Головна: - e-mail: mitropolet@mail.ru - http: //eparhija.com.ua - Skype: mitropolet


Категорії Новин


Новини

Керуючий Єпархією


Богородська єпархія УПЦ


Медіа

Документи

Газета


Проповіді і проповідники


Календар богослужінь


Контакти


Молитва



Голодомор та геноцид в радянські часи з відеофільмами



Українські історичні та народні трагедійні пісні і думи



Українські історичні думи козацької доби з відеофільмами



П'єси та спектаклі художнього та комедійного змісту з відеофільмами


 

У вигляді календаря

«    листопада 2019    »
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

У вигляді списку

Червень 2019 (3)
Березень 2019 (5)
Лютий 2019 (3)
Січень 2019 (1)
Квітня 2018 (2)
Березень 2018 (3)
 

 

Hosting Ukraine

 

Богородська єпархія УПЦ КП » Новини » Богородської єпархії » Запитання кореспондентів м. Дніпропетровська до Митрополита Богородського Адріана

Запитання кореспондентів м. Дніпропетровська до Митрополита Богородського Адріана

Автор: mitropolit от 15-05-2011, 15:31
Запитання кореспондентів м. Дніпропетровська до Митрополита Богородського Адріана.

26.05.2010-го року
Запитання кореспондентів м. Дніпропетровська до Митрополита Богородського  Адріана
1. Ситуація в нашій країні для УПЦ Київського Патріархату нині вкрай не сприятлива. Хоча на Дніпропетровщині вона й не була ніколи доброю для кліру й Архиєреїв національної Української Православної Церкви. Як Ви будете жити надалі? Що будете робити за теперішніх умов?
Я б не сказав, що в даний момент церковна ситуація в Україні для УПЦ Київського Патріархату не сприятлива. Але Ви й самі у своєму питанні підкреслили, що наша Церква й при демократичній владі, окрім Києва, не мала ніяких пільг і фінансової чи матеріальної допомоги.
Про це я вже відповідав і писав не один раз в багатьох службах ЗМІ та Інтернеті. Звичайно, що протягом п’яти років наші державні діячі тільки й займалися плітками та образами один на одного, виносячи ці власні амбіції на державний рівень, в чому на мій погляд багато собі негативного дозволяла Ю.В. Тимошенко, воюючи проти свого й нашого Президента України, В.А. Ющенка. Це було зовсім нещодавно і й в Польщі.
Звичайно, що до УПЦ Київського Патріархату добре відносився Президент України В.А. Ющенко. Але ми допустили велику помилку в тому, що не приймали участі в примиренні Прем’єр – міністра України Ю.В. Тимошенко з Президентом України В.А. Ющенком.
Декому було, як мов, приємно дружити і з «нею», і з «ним», не помічаючи, яку загрозу для Держави і для УПЦ Київського Патріархату їхні стосунки несли. Ми, мов чекали їхньої свідомості самостійно скласти між собою мир, але цього, на жаль, так і не відбулось. В чому ми, свідомі українці багато що втратили, бо подібні сварки перших державних людей доводили до розбрату і війн, як це було за часи Київської Русі, при Гетьмані Богдані Хмельницькому, при кошовому Запорозької Січі Івані Сірко, при Гетьмані України Івані Мазепі і, особливо, в ХХ-му столітті, з 1917-го по 1921-ший роки, при Гетьмані Павлові Скоропадському, Президентові Михайлові Грушевському, при Головах Директорії Української Народної Республіки Володимирі Винниченкові і Симоні Петлюрі та при інших державних діячах.
Про їх помилки часто нагадував в своїх промовах В.А. Ющенко.
В радянський час таким свідомим національним українським патріотом був Петро Юхимович Шелест, який, незважаючи на те, що був першим секретарем ЦК КП України, але внутрішньо він вболівав за українську Вітчизну, мову, історію й культуру свого любого народу, за що й постраждав від українця атеїстичного і промосковського толку, Володимира Щербицького, родом з Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, який негативно впливав на Л. Брежнєва, щоб самому зайняти крісло П. Шелеста, а його довічно відправити в «московську» в’язницю для повільної моральної і фізичної страти.
А візьміть в Україні сучасну владу? Хто в нашій Державі тепер господар? Звичайно ж, Президент України В.Ф. Янукович з тими ж самими повноваженнями, які мав і В.А. Ющенко.
Але зверніть Вашу увагу на відносини сучасного Прем’єр – Міністра України М.Я. Азарова по відношенню до свого Президента України В.Ф. Януковича. Відчувається, що він у всьому є послушним своєму Президентові. А чому ж Юлія Володимирівна Тимошенко не була такою? Навіть питання про плату за газ, яке було домовлене між В.В. Путіним і Ю.В. Тимошенко у Москві, Віктор Андрійович Ющенко дізнався про це через енних людей, а не через свого Прем’єр – Міністра.
А візьміть ювілейні урочистості на честь 1020-ти ліття Хрещення Русі у 2008-му році.
Завдяки В.А. Ющенкові, до Києва вперше у житті Православної України прибув Вселенський Константинопольський Патріарх Варфоломій І, в урочистостях чого Ю.В. Тимошенко участі зовсім не брала, окрім вітання у Києві Патріарха Московського Алексія ІІ.
Всю напругу по ювілею, на державному рівні, взяв на себе В.А. Ющенко. Зате, коли прийшов час Юлії Володимирівні, на передодні виборів 2010-го року отримувати моральну підтримку від церковних діячів і Предстоятелів майже всіх Православних Церков світу в Україні, Росії, Константинополі і Єрусалимі, вона зараз же знайшла потрібним брати в них благословення, навіть у Папи Римського, Бенедикта XVI.
Звичайно ж, що доля Ю.В. Тимошенко у виборах в Президенти України в лютому 2010-го року, була в руках В.А. Ющенка, який їй ніколи і ні в чому не довіряв, бо вона часто буває не господаркою своїх слів, що ми й на собі відчули на Дніпропетровщині, обіцяла багато, але мало виконувала свої власні рішення.
Лідер фракції БЮТ Іван Григорович Кириленко теж до цього часу «везе» газові і водяні труби для опалення Петро – Павлівського храму м. Дніпропетровська, а часу вже пройшло біля 4-х років.
Що стосується сучасного Президента України В.Ф. Януковича, то я завжди говорив і писав, що він є дуже доброю людиною, але не для українців в Україні, а для російської діаспори в нашій Державі, оскільки він є членом російсько – білоруської діаспори. Його мати – росіянка, родом з Тульської області, а батько білорус. Але Віктор Федорович не соромиться свого походження, бо і я, будучи громадянином Російської Федерації, скрізь і всюди наголошую на своє українське походження.
І ось, ставши Президентом України, я вірю, що В.Ф. Янукович буде працювати і жити в першу чергу для України і українського народу, хоча в своїх гаслах перед виборами в Президенти України 2010-го року, великими літерами на бігбордах прославлявся російський народ, а маленькими літерами, український, а текст змісту був один і той же.
Приємно бачити й чути те, що Микола Янович Азаров (Прем’єр – Міністр України) вже розпочав читати й виступати українською мовою. Бо сама державна посада його зобов`язала.
Відносно геноциду в Україні під час штучного голодомору у 1920-ті, 1930-ті, 1940-ві, 1950-ті роки, то В.Ф. Янукович змінив формулювання і своє відношення до цієї трагедії української нації, як в Україні, так і за кордоном, що як мов, в голодоморі гинули не тільки українці, росіяни, білоруси, а й казахи.
Це правда, що інші народи теж страждали від сталінських репресій. Але ж тільки в одній Україні було знищено і репресовано понад 20-ть мільйонів українців, особливо в східній і центральній частинах України, а замість них, українців, керівництво Московського Кремля при сталінському режимі направляло представників всіх націй, особливо в’язнів, щоб розвіяти і знищити український дух в цих частинах нашої Держави.
Цей геноцид був свідомо запланований тоталітарною владою, і тому, немає іншого пояснення в цьому питанні, окрім терміна, що це був свідомий геноцид проти українського народу.
Але нам приємно, що 13-го травня 2010-го року на першому засіданні Громадської гуманітарної Ради, Президент України В.Ф. Янукович заявив, що «…Для Української держави всі Церкви і релігійні організації рівні і водночас рідні. Дотримання цього принципу ми вимагатимемо від керівників державної влади на всіх рівнях. Держава ніколи не втручатиметься у справи Церкви. Це повинні вирішувати громади і душа кожної людини. Розділення народу за релігійними, національними чи мовними ознаками є тяжким гріхом. Українська держава не втручатиметься у внутрішньоцерковні справи, але ми завжди повинні максимально сприяти примиренню і подоланню будь-яких протистоянь та непорозумінь».

2. Дорогий Владико! Порівняно нещодавно відбулося розділення Дніпропетровської єпархії УПЦ Київського Патріархату на дві. Не могли б, Ви, докладніше розповісти про ці новоутворення та причину таких змін. А також чи не є таке становище несправедливим по відношенню особисто до Вас? Адже Ви прийняли Дніпропетровську єпархію, коли тут не було жодної парафії УПЦ КП. А хтось виходить прибув на все готове …? Владико, прокоментуйте, будь ласка, це.
По-перше, Дніпропетровська єпархія, яка була мною створена у лютому 1994-го року, мала всього дві парафії, де віруючі однієї з них молилися за огорожею Преображенського собору міста Дніпропетровська, оскільки вони заключили у 1990-1991-му роках договір про оренду цього собору з головою міста Дніпропетровська Валерієм Пустовойтенком, але на жаль, його наступники скасували цей договір і подарували Преображенський собор Московському Патріархатові, незважаючи на те, що він належить до пам’яток особливого значення.
Друга парафія була утворена в моєму власному будинку по вулиці Моторна, 141, віруючі якої перейшли з РПЦ Московського Патріархату до УПЦ Київського.
За час свого архиєрейського служіння, з 1994-го року, мені доводилося двічі розділяти свої Єпархії: Дніпропетровсько – Запорізьку було розділено весною 1996-го року на Дніпропетровську і Запорізьку.
Треба сказати, що за 2-ва роки мого керівництва в Запорізькій області, мені вдалося сформувати біля 50-ти парафій і майже стільки ж рукопокласти дияконів і священиків для них.
Ці таїнства священства мною відбувалися в Богоявленському соборі м. Ногінська Московської області, де кандидати на рукопокладення безкоштовно отримували нові підрясники, ієрейські хрести, служебники і требники, а після богослужбової практики, вони направлялися до парафій Запорізької області.
Це ж саме відбувалося і в Дніпропетровській області, в якій, в тяжких умовах формувались парафії, як у Дніпропетровську так і по всій області, бо керівництво РПЦ Московського Патріархату в цьому регіоні робило все можливе, щоб загальмувати розвиток і розквіт парафій УПЦ Київського Патріархату, хоча в цій Дніпропетровській єпархії РПЦ МП, як її керівництво, так і більшість духовенства були і є представниками західної частини України.
І не зважаючи на те, що філія РПЦ Московського Патріархату в Січеславському краї на Дніпропетровщині мала 5-ть видавничих газет і журнал «Спасите наши души» діяльність яких направлена була для боротьби з нашою помісною Українською Православною Церквою з центром у Києві, і особливо з її Предстоятелем, Патріархом Київським і всієї Руси – України Філаретом, нам вдалося до кінця 2009-го року у м. Дніпропетровську створити 23 парафії, а у м. Кривому Розі 20-ть. По всій же Дніпропетровській області їх мною створено 217. Хоча в своїй відповіді на інтерв’ю Єпископа Симеона (Зінкевича, УПЦ КП), Митрополит Дніпропетровський і Павлоградський Іриней (УПЦ МП) заявив, що «…если с полторы сотни и есть, так и то, Адриан клепал, а не он же»!
Тепер Вас цікавить питання, як відбулося розділення вже Дніпропетровської єпархії на Дніпропетровсько – Павлоградську та Криворізько – Нікопольську?
Це було дуже просто. Окрім Дніпропетровської єпархії, мені доводиться керувати й Богородською єпархією (Москва, Московська область та регіони РФ), яка теж була мною створена весною 1994-го року при житті Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси - України Володимира (Романюка).
Звичайно, що моя єпархія в Російській Федерації не є багаточисельною, але віруючі в ній є дуже релігійними і порядними людьми, як українці, росіяни, білоруси, башкири, чуваші та інші, які дуже цінують УПЦ Київського Патріархату, вважаючи її правонаступницею древньої нашої Руської (а не Російської) Православної Церкви Київської Митрополії Константинопольського Патріархату (988 – 1686 роки).

Тому я зобов`язаний постійно навіщати і регулярно звершувати богослужіння, особливо у Свято – Троїцькому храмі та у Свято – Тихвінському жіночому монастиреві сестер милосердя і благодійництва м. Ногінська Московської області (вул. Совєтської Конституції, 17).
Треба сказати, що восени 1997-го року духовенством Московського Патріархату РПЦ був силою захоплений Богоявленський собор, в якому вміщувалося біля трьох тисяч віруючих на території якого були побудовані нами десять камінних двох і трьох поверхових будівель протягом 1989-го – 1992-го років, в яких були розміщені навчальні заклади: Богородська Духовна семінарія (з державною російською реєстрацією, згідно рішення Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату), Ліцей мистецтв, Православна гімназія з 10-ти - літнім терміном навчання, в якій учбові програми були створені краще, а ніж мали їх загальні середні школи в Росії.
Я був її ректором, а також ногінчани обрали мене депутатом двох рівнів: Московської обласної та Ногінської міської Рад на два скликання з 1989-го по 1997-мий роки.
На території Богоявленського собору були побудовані будинки для бібліотеки з читацьким залом (50 тисяч різноманітних книг), для двох благодійницьких їдалень, в яких щодня годувалися від 500 до 1000 людей безкоштовно, також діяв й безкоштовний медпункт та існувало велике підсобне господарство, в якому ми мали біля 20-ти голів крупного рогатого скоту, біля 100 свиней, курей, качок та гусей.
Священиків Московської Патріархії дуже дразнили наші парафіяльні успіхи, яким довелось боротися з нами через Арбітражний Суд Московської області.
Але за все Слава Богу! Господу краще знати, як нами керувати на землі.
Про розділ Дніпропетровської єпархії я сам почав мріяти біля трьох років тому, особливо після того, коли Дніпропетровська єпархія УПЦ Московського Патріархату була розділена на дві Єпархії, очевидно для боротьби з Київським Патріархатом.
Тому, прийшов час для розділення і моєї Дніпропетровської єпархії УПЦ Київського Патріархату, але я чомусь надіявся, що Дніпропетровсько – Павлоградська єпархія залишиться за мною, оскільки Святійший Патріарх Філарет планував направити на Криворізько – Нікопольську єпархію Єпископа Єпіфанія (Думенко).
Але на передодні засідання Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату він рішуче змінив свою думку на користь губернатора Дніпропетровської області Бондаря В.В, якому я, як мов, «надоїв» своїми скаргами, як на нього, так і на його попередників голів Дніпропетровської облдержадміністрації, якими були Єхануров Ю.І., Швець М.А., та інші, які не давали можливості жити і розвиватись парафіям УПЦ Київського Патріархату на Дніпропетровщині, хоча на Єханурова Ю.І. Президент України В.А. Ющенко покладав великі надії, що він буде допомагати парафіям Київського Патріархату, забуваючи, що він є бурятом за походженням, який відкрито «дружив» і фінансово допомагав лише своїй РПЦ Московського Патріархату.
Виключенням з цих губернаторів, була Надія Миколаївна Дєєва, але її швидко «замінив» Бондар В.В., який для Київського Патріархату нічого доброго не зробив, бо він як і всі губернатори на Дніпропетровщині служив лише Московському Патріархатові, хоча належить, як мов, до української нації «петербурзького» походження.
І все це робилось при Президентові України В.А. Ющенкові та Прем’єр – Міністрі України Ю.В. Тимошенко, які направляли до нас «своїх» людей.
Ви задали питання, чому було не справедливе рішення Священного Синоду УПЦ КП до мене, коли мені була вручена Криворізько – Нікопольська єпархія?
Я думаю, що тут відбувся Промисел Божий, оскільки південь Дніпропетровської області завжди був у мене самим плодючим в духовному розумінні слова за часи існування моєї Дніпропетровської єпархії.
В кожному благочинні Криворізької єпархії будувалися і продовжуються будуватися типові храми, чого немає у північній частині Дніпропетровської області. Мало цього, якщо в моїй сучасній Єпархії кожен район має не менше, як по 10-ть – 15-ть парафій, то в Дніпропетровсько – Павлоградській єпархії в п’ятьох районах немає жодної парафії УПЦ Київського Патріархату, оскільки керівництво РПЦ МП цього ж регіону завжди направляло всі свої зусилля, щоб негативно впливати на адміністрації районів: Межівського, Юр`ївського, Петропавлівського, Петриківського і Царичанського.
Тому я дуже співчуваю новому єпископу Симеону (Зінкевичу), якому дістався північний регіон Дніпропетровської області, хоча краще звучить назва, на перший погляд - Дніпропетровська єпархія. Але керівництво Московської Церкви на Дніпропетровщині висловлює свою неповагу й до Владики Симеона, коли в своєму журналі «Спасите наши души» і в газеті «Мир» за березень 2010-го року, а також на сайті Київської Митрополії РПЦ МП, даючи відповідь на інтерв’ю газети «Вісті Придніпров’я», написало, що: «…Митрополит Іриней (РПЦ МП) жодного разу не бачив єпископа Симеона, а його слова, про наші, як мов, добрі стосунки і взаємні привітання – є брехнею на пустому місці».
Звичайно, що Владиці Симеону зараз набагато легше працювати на Дніпропетровщині, а ніж було мені з 1994-го по 2009-тий роки, оскільки основні храми в обласному центрі вже були мною створені, як 2000 - ліття Різдва Христового (житловий масив «Лівобережний») та Свято – Духівський храм (пр. Металургів, 43), будинок якого я отримав напівспалений ще влітку 1994-го року і на який протягом двох років мені доводилось витрачати сотні мільйонів грошей того часу (купони), щоб надати йому церковного вигляду разом з дияконом Миколою Рекуновичем, старостою Свято – Духівського храму та з його дружиною Ганною Григорівною.
Слава Богу, у 1996-му році настоятелем цього храму і секретарем Дніпропетровської єпархії мною був призначений член української діаспори в Росії, священик Микола Срібняк, який багато попрацював в цьому храмі, біля 9-ти років, а потім, згідно мого клопотання перед Святійшим Патріархом Філаретом, отцю Миколі, який має три вищі освіти, було запропоновано хіротонію в єпископа, після чого він став Владикою Сумським і Охтирським по імені Мефодій.
Зараз в цьому храмі є настоятелем протоієрей отець Ярослав Малерик. При ньому разом з парафіяльною Радою і старостою Ганною Григорівною Рекунович, Свято – Духівський храм став красенем і кафедральним храмом Єпископа Симеона.
Особливо на будівництва храмів величезні кошти мною були направлені від віруючих Московсько – Богородської єпархії та пожертви членів української діаспори з Канади і США на реконструкцію і будівництво Петро – Павлівського кафедрального собору з комплексом будівель у м. Дніпропетровську та на інші храми Дніпропетровської єпархії.
Серед цих меценатів, виділяються імена і прізвища п. Ірини Ващук (м. Торонто), п. Тамари Дудка і п. Дарії Бродгед (Гамільтон, Канада), п. Олі Даниляк і п. Наталі з п. Іваном Ємець та п. Тамари Кошарна зі своєю всією родиною в тому числі й п. Валентини Близнюк з родиною та п. Валентини Подаш (Канада), п. Віктора і п. Валентини Бабанські (США), п. Іларіона і п. Раїси Хейлики (США), п. Петра Палюха з родиною (Нью – Йорк) та п. Марка з родиною з Чикаго (США), п. Івана Москалика з родиною та п. Павла Макогона з п. Тамарою і п. Василя Атаманчука (Канада), п. Івана Заковоротнього та п. Володимира Могучого (США), протодиякона Володимира Поліщука з дружиною (США) і п. Василя Косогора з родиною та п. Євгена Стахіва (США), п. Василя і п. Марії Дубики (Канада); протоієрея Богдана Сєнцьо з родиною (Торонто, Канада) та протоієрея Анатолія Сєгєна (Клівлєнд, США), п. Володимира Шевчука (Канада) і п. Тамари Яковенко, донька покійного Патріарха Київського і Предстоятеля УАПЦ в США Мстислава (Скрипника), рідного племінника Симона Петлюри, п. Віктора Роєнко (Канада), п. Петра Ковальчика і п. Володимира Сукнацьких з родиною (Канада), п Якова Голубицького з родиною і п. Гані Цірка (Канада), п. Василя Коломацького (Канада), п. Василя Мельник з родиною (Лондон, Англія), п. Михайла Герець і п. Ірину з п. Віктором Люті (США), п. Христину Ісаїв і п. Надю Стасів (Канада) і п. Володимира з п. Надією Сулими (США), п. Михайла Ковальчина з родиною і п. Євстафія Кметь (США), екс-президента СКУ п. Аскольда Лозинського з родиною і доктора, п. Петра Гой з родиною (США), п. Івана Білоброня та п.п. Павла і Олексія Коновальчиків, п. Віталія Шумакова (США) і професора п. Миколи Суховерського (Канада) та багато інших членів української діаспори за кордоном.
Треба підкреслити й про особливе значення пана Володимира Андрійовича Лизогуба з його дружиною Антониною (США, м. Детройт). Саме він за свої власні кошти повністю побудував типовий Свято – Володимирський храм в с. Карабинівка Павлоградського району, на своїй Батьківщині, де він народився. Але на жаль, у 1943-му році німці його, як і багато інших дітей, відправили до Німеччини на тяжкі роботи, після чого, з Божою допомогою, він зміг потрапити до США де й провів своє свідоме життя, будучи православною, порядною, багатодітною людиною, маючи трьох дітей: двох синів Володимира і Олександра та доньку Анну.
Його рідна сестра Анна Андріївна жила у м. Дніпропетровську, завжди радіючи за свого брата, який залишив велику пам'ять її родини на Батьківщині їх дитинства. На жаль, вона нещодавно відійшла у вічність.
Треба доповнити, що за декілька місяців до освячення цього храму, пан Володимир відійшов до Господа. Тому завершення будівництва храму продовжив його молодший син Олександр зі своєю дружиною – Нікою, киянкою, яка народилася і навчалася у вищому учбовому закладі столиці України, Києві.

3. Чимало Ви виступаєте в пресі, готуєте різноманітні статті, звернення та доповіді на теми, котрі хвилюють вірних УПЦ КП. Чи не виникла ідея підготувати книгу своїх праць? Певні, що вона була б цікава для широкого читацького кола.
Я дуже дякую за це питання, оскільки писати, читати, мислити і аналізувати події, які відбуваються навколо нас, були і є моїм кредо в житті, чому я присвячую свої вільні хвилини, години, дні і ночі і, навіть роки.
Ви мабуть замітили, що в моїх автомобілях на панелях, сидіннях, в картонних ящиках лежать мої записи на різні теми, які стосуються історії Християнської Церкви, історії Української Православної Церкви, тобто Руської, і Російської Православної Церкви Московського Патріархату, теми про богослов`я, теми про церковно – хоровий спів, і взагалі про українську і світову культуру, про історію моєї рідної України, про мистецтво й науку, яка відкриває тайни про буття Боже.
В кожній моїй оселі, на столах, на стільцях, на диванах, на полках, на підлогах ви можете побачити на перший погляд, як мов розкидані якісь мої писанини або книги, але в дійсності, тільки я один знаю куди і де що я кладу для майбутньої праці над тією чи іншою темою.
В радянський час, після військової служби, я навчався в середніх і вищих учбових закладах.
Після середньої школи я закінчив Дніпропетровське музично – хорове училище в 1967-му році, а в 1973-му році я закінчив Київський державний педагогічний інститут (зараз університет ім. М. Драгоманова) музично – педагогічний факультет.
У 1982-му році я закінчив Ленінградську Духовну Семінарію, а в ювілейному 1988-му році, на честь тисячоліття Хрещення Русі я закінчив Московську Духовну Академію з захистом кандидатської дисертації на тему: «Церковно – хоровий спів в Руській Православній Церкві за тисячолітній період її існування, з ХІ-го по ХХ-те століття».
Це дуже насичена робота, для розкриття теми якої я використав десятки і сотні цінних матеріалів з різних епох церковно – хорового співу в нашій Руській Православній Церкві Київської Митрополії Константинопольського Патріархату по періодам: Київська Русь до монгольського періоду; Київська Русь від монгольського періоду до об’явлення Москвою своєї незалежної від Києва Митрополії Російської Православної Церкви; розвиток церковно – хорового співу в роки правління царів Івана Грозного, Бориса Годунова, Петра І та російських імператриць Анни Іванівни, Єлизавети Петрівни і Катерини ІІ. Церковно - хоровий спів в Україні, Білорусі і Росії протягом ХVIII-го, ХІХ-го і ХХ-го століть.
Запитання кореспондентів м. Дніпропетровська до Митрополита Богородського  Адріана
Запитання кореспондентів м. Дніпропетровська до Митрополита Богородського  Адріана
Особливо був висвітлений життєвий і творчий шлях церковно - хорових композиторів, як М.П. Ділецького, засновника партесного співу, В.П. Тітова, Е.І. Фоміна, М. Калашникова, М.С. Березовського, А.Л. Веделя, протоієрея Петра Турчанінова, Д.С. Бортнянського, С.А. Дегтярьова, Н.І. Бахметєва, Г.І. Ломакіна, М.М. Іпполітова- Іванова, П.Г. Чеснокова, П.І. Чайковського, С.В. Смоленського, А.Д. Кастальського, Н.А. Соколова, священика Василя Зінов`єва, А.А. Архангельського та інших церковних композиторів творчість яких до цього часу на богослужіннях прославляє Господа в православних храмах наших країн.
Будучи студентом Ленінградської Духовної семінарії, я працював одночасно викладачем церковно – хорового співу, а також і в час навчання в Московській Духовній Академії я викладав музично – теоретичні дисципліни в регентському класі при ректорі Архиєпископі Володимирі (Сабодані). Приймав участь в співах головних лаврських хорів під керівництвом знаменитого богослова, літургіста, церковного історика і церковно - хорового діяча – архимандрита Матфея (Мормиля), який блаженно упокоївся 15-го вересня 2009-го року і похований на території Тройце – Сергієвої Лаври (Загорськ, Сергієв – Посад).
На пасхальному тижні, у вівторок, 2010-го року я вирішив поклонитися могилці свого знаменитого, вимогливого й найдобрішого професора Духовної академії, могилка якого була обкладена одними верхівками квіток з живих троянд, поставивши дві великі свічки біля неї.
Я хотів би ще щиро подякувати одному з найкращих доцентів Московської Духовної Академії – митрофорному протоієрею Володимиру Кучерявому, родом з Хмельниччини, за його любов до своєї викладацької справи та вболівання за долі багатьох студентів цього духовного вищого учбового закладу. Це був не тільки релігійний діяч – проповідник, але й маючи чудовий баритоновий голос, він приймав саму активну участь в хоровому співі отця архимандрита Матфея (Мормиля). До речі, разом з нами співав в хорах Лаври й ігумен Софроній (Дмитрук), нині він є Митрополитом Черкаським і Канівським, а тоді він був викладачем Московської Духовної Семінарії.
В пострадянський час я повністю присвятив своє свідоме життя темі про утворення єдиної в Україні помісної Православної Церкви з центром у Києві.
Будучи керуючим Дніпропетровською єпархією, мені доводилося багато писати листів до Президентів України і Росії, до міністрів двох країн, до послів, до губернаторів Дніпропетровської області та до Прем’єр – Міністрів України з проханнями в допомозі достойно існувати УПЦ Київського Патріархату в Січеславському краї на Дніпропетровщині.
Правду скажу, що саме з-за цієї писанини, на прохання екс-голови Дніпропетровської облдержадміністрації В.В. Бондаря, про що вже писалося, я був позбавлений Дніпропетровської єпархії, отримавши замість неї Криворізько – Нікопольську.
Тому, я не буду заперечувати, якщо хтось допоможе мені зібрати всі мої листи, звернення та наукові праці до друку, я буду тільки щасливий в цьому.
4. Вас поправу можна назвати «будівничим Митрополитом» . За постійного браку коштів та без підтримки міської влади, а то й за умов її протидії, Ви споруджуєте нові храми, прицерковні споруди та інші релігійні об’єкти. Звідки беруться у Вас сили на таку титанічну працю? І що у планах нині?
По-перше, я став «будівничим» храмів в Смоленській єпархії при єпископі Феодосії (Процюку). Після закінчення Київського педінституту і з благословення Митрополита Київського і всієї України Філарета, я направився зимою 1994-го року до Московської Духовної Академії з метою поступити до навчання.
Маючи високий голос ліричного тенора, я був запрошений у якості співака двох хорів Тройце – Сергієвої Лаври, якими керував архимандрит Матфей (Мормиль). Але коли прийшов час подавати документи до вступу на навчання, уповноважений у справах релігій заборонив канцелярії приймати мої документи, оскільки я не відпрацював три роки після закінчення ВУЗу.
Таким чином, архимандрит Матфей вийшовши з моїми проблемами на ректора Московської Духовної Академії – Архиєпископа Володимира (Сабодана) за порадами, що мені робити, то Владика Володимир здзвонившись з Єпископом Смоленським Феодосієм, відповів нам, обов’язково їхати до нього для рукопокладення в диякони і ієреї, щоб без ніяких заборонів з боку влади я зміг поступати до навчання в духовні заклади, отримавши сан.
Таким чином, Владика Феодосій направив мене в колишнє село Миколо – Яровня (17 км. від м. Смоленська) у 1974-му році для ремонту Свято – Миколаївського храму, який стояв один в полі і лісі, оскільки німці в 1943-1944-му роках спалили повністю все село з його населенням.
Тому, за короткий час, не маючи будівельних навиків , але маючи глибоке переконання в допомогу Божу, мені вдалося в першу чергу провести до храму електричне світло від ближнього села, протягом трьох кілометрів.
Потім відновлювали дах на храмі, ремонтували стіни, штукатурили, малярили, купола добавили, багатий іконостас побудували і, особливо, збудували невеличкий безкоштовний готель, кухню і їдальню, оскільки за цей час мій храм прославився не тільки на всю Смоленську область, але й за її межами. І все це відбувалось в часи безбожного СРСР.
Ми побудували три шляхи до храму, до якого Владика Феодосій направляв своїх гостей - іноземців: архиєреїв, духовенство, мирян з Бельгії, Франції, Німеччини, Великобританії, США і Канади, а також був Предстоятель Японської Автономної Православної Церкви Митрополит Феодосій, якого супроводжував нинішній Митрополит Волгоградський Герман.
Але Владика Феодосій Смоленський не поспішав мене відпускати зі своєї Єпархії, тому мені прийшлося «тікати» й направитися до Ленінградської Духовної семінарії, яку я закінчив 1982-му році при ректорі, Єпископі Кирилі (Гундяєві), який зараз є Патріархом Московським.
До речі, після Єпископа Феодосія керуючим Смоленською єпархією був призначений Архиєпископ Кирило (Гундяєв), нині Патріарх Московський, який на території мого храму в с. Миколо – Яровня побудував велике підсобне господарство, продукція якого реалізовувалась в магазинах м. Смоленська, а не в благодійницьких їдальнях.
Після закінчення Московської Духової Академії я був направлений в розпорядження Патріарха Московського Пимена (Ізвєкова), після чого я знову став кліриком Московської єпархії під керівництвом Митрополита Крутицького і Коломенського Ювеналія. До навчання в Московській Духовній Академії, завдяки Архиєпископу Володимиру (Сабодану), я став кліриком Московської єпархії РПЦ МП, який клопотався про моє влаштування.
Митрополит Ювеналій цінив мене, як працьовитого священика, але на вимоги московської влади йому прийшлося мене відправити на самий край Московської області в село Бєсово Каширського району, щоб я більше не будував і не ремонтував ніякі храми, а займався одним богослужінням.
Але й тут прийшлося мені порушувати накази радянської влади, оскільки храм знаходився в напівзруйнованому стані.
Потім, в кінці занепаду радянського союзу, Митрополитом Ювеналієм я був направлений до м. Коломна Московської області для ремонту храмів і корпусів жіночого монастиря, після чого, згідно бажання Патріарха Московського Пимена, я був направлений в 1989 –му році у м. Ногінськ для відновлення напівзруйнованого Богоявленського собору, на території якого, нами було побудовано ще 10-ть двох і трьох поверхових будинків для навчальних закладів, благодійницьких їдалень, бібліотеки, здоровпункту тощо. Треба сказати, що м. Ногінськ (Богородськ) був рідним містом Патріарха Московського Пимена (Ізвєкова), який помер у 1990-му році і похований в Тройце – Сергієвій Лаврі.
З отриманням в Україні Дніпропетровської єпархії УПЦ КП, я очолив влітку 1994-го року реконструкцію і будівництво Свято - Духівського храму м. Дніпропетровська, пр. Металургів, 43, потім Петро – Павлівський кафедральний собор теж у м. Дніпропетровську, Свято - Іллінський храм в сел. Березанівка м. Дніпропетровська і домовий Свято – Георгіївський храм по вул. Моторна, 141, а також інші храми по Дніпропетровській області, як Свято – Володимирський типовий храм в с. Карабинівка Павлоградського району та інші.
Ви питаєте звідки беруться у мене сили на таку титанічну працю?
Я думаю і впевнено вірю, що все йде від Бога. Він надихає на нас Свої Божественні Сили для постійної праці на користь Святої Православної Церкви і Української Вітчизни.
Ще ви питаєте, про мої плани на майбутнє? Будівництво корпусів для жіночого монастиря в сел. Березанівка м. Дніпропетровська, допомогти завершити будівництво Свято - Іллінського храму та укріплювати стан Петро – Павлівського кафедрального собору, бо вони належать до Дніпропетровського благочиння Криворізької єпархії УПЦ Київського Патріархату, згідно з рішенням Священного Синоду та з волі Святійшого Патріарха Київського Філарета.
Але причина не в цьому, а в людях. Наші жінки звикли жити комфортно і незалежно, а в монастирі треба бути виконавчою і дисциплінованою людиною. Тому, хоч я і побудую їм келії із «золота» і «срібла», але вони в них жити поспішати не будуть. Очевидно, для цього необхідні якісь особливі економічні, соціальні і моральні умови, щоб вони линули до цієї майбутньої святої обителі.
5. Ви маєте вищу музичну освіту. Це відчувається на богослужіннях під Вашою орудою. Це не просто релігійне, а ще й мистецьке дійство: чудовий спів, мелодійні молитви. Чи не мрієте Ви про створення власного митрополичого церковного хору з широким обсягом. Чи як завжди на заваді брак коштів?
Я вже багато говорив Вам про свою музичну освіту і практичний досвід в церковно – хоровому співі. Але для його повного висвітлення, треба нам зустрітися спеціально тільки для цієї теми, яка охопить різні епохи розвитку церковно – хорового співу в нашій країні для того, щоб правильніше дати відповідь про його існування в даний час в нашій Українській Православній Церкві Київського Патріархату і, саме у Дніпропетровську, в моєму Петро – Павлівському кафедральному соборі діє професійний хор до складу якого входять викладачі Дніпропетровської консерваторії та Дніпродзержинського музичного училища. Є навіть і народна артистка України - Ніна Пилипівна Черепенько. Керує цим хоёром Валентина В’ячеславівна Сіліна.
Одне скажу, що маючи музично – хорову і теоретичну освіту, я, будучи священиком і архиєреєм ніколи не мав проблеми на кліросах в своїх храмах, бо скрізь я допомагав хоровим колективам, щоб вони більш професійно виконували церковно – хорові твори.
6. Вас знають і дуже поважають у Західній українській діаспорі, зокрема, в США та Канаді. Розкажіть, будь - ласка, трохи про цей різновид своєї діяльності.
В Канаду я вперше потрапив у 1998-му році, коли у м. Торонто працював VII-ий Світовий Конгрес Українців. На ньому, після виступів українського поета і народного депутата Івана Драча та з Москви Олександра Руденка – Десняка, голови ОУРа, мені дуже хотілося виступити проти їхньої брехні, що, як мов, в Росії українській діаспорі легко живеться.
Адже тільки рік тому, у вересні 1997-го року, Московський Патріархат з міліцією силою захопили у нас Богоявленський собор з корпусами, а нас вигнали напризволяще в морозну і дощову погоду на вулицю, не видавши ні документів, ні грошей, ні теплого одягу.
Тому, попросивши слова, я вийшов до трибуни і довго говорив про тяжкий стан українців в Росії, в яких обмежені громадські права і релігійні свободи.
Потім разом з паном Фіделем Сухоносом, письменником і кореспондентом Дніпропетровського державного телебачення та редактором журналу «Бористен», ми були запрошені на ХХV-ий З’їзд ООЧУСУ, який проходив в штаті Нью – Джерзі (США). Тут ми зустрічалися з багатьма українськими діячами, а потім були запрошені до Нью – Йорку та Вашингтону, де нас приймали конгресмени і сенатори з питань про стан українців в Україні і в Російській Федерації. Нас супроводжував пан Петро Палюх та інші.
В Канаді і в США я був декілька разів, а також був запрошений членами української діаспори до Великобританії, у 2000-му році, в якій я мав однотижневу зупинку в Лондоні.
Також бував в Чілі, у 1989-му році, декілька разів в Німеччині, Франції, Бельгії, Голландії, Австрії у 1992-му, Польщі і в Ізраїлі, в Єрусалимі та в Тель – Авіві, у 1991-му році, куди прибував і відлітав літак з депутатами Верховної Ради РФ, серед яких був і я.
Звичайно, що майже всі українці за кордоном дуже тепло зустрічають гостей з України, бажаючи їм надати будь – якої матеріальної чи фінансової допомоги для розвитку тієї чи іншої сфери діяльності на користь української держави і помісної Української Православної Церкви.
7. Які найближчі подальші Ваші плани ?
Я завжди боявся і боюсь щось говорити про майбутнє. Господу недовподоби, щоб ми захоплювались цими прогнозами і програмами, оскільки кожна людина не знає, що з нею буде через хвилину чи годину.
А російське прислів’я каже, що «…человек предполагает, а Господь располагает».
Тому не будемо загадувати про власне майбутнє, а будемо дбати про свій рідний український народ і про свою незалежну Українську Православну Церкву.
Ця тема є вічна і свята, а ми будемо молитися за себе, за рідних і близьких, щоб Господь помилував нас, великих грішників і, нагородив нас Своїм вічним Царством Небесним, а не кинув нас до вічного пекла!

З повагою - Адріан
Митрополит Богородський

 

Hosting Ukraine

 

@ 2011 Прес-центр Богородської єпархії