переписчики сочли эти тропари избыточными и уравняли последние песни по размеру с остальными, что исказило акростих. Канон дошел в значительном числе рукописей (не менее 20), преимущественно в составе славянских Праздничных Миней XIII–XV вв. (старшие из них в Скопской и Драгановой Минеях кон. ХIII в.). С распространением Иерусалимского устава этот канон вышел из употребления (Кожухаров С. Преславски канон за Въведение Богородично (Към проблема «акростих — реконструкция на състава») // Paleobulgarica. 1991. XV. N 4. С. 28–38), оставшись важным памятником ранней славянской кирилло-мефодиевской гимнографической традиции.
По материалам статьи А.А. Лукашевича и А. А. Турилова «Введение во храм Пресвятой Богородицы» из 7 тома «Православной Энциклопедии»
_________________________________________________________________________________________________________________________________
Проповідь Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси - України Філарета про Введення у храм Пресвятої Богородиці.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Дорогі браття і сестри!
В день свята Введення до храму Пресвятої Діви Марії ми зібралися, щоб у молитві висловити наші почуття благоговіння й вдячності перед Тією, Яка стала Матір’ю Сина Божого. Щастя бути під покровом Божої Матері нагадує нам про те, що був час, коли люди не знали Спасителя світу.
Віруючі люди тих далеких часів жили надією та вірою в Майбутнього Відкупителя. Ще тоді, коли наші прабатьки – Адам і Єва – після вчинення першого гріха зі страхом і трепетом слухали Божий присуд, – уже тоді в цьому присуді було обіцяння благості Божої до грішних людей: “Сім’я жони зітре голову змія” (Див.: Бут. З, 15). Це означало, що через багато-багато років Той, Хто прийме тіло від Жони, Хто буде народжений Жоною, буде переможцем зла і диявола. Багаторазово Господь повторював людям це обіцяння, щоб приготувати їх до прийняття Спасителя.
Не вмирало це обіцяння в пам’яті людей і тоді, коли вони розсіялися по лицю землі. За гори й моря несли вони з собою це далеке, але приємне для серця сподівання. Століття минали за століттями, зникали племена, з’яв¬лялися нові народи і країни, але непорушною залишалася віра в Спасителя, Який гряде від Жони, Пречистої Діви Марії.
Святим людям Старого Завіту, які одержали від Бога дар пророцтва, було даровано бачити ясним і прозірливим духовним оком Матір Божу в прийдешніх віках. За тисячу літ до Різдва Христового псалмоспівець Давид в одному з своїх псалмів провіщає: “Стала Цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені вдягнена, прикрашена” (Пс. 44,10). Пророк Давид споглядає славу і велич Божої Матері. Він бачить Її, як Вона стоїть пра¬воруч від Бога в царственому сяйві слави. Він і такими словами провіщає про Пресвяту Діву: “Вся слава дочки Царя – всередині” (Пс. 44, 14). Пророк захоплюється тією внутрішньою духовною красою Божої Матері, перед Якою вклоняються мільйони віруючих людських сердець і Яку Церква називає “чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів”.
Більш як за 700 років до Різдва Христового іншому пророкові – Ісаї – було даровано бачити дівоцтво Божої Матері. Усі ми знаємо слова цього натхненного пророцтва: “Ось Діва в утробі прийме й народить Сина, і наречуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог” (Іс. 7,14; Мф. 1, 23).
Запалюючими обіцяннями Божими жили віруючі люди протягом довгих віків старозавітної ночі. Не тільки до апостолів, але й до всіх нас звертається Спаситель зі словами: “Ваші очі блаженні, бо бачать, і вуха ваші, бо чують. Бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули” (Мф. 13, 16-17).
Так, ми щасливіші за усіх старозавітних праведників і пророків: вони жили сподіваннями, а ми живемо вірою в здійснення всіх їхніх пророцтв! Протягом тисячоліть люди жили цими сподіваннями.
Нарешті, у призначений Богом час, здійснились усі пророцтва, зникли тіні Старого Завіту, настав світанок, а за ним зійшло на духовному небі Сонце правди, – зійшло, щоб ніколи не заходити. Це Сонце правди – наш Спаситель Ісус Христос.
Перед тим, як зійшло це Сонце, на небі з’явилась досвітня Зірка: це Та, Яку Православна Церква оспівує словами: “Радуйся, Зірко, що являє Сонце!” Ранішня зірка сходить на нашому небі і зникає в променях сонця, що сходить. А ця Зоря не меркне і своїм світлом буде світити віруючим у безконечних віках.
Євангеліє розповідає нам про подію із земного життя Ісуса Христа, що радісно хвилює серце. Оточений народом Спаситель проповідував. Розкриті серця людей пожадливо вбирали в себе кожне слово Його проповіді, як суха земля вбирає в себе воду, що падає на неї. І ось з одного розчуленого і зворушеного проповіддю Христа серця, з уст невідомої жінки пролунали у цей момент слова: “Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе!” (Лк. 11, 27). Це було перше вшанування Божої Матері, перше виявлення захоплення Тією, Яка народила такого незвичайного Проповідника і Чудотворця, Який прийшов спасати людей від зла.
Любов до Неї віруючих сердець і слава про Неї поширювалася з міста у місто, мірою того, як євангельська проповідь розширяла своє коло. Про те, як схилялися люди перед величчю і духовною красою Божої Матері, може засвідчити один із тих, хто навідав Її в Єрусалимі. Дионисій Ареопагіт – знаменитий учений афінянин, навернений у християнство святим апостолом Павлом, завітав до Божої Матері в Єрусалимі через три роки після прийняття ним святого хрещення. Божа Мати була вже похилого віку. Ось що розповідає Дионисій про свої відвідини:
“Неймовірним здавалося мені, сповідаюсь перед Богом, щоб, крім Самого Бога, хтось був переповнений такою Божественною силою й дивною благодаттю. Богом свідчу, що, коли б я не мав у пам’яті й серці Боже¬ственного вчення, то я визнав би Діву за істинного Бога і склав би Їй поклоніння, належне Єдиному Істинному Богові, бо розум людський не може уявити собі вищої честі, слави, величі, духовної краси, ніж ті, які я бачив. Розум мій і серце знемоглися, споглядаючи цю велич і цю Божественну красу”.
І як нам, православним, не вихваляти і не прославляти Пречисту Богородицю? Як нам не схилятися перед Тією, від Якої наш Спаситель народився на землі? Вона – основа нашої втіхи. Ми віруємо, що Спаситель ні в чому не може відмовити Своїй Матері, коли Вона заступається перед Ним за людей. Але треба бути гідними Її любові. Св. Григорій Богослов говорить: “Як хмара закриває сяйво сонячного проміння, так грішник, який не хоче визнати свої гріхи і зректися їх, закриває для себе проміння любові Божої та милосердя Божої Матері”. Гідним любові Божої Матері буде тільки той, хто буде любити братів своїх. А хто не любить брата, той, як говорить ап. Іоан Богослов, неправдомовець, і істини немає в ньому.
Будьмо ж і ми, українці-браття, в дусі християнської любові виявляти якнайбільше терпіння та взаєморозуміння між собою і прагнути подолання незгод та досягнення єдності в Церкві Христовій.
Амінь!
http://hram.kiev.ua/index.php?mode=books&cat=14&parent=611&id=577
__________________________________________________________________________________________________________________________________
Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира (УПЦ МП) про Введення у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії.
“Ангели вхождение Пречистыя, зрящи, удивишася”, — співає сьогодні свята Церква, розділяючи радість вишнього світу через Введення у храм Преблагословенної Діви Марії, Божої Матері. Ангели дивуються... Що ж повинні в такому разі робити ми, люди? Преблагословенна Діва обрана від світу, від людей. І це не тільки викликає наш подив, але й спонукає до глибоких роздумів, і сповнює великої радості. Належачи до роду людського, Вона в досконалості Своїй досягла того, що стала Чеснішою Херувимів і Славнішою без порівняння Серафимів.
Кожне християнське свято — це не лише згадка чогось, що було давно і назавжди пішло. Кожна подія, яку святкує Свята Церква, це подія нинішня, для нинішнього дня і нинішньої людини. Ця подія завжди жива і дієва і через те повчальна і спасенна. Брати участь у церковному торжестві, у богослужінні з приводу свята — це означає бути причетним до події, яка святкується.
Спасіння — це життя, це дія, яка вічно звершується і залучає нас до великого, важливого й вічного. Ось чому ми сьогодні не лише дивуємося разом з усім вишнім світом, не тільки радіємо з приводу Введення у храм Божої Матері, але і співпереживаємо йому, беремо участь у ньому. Через це ми наближаємось до Тієї, Яка є Винуватицею святкування — до Богоматері. Як же можна наблизитись до Неї, як можна стати учасником події, що Їй присвячена, як можна стати спадкоємцем благодатних дій цього свята? Шлях до цього один — наслідування, уподібнення Їй. Божа Матір у Своєму житті явила нам багато прикладів доброчесності й вищої досконалості. Вона Сама є благодатним прикладом віри, любові, надії, смирення й абсолютної покірності волі Божій. Вона явила нам найвищий приклад стояння перед Богом.
Введення у храм Божий, яке ми сьогодні святкуємо, — це Її відхід зі світу для спілкування з Ангелами й упокоєння у Бозі, для підготовки до прийняття Богоматеринського подвигу заради спасіння світу. В цьому Вона явила приклад чернечого посвячення, ставши Першоінокинею світу. Вона освятила чернечий подвиг стояння перед Богом — подвиг, який необхідний і монаху, і кожному християнину. Як важко буває хоча б на якийсь час звільнитися від повсякденної суєти, пройнятися безкорисливим почуттям вдячності Богу і славословити Його! У храмі Божому Пречиста Діва прославляла Бога і будувала Свій непорочний Храм, який повинен був вмістити Невмістимого. У храмі Божому Вона отримала все. Вона показала і нам, як важливо не тільки відвідувати храм Божий, але, завдяки цьому, зберігати в чистоті і храм Святого Духа, Який живе в нас.
Якщо ми захочемо наблизитися до Богоматері через уподібнення Їй, то необхідно разом із Нею жити життям храму, в храмі молитися й підноситися духом. Храм Божий — це не тільки Божий дім, дім молитви, це не тільки школа благочестя й духовна лікарня, це місце зустрічі з Богом, з Божою Матір’ю, з небожителями і один з одним. У храмі Божому живе нині й молиться з нами, і радіє, і уболіває серцем Преблагословенна Діва Марія. У храмі Вона назавжди залишила Свою любов до Бога і до роду людського. Будемо це пам’ятати й сьогодні, коли вшановуємо Богоматір з нагоди свята, і завжди, тому що багато може моління Матері до благосердного Владики. Амінь.
_________________________________________________________________________________________________________________________________
Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Мефодія (УАПЦ) на день свята Введення Божої Матері до храму.
Є свята, сила яких полягає в події, що згадується; важливим, визначальним в них, вирішальним для долі людської є те, що відбулося; таким є свято Різдва Христового або свято Воскресіння; вирішальне значення має те, що дійсно в той день Бог став людиною і народився на землі , що саме в той день воскрес Господь, який помер хресною смертю заради нашого спасіння. І є свята, так само як і ікони, які розповідають нам про якусь внутрішню подію, навіть якщо їх історичні обставини не чітко ясні. Таким є свято Введення в храм Пресвятої Богородиці. Щоб історично в стародавньому Єрусалимі справді сталася та подія, яка описується в богослужбовій пісні, – навряд чи можливо, але вона повідомляє нам щось значніше, важливіше про Божу Матір, аніж фізична Її вступ у Святеє Святих, який був заборонений і для Первосвященика. Це день, коли Пресвята Діва, Яка досягла тієї ранньої зрілості, яка робить дитину здатною особисто переживати, особисто сприймати і відгукуватися на таємничий дотик благодаті, коли, досягнувши цього віку, Вона вступила справді у Святеє Святих – не матеріальне Святеє Святих храму, а в ту глибину богоспілкування, яку історично Храм собою зображував.
І з яким трепетом ми повинні читати в богослужбовій книзі слова, які приписуються з такою ніжністю, з такою глибиною Йоакиму і Анні: Дитино, йди! І будь для Того, Хто все тобі дав, приношенням і солодкими пахощами! Вступи в ту сферу, куди немає дверей; навчися таємниць і готуйся стати місцем помешкання Самого Бога… Як дивно подумати, що мати, батько можуть звернутися до дитини з такими словами: Зайди в ту глибину, вступи в ту таємницю, куди не ведуть ніякі речові двері, і приготуй себе бути приношенням Богові, солодким пахощами, місцем помешкання…
Деякі отці Церкви і святитель Феофан так тлумачать значення цього вступу Божої Матері в храм, у Святеє Святих. Не зачеплена гріхом, не осквернена нічим, але вже здатна чистим серцем, не оскверненим тілом, не затьмареним розумом відгукнутися на святиню, на славу, на дивність Божу, трирічна Отроковиця посилається в ці глибини молитовного, споглядального спілкування.
І в іншому місці того ж богослужіння ми читаємо, як Їй тихо каже Архангел Гавриїл, щоб Вона відкрилася Богові і приготувалася стати місцем оселення майбутнього Спасителя.
Ось про що розповідає нам свято: про те, як з перших своїх кроків, навчена матір’ю і батьком, настановлена Ангелом, Вона входить в ті глибини молитви, безмовності, благоговіння, любові, споглядання, чистоти, які складають справжнє Святеє Святих. І хіба дивно після цього, що ми цей день святкуємо як початок спасіння: першою зі всіх творінь Пресвята Діва входить у ці непрохідні, неприступні глибини, вступає в те спілкування з Богом, яке буде рости і рости, незаплямованою, незатемненно, неоскверненно протягом всього Її життя, до моменту, коли, як пише один із західних письменників, Вона зможе, у відповідь на Божий поклик, промовити ім’я Боже всім розумом, всім серцем, всією волею, всім тілом Своїм, і, разом з Духом Святим, народити втілене Боже Слово.
Так, в день цього свята справді відбувається для нас явлення цієї чудової події, початок цього зростання, а також дається нам і образ того, до чого ми покликані, куди нас кличе Господь: до Святого Святих. Так – ми опоганені; так – наш розум затьмарений; так – наші серця нечисті, так – наше життя гріховне, недостойне Бога. Але всьому є покаяння, яке може очистити нас і в думці, і в тілі, і в серці, виправити нашу волю, все життя наше зробити правильним, так щоб і ми могли увійти у Святеє Святих.
І в цьому святі, в словах, які я прочитав на початку, виголошених немов би Йоакимом та Анною, хіба немає заклику до кожної матері і до кожного батька, щоб з ранніх років – з миті, коли дитина може щось хоча б якщо не розумом зрозуміти, то чути серцем, сприймати чуйністю, прийняти благодать – сказати і нашим дітям: вступи благоговійно, трепетно в ту сферу, куди ніякі двері – ані церковні, ані розумові, ані інші не вводять, а лиш німе, трепетне передстояння перед Богом, – те Святеє Святих – з тим, щоб вирости в повну міру зростання Христового, уподібнитися Матері Божій, і зробитися храмом, місцем помешкання і Святого Духа, і Господа в Таїнствах, і стати дітьми нашого Небесного Отця. Амінь!
___________________________________________________________________________________________________________________________________
Проповедь Митрополита Антония Сурожского в 25-ю неделю по Пятидесятнице. Притча о безумном богаче
Во имя Отца и Сына и Святого Духа.
Конец сегодняшнего Евангелия – предупреждение о том, о чем мы все могли бы знать все время: что за плечами у нас стоит смерть, и что многое-многое из того, что мы делаем, погибнет после нас как ненужное, как тленное.
Но значит ли, что предупреждение Христово о смерти, стоящей за нашими плечами, должно нас испугать и лишить сил творческих? Нет, наоборот! Отцы говорили: Имей постоянную память смертную, – не в том смысле, чтобы мы этой смерти боялись и жили как бы под нависшей над нами тенью, а в toni смысле, что только сознание, что жизнь коротка, что она может кончиться в любое мгновение, способно дать каждому мгновению окончательное значение, а всей жизни – сознание, что надо спешить делать добро, спешить жить так, чтобы, когда бы ни застигла нас смерть, она застигла нас в момент торжества жизни.
Как бы мы жили, с какой глубиной, с какой интенсивностью, если бы это сознание в нас было постоянно, если мы знали бы, что слова, которые я сейчас говорю вам, могут быть последними: как бы я их говорил, как бы вы их слушали! Если у кого из нас было бы сознание, что человек, с которым мы сейчас общаемся, через несколько минут может умереть – как бы мы заботились, чтобы наши слова, наши действия по отношению к нему были завершением всей любви, всей заботливости, на какие мы способны, чтобы они были торжеством всего самого великого, что между нами есть...
Мы noTow живем плохо, потому столько говорим пустых слов, слов гнилых, слов мертвых, потому столько поступков совершаем, которые потом в нашей душе, как рана, горят, что мы живем, словно пишем только набросок жизни, которую мы будем жить „когда-нибудь”, позже, когда сможем этот черновик превратить в окончательную повесть. Но это не так, смерть приходит, набросок остается черновиком, жизнь не прожита, а только замарана, и остается жалость о человеке, который мог бы быть велик, и оказался таким малым, ничтожным...
Вот о чем говорит сегодняшнее Евангелие: не о том, чтобы мы боялись смерти, а о том, чтобы мы знали: потому, что она может прийти в любое мгновение, каждое мгновение должно быть совершенно, каждое слово должно быть словом жизни, чтобы в нем веяло Духом, чтобы оно могло войти в вечность, и каждый наш поступок должен быть, по отношению к каждому из нас, таким, чтобы он давал жизнь и выражал всю полноту, всю глубину, всю силу любви, благоговения, которые должны быть у каждого из нас по отношению к каждому и ко всем.
Вдумаемся в это, и если так будет, тогда каждый поступок, каждое слово приобретет масштаб вечности и засияет вечностью. Аминь.
__________________________________________________________________________________________________________________________________
Видеофильм № 1.
Проповедь Патриарха Москвоского Кирилла на Введение во храм Пресвятой Богородицы
Проповедь Патриарха Москвоского Кирилла на Введение во храм Пресвятой Богородицы
___________________________________________________________________________________________________________________________________
Видеофильм № 2.
Введение во храм Пресвятой Богородицы- стихира
Введение во храм Пресвятой Богородицы- стихира
__________________________________________________________________________________________________________________________________
Видеофильм № 3, для детей. Введение во храм Пресвятой Богородицы