Головна: - e-mail: mitropolet@mail.ru - http: //eparhija.com.ua - Skype: mitropolet


Категорії Новин


Новини

Керуючий Єпархією


Богородська єпархія УПЦ


Медіа

Документи

Газета


Проповіді і проповідники


Календар богослужінь


Контакти


Молитва



Голодомор та геноцид в радянські часи з відеофільмами



Українські історичні та народні трагедійні пісні і думи



Українські історичні думи козацької доби з відеофільмами



П'єси та спектаклі художнього та комедійного змісту з відеофільмами


 

У вигляді календаря

«    листопада 2019    »
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

У вигляді списку

Червень 2019 (3)
Березень 2019 (5)
Лютий 2019 (3)
Січень 2019 (1)
Квітня 2018 (2)
Березень 2018 (3)
 

 

Hosting Ukraine

 

Богородська єпархія УПЦ КП » Новини » Інші новини УПЦ КП » Інтерв'ю Митрополита Адріана

Інтерв'ю Митрополита Адріана

Автор: mitropolit от 31-03-2011, 17:39
Інтерв'ю Митрополита Адріана

До вашої уваги ми надаємо інтерв’ю Митрополита Адріана, яке він надав кореспондентам м. Дніпропетровська 30.03.2011-го року.

Від редакції: Той, хто хоча б один раз зіштовхувався з Митрополитом Адріаном ніколи не стане іронізувати щодо слова «авторитет». Хоч це людина, доволі складної вдачі, часто безкомпромісна , але до якої прислухаються всі — і „свої“, і „чужі“. Просто тому, що її слова та оцінки не спираються на хитке розуміння політичної доцільності чи модної ідеології. Може, тому ніхто в присутності одного з найавторітеніших архіреїв УПЦ КП не почувається „чужим“. Владику Адріана слухають з особливою увагою: його слова багато що ставлять на свої місця, повертають суть речам, коли повсюдно в суспільстві панує брехня, то це здається дивом. Він постійно дивує своїх співрозмовників умінням бути справжнім у світі, яким правлять фальшивки. Умінням показати нам щось інше — інший погляд, інші перспективи, інші бажання — і посіяти в душах прагнення до цього іншого.
Інтерв’ю, пропоноване читачам стосується дуже багатьох речей. Але такий Владика Адріан: невтомний, непосидючий причетний до справ добрих, до повсякденного життя своїх вірних та своєї Церкви.

1. Владико! Вже наступив 18-ий рік, як Ви є архієреєм УПЦ КП та 37-ий рік, як Ви отримали сан диякона та ієрея. Але ж за цим стоїть історія.
Так. Історія, Але вона є велика й цікава. Перед отриманням сану ієрея влітку 1974-го року я завершив Київський державний педагогічний інститут у 1973-му році, а перед цим в 1967-му році Дніпропетровське педагогічне училище.
Після навчання в інституті я отримав призначення до Миколаївського Педінституту у якості викладача, але я вирішив поступити в аспірантуру при Академії Наук України в інститут мистецтвознавства.
Тільки мій план порушив Митрополит Київський і Галицький, Екзарх України Філарет. Я пішов до нього на прийом за благословенням. Але він, довірившись мені, та й знаючи мене, як віруючого Володимирського собору м. Києва сказав: «…юначе, якщо ти підеш в аспірантуру, то там з тебе вченого не вийде, бо ти будеш воду товкти в ступі, оскільки П.Ю. Шелеста «забрали» до Москви, а замість нього надіслали В.В. Щербицького, твого земляка з Верхньодніпровська, який є ворогом української культури і мистецтва. Ти ж є віруючою людиною і давно вже хотів навчатися в Духовній семінарії та Духовній академії. Ось на це навчання я тебе благословляю».
Через декілька місяців, у грудні 1973-го року, я вирішив їхати до Загорська (під Москвою) де й діяли ці названі духовні учбові заклади. Це була зима. Півроку я був співаком в двох хорах: змішаному і братському (чоловічому), в якому теж співав майбутній Митрополит Черкаський Софроній (УПЦ МП).
Цими хорами керував знаменитий церковний хормейстер, професор академії, архімандрит Матфей (Мормиль). Я надіявся, що буду навчатися в цих учбових закладах, але в цьому 1974-му році мені не світилася доля освіти, хоч і запевнював мене отець Матфей, який спеціально пішов до Ректора Духовної академії Архієпископа Володимира (Сабодана, нині Предстоятель УПЦ). Владика Ректор пояснив отцю Матфею, щоб він передав мені, що я не зможу поступити в тому році з-за того, що маю вищу державну педагогічну освіту і, що уповноважений у справах релігій Московської області не пропустить мої документи для навчання. Але в той же час Архієпископ Володимир порадив отцю Матфею, щоб я негайно їхав до Смоленська до Єпископа Феодосія (Процюк), який піднесе мене до сану диякона і ієрея і тільки тоді я зміг би в сані поступити до навчання. Так і відбулось. З моїм прибуттям до Смоленська, через 5-ть днів я був рукопокладений в сан диякона на Преображення Господнього (в суботу 19-го серпня), а в неділю в сан ієрея. Два роки я ремонтував Свято – Миколаївський храм в селі Миколо – Яровня Смоленської області й побудував великий будинок для парафіян та для потреб храму: їдальню, кухню, готель і підсобне господарство, яке потім Митрополитом Кирилом (нині Патріарх РПЦ МП його розширить в сто разів), коли став керуючим Смоленською єпархією РПЦ МП.
Слава Богу. Владика Феодосій все ж таки, після моїх слізних прохань, відпустив мене на навчання. Таким чином, у 1982-му році я закінчив Ленінградську Духовну Семінарію, а в ювілейному 1988-му році, на честь 1000-ча ліття Різдва Христового, я закінчив Московську Духовну Академію, після якої був направлений у розпорядження Патріарха Московського Пимена.
Оскільки він був родом із Ногінська (Богородськ) Московської області, я був, згідно його благословення, Митрополитом Крутицьким і Коломенським Ювеналієм направлений до Ногінська весною 1989-го року для відбудування Богоявленського собору з напівзнищеного стану.
Окрім цього собору ми побудували на його території 10-ть двох і трьох поверхових будинків, в яких розмістили середню загальноосвітню Православну гімназію, Ліцей мистецтв, бібліотеку з читальним залом (50-т тисяч різнобарвної літератури), велике підсобне господарство, дві благодійницькі їдальні, в яких щоденно безкоштовно ми годували 500 і 1000-чу людей. Харчувалися духовенство собору, викладачі та гімназисти, а також годували бідних, нещасних, хворих, інвалідів, яким страву підвозили до дому на спеціальному автомобілі.
У зв’язку з поваленням СРСР, Україна проголосила свій державницький суверенітет і незалежність, тому й я, як українець, дуже радів за успіх своєї країни, хоч і був депутатом двох рівнів: Московської обласної Думи та Ногінської міської. Але з боку московської єпархіальної церковної влади розпочався тиск і бажання деяких священнослужителів захопити мій Богоявленський собор та всі нові будови, а мене перевезти на інше, розбите благочиння.
Таким чином, в кінці 1992-го року, я й моя парафія Богоявленського собору м. Ногінська перейшли до складу Суздальської єпархії РПСЦ, а в кінці 1993-го року ми перейшли під юрисдикцію УПЦ Київського Патріархату, де Патріархом Київським і всієї Руси – України був Володимир (Романюк).
Таким чином, 6-го лютого 1994-го року у кафедральному Свято – Володимирському соборі м. Києва я отримав сан Єпископа. Восени 1995-го року я був піднесений Патріархом Київським Філаретом до сану Архієпископа, а зимою 2002-го року був піднесений ним же в сан Митрополита.

2-ге питання. Мабуть, не надто легко бути архієреєм Української Православної Церкви на зрусифікованому Сході України, а тим більш, в Росії?
Відповідь. Так. Але мені у Підмосков’ї служити було і є легше, а ніж в Україні, на Дніпропетровщині, оскільки мої парафіяни незалежно від їх національної належності, дуже поважали і поважають мене, як священнослужителя, звичайно, окрім влади міської і державної РФ, хоча я й сам був при владі, в особі депутата Московської обласної та Ногінської міської Рад з 1989-го по 1997-ий роки. Але то є Росія, для якої УПЦ КП є чужим явищем. А ось на Дніпропетровщині, в Україні, прикро є, що у себе дома своя рідна Помісна УПЦ Київського Патріархату притісняється своїми ж українцями, які до цього часу свій зір направляють на схід до Москви, очікуючи звідтіля духовне і матеріальне спасіння та відродження російської імперії і навіть, СРСР.

3-тє питання. Яку оцінку дали б Ви Патріарху Кирилу? Наскільки він самостійна фігура? Наскільки залежить від політичної волі Кремля? Чи змінилась його політика за останні два роки? Що, на Вашу думку, залишається за лаштунками офіційних візитів Кирила до вищого керівництва України?
Відповідь. Між іншим, Патріарх Кирило був моїм Ректором в Ленінградській Духовній семінарії. Я його знав, як високоосвіченого архієрея. Він був учнем і вірним помічником Митрополита Ленінградського і Новгородського Никодима (Ротова). Треба сказати, що завдяки його наполегливості перед радянською владою, наш сучасний Патріарх Філарет у свій час став Єпископом. Бо влада СРСР цю кандидатуру весь час відкидала. Після смерті ж Митрополита Никодима (1978 рік), Архієпископ Кирило був переведений до Смоленської кафедри і був призначений одночасно на посаду Голови ВЗЦЗ, а після смерті Патріарха Алексія ІІ в кінці 2009-го року він був обраний Патріархом Московським.
Що я хотів би відповісти про Патріарха Кирила та його політику в Україні, де він, як мов, має шалений успіх. Я скажу одне. Якби український народ був би єдиний між собою, а не розбещений в своїх пошуках спасіння у «старшого» брата, то й успіху Патріарх Кирило в Україні не мав би ніякого. А так візьміть Дніпропетровськ. Яким чином Патріарх Кирило наніс візит до нашого міста, де владі прийшлося викинути десятки мільйонів гривень на його прийом та на всякі бігборди, біотуалети по місту тощо. Якби не Митрополит Іриней, родом з Рівненщини, який про Україну й українське й слухати не хоче, бо подавай йому тільки «братерське» з Росії...
Так і на Криворіжжі, де Архієпископом є Єфрем, родом зі Львова. Він теж не спить, та все думає, як догодити Московському Патріархату, не вживаючи в своєму лексиконі жодного українського слова. Але ж і духовенство в них на Дніпропетровщині та на Криворіжжі складає 70-80% з західної частини України, які теж не хочуть знати своєї рідної України.

4-те питання. Владико, Як Ви ставитесь до вкрай брутальних заяв УПЦ МП про те, що на архієреїв Української Православної Церкви Київського Патріархату чекає пекло? Чи створює це для Вас дискомфорт – бодай від усвідомлення того, що із людьми, від яких походять такі слова, неможливий жодний діалог?
Відповідь. Про пекло. Куди ще гіршого пекла треба для наших людей, які живуть зараз в Україні? Напів голод, лікування, смертний стан, бо живуть тільки ті, які уподібнюються тим, «більшовикам» в СРСР, які розкуркулювали наших українських трударів. Бо яким чином сучасні мільйонери і мільярдери в Україні за 10-20-ть років стали багатими й непідступними для бідних за рахунок яких вони й стали на цей високий, але не щасливий, перед Богом щабель? Хитрощами та оманою. З початку роздавали бідних, робочим та простим службовцям, так звані акції, як мов для прийняття участі в розбудові того чи іншого підприємства, а потім «мудреці» цього світу скуповували їх за безцінь й ставали грошовими магнатами. А що стосується дійсного пекла в іншому світі, то про це знає один Бог, а не людина. Тим більше, грішна, гордовита, самолюбива, серебролюбива, яка на чужому нещасті будує своє земне щастя.
Візьміть перший приклад. Духовенство РПЦ МП на Дніпропетровщині має «Мерседеси», «Бентлі», «Лексуси», «Крайслери», «Тойоти» та інші дорогі автомобілі. Отже, вони вже живуть в раю, але поки що в земному, тому що в дійсний рай на землі не купиш прохідного квитка, бо його треба заслужити своєю життєвою правдою та любов’ю до Бога і до всіх людей, без винятку.
Ми ж навпаки, їздимо на «Газелях», яким вже по 6-10-ть років, тому й знаходимось в тимчасовому пеклі, але земному. Та тільки не відомо, хто із нас попаде в Рай Небесний, а хто в підземельне пекло. Тому й кажуть, що сита людина не може співчувати голодній. Ось чому між нами різниця. Бо ми розмірковуємо по - земному, а не по – небесному, євангельському вченню.

5-те питання. Як на вашу думку, яку небезпеку для України та нашого православ’я має проповідь «Руського миру»? І чи пов’язана світова експансія РПЦ з тим, що вона втрачає Росію?
Відповідь. Це питання і відповідь знову ж таки випливають з того, що все залежить від нашого власного народу. Чи хоче він жити у рабстві, чи бути вільним на землі. Але я думаю, що нас вже не купити цим, так званим «Руським миром», бо ми вже жили в цьому «мирі» біля 400-от років в Російській імперії та біля 80-ти років в радянсько –російській колонії. І зараз нас знову «тягнуть» в Російську Федерацію. А що стосується втрати Росією своєї цілісності, то й в самій Росії весь час люди говорять, що вона скоро розпадеться на 5-6-ть окремих незалежних держав: Далекий Схід, Західний Сибір, Східний Сибір, Урал, Центральна Росія – в межах Волги, Кавказька частина та Західна з Москвою.

6-те питання. Держкомрелігій припинив своє існування. Як держава зараз координує свої відносини з церквами? Чи триває де-факто офіційний діалог влади з релігійними організаціями, окрім як із УПЦ МП?
Відповідь. Держкомрелігій припинив своє існування, на мою думку тому, що він не працював і не мав ніякого впливу на обласну чи міську владу. Тому чи він був, чи його вже немає, для єпархіальних управлінь і парафій не має ніякого значення, бо всі релігійні питання вирішували міські владоможці і на користь тієї Церкви, яка підтримується Москвою. Візьміть такий приклад. Протягом 1994-го 2009-го років я весь час писав листи і прохав Дніпропетровську владу передати Дніпропетровській єпархії УПЦ КП Тихвінський жіночий монастир, Брянську церкву, Свято – Успенський собор (10-та міська лікарня) тощо. І що з цієї писанини вийшло? По-перше, при губернаторі Бондарю В.В. я втратив Дніпропетровську єпархію, бо я весь час писав скарги до Києва, як до державної так і до церковної влади, але Бондар В.В. й тут обхитрив мене, бо закупив проти мене всіх впливових людей. Храми ж, як при Л.Д. Кучмі так і при В.А. Ющенкові передавалися на Дніпропетровщині лише РПЦ Московського Патріархату. Тому «демократичні» дніпропетровські губернатори, як Ю.І. Єхануров так і В.В. Бондар вислуговувалися перед РПЦ МП за старим сценарієм на користь Росії, а не України.
Дуже своєчасно заступник Міністра культури України Юрій Богуцький від 21.03.2011-го року в своєму інтерв’ю відповів кореспонденту Івану Капсамуну, в якому сказав, що: «…ми самі себе обманювали в тому, що комітет у справах національностей та релігій стабільно працює … комітет займався 4-ма напрямками, які між собою насправді не дуже кореспондувалися … Четвертий напрямок – Департамент у справах релігій. Зрозуміло, що такий комітет, з огляду на розмаїття його функцій, підлягав ліквідації … я б не драматизував ситуацію щодо порушення міжконфесійного миру. Ніхто сьогодні не втручається в роботу Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій (ВРЦРО), до якої входять основні Церкви та релігійні організації України…»

7-ме питання. Загалом боротьба за самостійність Української Православної Церкви від Москви сприймається насамперед, як боротьба за самостійність в управлінні та за уникнення тамтешнього ідеологічного впливу. А чи існували відмінності між Київською і Московською Церквами на момент їх роз’єднання – канонічні, богословські, у богослужіннях та інших особливостях обряду?..
Відповідь. Звичайно, що з 1918-го року і, особливо з 1990-х років ХХ - го століття український прогресивний і національний народ мріяв про вихід з підпорядкування РПЦ МП. У 1991-му -1992-му роках цей рух, за відділення УПЦ від РПЦ МП очолив Блаженнійший Митрополит Філарет. Але чим же закінчилась ця боротьба? Москва його прокляла, а українська державна влада, Президент України, Кабінет Міністрів і Верховна Рада, яка Митрополита Філарета підбурювали на ці події, опинилась осторонь проблем, які залишили на відповідальність Митрополита Філарета. І хоч й прийшли до влади, як мов, наші керівники – демократи Ющенко В.А. і Тимошенко Ю.В., але вони за 5-ть років тільки й зводили свої рахунки, кому бути наступним Президентом України та в кого повинно бути більше влади: у Президента чи у Прем’єр – міністра. Український же народ в цей час біднішав і виснажувався.
Що стосується відмінностей між Київським і Московським Патріархатами в богословських питаннях, то між нами зовсім немає жодної відмінності, як в догматах Церкви, так і в Таїнствах та Требах. Одна відмінність є та, що в УПЦ КП богослужіння звершуються українською мовою, а в УПЦ МП - церковнослов’янською.

8-ме питання. Нині спостерігаємо період зближення Вселенського Патріарха Варфоломія з Московським Патріархатом, зокрема й ціною поступливості першого в «українському» питанні. Однак, як кажуть, раніше мали місце сприятливіші переговори. Чи відчуваєте Ви, зокрема, на Дніпропетровщині, що тепер справді «не наша» влада.
Відповідь. На Дніпропетровщині нашої влади ніколи не було. Навіть люди від Президента України В.А. Ющенко – В.В. Бондар і Ю.І. Єхануров ніколи не йшли на прохання Дніпропетровської єпархії УПЦ КП, бо у всьому були «слухняними» Митрополиту Іринею (РПЦ МП). Що стосується Патріарха Константинопольського Варфоломія то він Московській Патріархії не йде на поступки. Він просто очікує кращого часу для вирішення питання з українським православ’ям, це по-перше.
По-друге, Він є дуже залежною людиною від турецького уряду, який керує мусульманською державою, а не християнською.

9-те питання. Московська пропаганда про «неканонічність» УПЦ КП така сильна, що навіть у Західній Україні є дієва. У центрі і на сході України це зрозуміло, є причиною страху парафій переходити з УПЦ МП до УПЦ КП. Якими аргументами Ви можете спростувати брехливість московського попівства?
Відповідь. Московська пропаганда РПЦ МП в Україні не є сильною у питаннях «неканонічності» УПЦ КП. В неї немає жодних аргументів про це, бо ще з часів роботи 7-ми Вселенських Соборів, кожна православна держава відстоювала свою незалежність від Константинопольського Патріарха. Та й сама Московська Митрополія Російської Православної Церкви була відкинута Вселенським Православ’ям за її самочинність в утворенні своєї Автокефалії. Вона 141-ин рік не була визнана. Тому в УПЦ КП ще є час, щоб досягти своєї кінцевої мети, тобто отримати Томос про автокефалію (незалежність). Між іншим, на західній частині України РПЦ МП не є дуже популярною Церквою, за винятком росіян, які там мешкають.

10-те питання. Що найперше Вас зараз непокоїть як Владику на Січеславщині, а що в Росії? Очевидно, що існують відмінності Вашої праці в Україні та в Росії. У чому вони полягають?
Відповідь. Мене зараз нічого не непокоїть, бо я дуже втомився від брехні одних і других. Наші люди, хоч і належать, як мов до нашої УПЦ КП, але душі їх ще не змінилися від попередніх часів. Бо в радянський час КДБ настільки контролювало вище і просте духовенство, що деякі з них й до цього часу бояться вільно говорити про національну Україну та її православний народ.

11-те питання. Розкажіть трішки про себе. Ви народилися і виростали у багатодітній родині. Рано залишилися без батька, дитинство минало у передмісті Дніпропетровська. Чи допомагали ті часи прийти до Бога, стати архієреєм?
Відповідь. Дякую Вам за це питання. Народився я в багатодітній сім’ї у м. Дніпропетровську, в Березанівці. Я був останньою дитиною у батьків. Тато загинув на війні, а мама одна виховувала й ростила нас 5-ро дітей: чотири сини і доньку. З 13-ти років, особливо у літні канікули я працював в радгоспі «Дніпро». Пас овець, а пізніше й маленьких телят. З дитячих років я постійно ходив до свого міського Свято –Іллінського храму, де настоятелем був дуже добрий пастир о. Єфімій П’ятниця, але в 1957-му році після його смерті храм був комуністами зачинений й розбитий. Я потім пішки ходив до Свято – Миколаївського храму в с. Обухівка (10-ть кілометрів). Одночасно ходив і в інші храми, особливо я любив Свято – Тихвінський жіночий монастир у Дніпропетровську.
Після закінчення середньої школи та служіння на військовій службі, я навчався й завершив у 1968-му році Дніпропетровське Педагогічне училище, а в 1973-му році закінчив Київський державний педагогічний інститут (нині Педагогічний університет ім. М. Драгоманова). У 1982-му році закінчив Ленінградську Духовну семінарію, а в 1988-му році Московську Духовну академію. У шкільні часи я був дуже активним учнем. Приймав участь у всіх гуртках: драматичному, вокально-хоровому, хореографічному тощо, а також виступав на всіх міжшкільних олімпіадах м. Дніпропетровська. Тому мої вчителі й директор школи Туренко О.П. майже ніколи не вели зі мною розмови про церкву, щоб я не ходив до неї, бо боялись, що я покину всі гуртки. Так було й за час навчання в Педагогічному училищі. Багато хто думав, що я є релігійним «фанатиком», а коли побачили, що я вечорами працюю в Дніпропетровському драматичному театрі ім. Т. Шевченка, а в день працював в середній школі, у якості викладача уроків співів, то вчителів і студентів мучила думка, чому я, будучи релігійною людиною, одягаюсь майже найкраще від них.
Тому до Бога я прийшов ще у 5-ти літньому віці, а думка про священство мене не залишала постійно, хоча мені чомусь подобалась театральна діяльність і хотілось бути священиком. Але Церква перемогла, бо вона є вічною, а театр тимчасовим.

12-те питання. Які Ваші стосунки з молоддю? Побіля Вас завжди багато молодих людей. Складається враження, що Ваша душпастирська діяльність найперше спрямована на виховання майбутнього нашої Церкви, нашої країни.
Відповідь. Що стосується молоді, то я й сам себе ніколи не відчував старшою людиною, а постійним учнем і студентом, бо старіти немає часу. Як я вже писав в цьому інтерв’ю, що моє життя постійно проходило бурхливо, в тому числі й в Духовній семінарії і в Духовній академії.
Але й зараз, як при Петро – Павлівському храмі м. Дніпропетровську так і при Свято – Троїцькому храмі у м. Ногінську Московської області діють Недільні школи, в яких є багато дітей і молоді. Тому мені дуже приємно відповідати на Ваше питання, що моя душпастирська діяльність найперше спрямована на виховання майбутнього нашої Церкви і нашої країни.

13-те питання. Ваші побажання читачам газети «Православна козацька Січеславщина».
Відповідь. Мої побажання читачам моєї газети. Не поспішати жити, а більше творити корисного для оточення. У Бога немає хвилин, годин, днів і років, але є вічне блаженне життя. Тому й ми повинні дбати про себе й для інших духовного і корисного лікування, яке веде нас на зближення з Господом і на примирення з Ним через Таїнство сповіді і причастя Святих Животворчих Христових Таїн та через добрі діла які не повинні мати «дружби» з силою зла. Постійно треба вчитися й не надавати собі розслаблення ні в чому: ні в праці, ні в навчанні, ні в молитві, ні в дотриманні Святих Постів, бо вони є Спасительними.
Зовсім недавно ми ознайомились з інтерв’ю Ректора Ужгородської Богословської Академії професора, архімандрита Віктора (Бедь), де він дуже ґрунтовно осмислив свої думки сказавши, що без визнання Таїнств, які були звершені в двох Православних Церквах України: УПЦ КП та УАПЦ не можливе примирення й вирішення питання про лікування Українського Православ’я.
У зв’язку з цим, ігумен Сильвестр (Стойчев), викладач Київської Духовної академії УПЦ МП написав свої відгуки на це інтерв’ю, але в них немає нічого конкретного і чіткого вислову, бо все пусте і безжиттєве, подібно марксистсько – ленінській філософії, яку я змушений був «вивчати» під час навчання в Педагогічному інституті. Про його думки треба прочитати на сайті «Релігія в Україні» від 9-го березня 2011-го року http://portal-credo.ru/
Він пише, що «…якщо ми сьогодні визнаємо їх Таїнства, то завтра ми не зможемо дати відповідь на елементарні питання віруючих. Якщо сьогодні ми визнаємо Таїнства УПЦ КП та УАПЦ, то завтра ми змушені будемо визнати їх ієрархію». Таким чином, вся боротьба між трьома гілками Православних Церков в Україні має пустий і беззмістовний характер, який навіюється на них силою зла, а не благодаттю від Добра.
Як можна православним богословам однієї юрисдикції нести всяку нісенітницю в адресу богословів іншої, коли у Сімферополі 3.03.2011-го року Митрополит Лазар (УПЦ МП) приймав саму активну участь у церемонії закладки пам’ятної капсули для майбутньої Соборної мечеті Джума-Джамі? http://www.religion.in.ua/ Значить жити в одній православній овечій отарі їм є тісно і гидко, а співіснувати з іншими релігійними об’єднаннями, які до християнства ніякого відношення не мають, їм зручніше і, очевидно вигідно, бо і їх собраття з РПЦ МП в м. Орєхово - Зуєво Московській області 24.02.2011-го року теж приймали участь на святкуванні Різдва пророка Мухаммеда, про що було сповіщено на веб-сайті «Портал-кредо».

 

Hosting Ukraine

 

@ 2011 Прес-центр Богородської єпархії