23-го грудня, неділя. Свята Православна Церква пропонує увазі до святого апостола і євангеліста Луки, який писав у главі 17-й, стихи 12-19, що: «…когда входил Он (Спаситель) в одно селение, встретили Его десять человек прокаженных, которые остановились вдали и громким голосом говорили: Иисус Наставник! помилуй нас. Увидев их, Он сказал им: пойдите, покажитесь священникам. И когда они шли, очистились. Один же из них, видя, что исцелен, возвратился, громким голосом прославляя Бога, и пал ниц к ногам Его, благодаря Его; и это был Самарянин. Тогда Иисус сказал: не десять ли очистились? где же девять? как они не возвратились воздать славу Богу, кроме сего иноплеменника? И сказал ему: встань, иди; вера твоя спасла тебя».
_________________________________________________________________________________________________________________
Ось як земне людство до цього часу є таким невдячним по відношенню до Бога, Творця Неба і Землі. Але один тільки самарянин був свідомим і вдячним Господу, Христу Спасителю, який повернувся до Нього після зцілення і достойно подякував Йому.
А хто ж такий є цей самарянин і взагалі, хто такі були самаряни за земного життя Христа Спасителя?
_____________________________________________________________________________________________________________
Самаряне. Название общины происходит от столицы древнего *Ефрема Самарии (евр. ШомрТн), основанной в ІХ в. до н.э. Со времени правления Давида жители Севера тяготились главенством Иерусалима и после смерти Соломона отделились (см. ст. Разделение царств). Северяне имели собств. традиции и святые места (Сихем, Вефиль, Дан), однако исповедовали общую всем израильтянам богооткровенную религию. В 721 Северное, Самарийское царство было уничтожено ассирийцами, но при царе Иосии в 20-х гг. 7 в. его земли были снова присоединены к Иудейскому царству.
После возвращения из Плена иудеи стали смотреть на северян как на людей, утративших чистоту религии.
В евангельскую эпоху вражда между иудеями и самарянами не утихла (ср.Ин 4:9). В Иудее тех лет самарян считали раскольниками, еретиками, почти язычниками. В свою очередь, самаряне считали, что именно они есть "Истинный Израиль".
_______________________________________________________________________________________________
Тому, читаючи це роз’яснення про самарян, хочеться сказати й про віруючих Української Православної Церкви Київського Патріархату, які дотримуються всього уставу Православних Церков світу, Таїнств і Треб, Святого Письма Вітхого і Нового Завітів та догматичного богослов’я і все рівно РПЦ Московського Патріархату називає нас розкольниками, як це було й до християнського часу по відношенню до самарян традиційними юдеями.
___________________________________________________________________________________________________________
(Евангелие от Луки 17:11-19)
Это чудо Господь совершил во время последнего Своего путешествия из Галилеи в Иерусалим на последний праздник Пасхи, когда Он был распят. Прокаженные целой группой в 10 человек "сташа издалеча", ибо закон запрещал им приближаться к здоровым людям, и громким голосом умоляли Господа помиловать их. Господь повелел им идти и показаться священникам. Это значило, что Он Своею чудотворною силою исцеляет их от болезни, ибо посылает их к священникам для того, чтобы они, согласно требованию закона освидетельствовали исцеление их от проказы, причем приносилась жертва и давалось позволение жить в обществе. Покорность прокаженных слову Господа - идти на освидетельствование к священникам - указывает на их живую веру. И они действительно по дороге заметили, что болезнь их оставила. Получивши исцеление, они, однако, как это часто бывает, забыли о Виновнике своей радости, и только один из них, Самарянин, возвратился к Господу, чтобы поблагодарить Его за исцеление. Этот случай показывает, что хотя Иудеи и презирали Самарян, последние оказывались иногда выше их. Господь со скорбью и кротким упреком спросил: "Не десять ли очистишася, да девять где? Како не обретошася возвращшеся дати славу Богу?" Эти девять - живой пример человеческой неблагодарности Благодетелю Богу.
http://pavlovskayasloboda.ru/averky03-2-4-48.html
____________________________________________________________________________________________________
Сколько радости и сколько живой благодарности было вокруг Христа! Когда мы читаем Евангелие, мы на каждой странице, в каждой строчке видим, как изливаются на наш грешный, холодный, измученный мир Божия ласка, Божия любовь, Божия милость; как Бог, Христом, взыскует всех, у кого отяжелела душа, потемнела душа от греха, тех, которые не могут уже нести тяжести своей жизни – по болезни или по другой причине. Как только Христос входит в жизнь людей, эта жизнь начинает искриться радостью, новой надеждой, верой не только в Бога, а в самого себя, в человека, в жизнь. И как мы искажаем евангельскую проповедь и евангельское слово, когда мы превращаем свою жизнь в постоянное искание в себе самого темного, греховного, недостойного ни нас, ни людей, ни Бога, под предлогом, что этим мы стараемся стать достойными нашего Наставника и Спасителя...
Радость была печатью евангельской христианской общины, радость и благодарность, ликование о том, что Бог так возлюбил мир, что не только создал этот мир, но послал в этот мир Сына Своего Единородного – не судить, а спасти мир! Мы спасены, мир спасен любовью Божией.
И это спасение мы должны сделать своим собственным достоянием через благодарность, которая бы выражалась не только в слове, не только в живом чувстве умиления, не только в слезах радости, но в такой жизни, которая могла бы – если можно так выразиться – утешить Отца в том, что Он отдал Своего Сына на смерть ради нас, обрадовать Спасителя в том, что Он не напрасно жил на земле, не напрасно учил, не напрасно страдал и не напрасно умер: что Его любовь пролилась в нашу жизнь, и что она составляет нашу надежду, и нашу радость, и наше ликование, и нашу уверенность в спасении...
Поэтому, подходя теперь к празднику Воплощения, Рождества Спасителя, будем учиться этой радости; взглянем на нашу жизнь по-новому; вспомним, сколько Господь излил в эту нашу жизнь милости, ласки, любви, сколько радости Он нам дал: телесной, душевной; сколько у нас друзей, вспомним тех, кто нас любит, родителей, которые нас хранят, если даже они покинули этот мир. Сколько нам дано земного, и как небесное вливается в нашу жизнь и делает землю уже началом неба, делает время уже началом вечности, делает нашу теперешнюю жизнь начатком жизни вечной... Научимся этой радости, потому что через очень короткое время мы будем стоять перед яслями, в которых лежит Господь; мы увидим, что такое Божия любовь – хрупкая, беззащитная, уязвимая, отдающая себя без границ, без сопротивления – только бы мы ее приняли и началась бы для нас новая жизнь, новая радость... Подумаем о любви Божией и о том, что никакая сила не может ее победить. Не напрасно говорил апостол Павел, что ничто не может нас вырвать из руки Божией, исторгнуть нас из Божественной любви. Научимся радоваться, и из глубин этой радости строить жизнь, которая была бы сплошной благодарностью, если нужно – крестной, но ликующей радостью. Аминь.
______________________________________________________________________________________________________
Послание святого апостола Павла к Колоссянам
Глава 3, стт. 12-16.
Итак облекитесь, как избранные Божии, святые и возлюбленные, в милосердие, благость, смиренномудрие, кротость, долготерпение, снисходя друг другу и прощая взаимно, если кто на кого имеет жалобу: как Христос простил вас, так и вы. Более же всего облекитесь в любовь, которая есть совокупность совершенства.
И да владычествует в сердцах ваших мир Божий, к которому вы и призваны в одном теле, и будьте дружелюбны. Слово Христово да вселяется в вас обильно, со всякою премудростью; научайте и вразумляйте друг друга псалмами, славословием и духовными песнями, во благодати воспевая в сердцах ваших Господу.
____________________________________________________________________________________________________
Також вся повнота Православних Церков в Україні, Росії, Білорусі і інші Православні Церкви святкують пам’ять святителя Іоасафа, єпископа Білгородського (Росія).
_________________________________________________________________________________________________
Святитель Иоасаф родился в Прилуках, бывшей Полтавской губернии, 8 сентября 1705 года, на праздник Рождества Пресвятой Богородицы. При крещении назван Иоакимом. Он происходил из древнего благочестивого украинского рода Горленковых. В 1712 году 7-летнего Иокима отец отдал в Киевскую духовную академию. В стенах академии он ощутил влечение к монашеской жизни. 7 лет испытывал себя будущий святитель и, наконец, открылся родителям. Долго мать с отцом упрашивали сына-первенца не принимать монашеский постриг. Но в 1725 оду он тайно от них принял рясофор с именем Иларион в Киевском Межигорском монастыре, а 21 ноября 1727 года был пострижен в мантию с именем Иоасаф в Киево-Братском монастыре. Это событие совпало с завершением обучения в духовной академии. Через год инок Иоасаф был хиротонисан архиепископом Варлаамом Вонатовичем в сан иеродиакона. Его оставили преподавателем в Киевской духовной академии. После смерти преосвященного Варлаама Киевской кафедрой стал управлять архиепископ Рафаил Забороский. Архиепископ Рафаил обратил внимание на выдающиеся способности молодого подвижника и привлек его для более широкого служения Церкви. Ему было поручено ответственное послушание в должности экзаменатора при Киевской архиепископии. В ноябре 1734 года архиепископ Рафаил посвятил иеродиакона Иосафа в сан иеромонаха и перевел из училищного Братского монастыря в Киево-Софийский архиерейский дом. Одно-временно он был назначен членом Киевской духовной консистории. Исполняя должность экзаменатора, он приложил много усилий к исправлению нравственных недостатков приходского духовенства. Консисторская должность святителя была прекрасной школой для его организаторских способностей. В это время он хорошо изучил нужды священнослужителей, достоинства и недостатки. епархии. Здесь ясно определилась всесторонность деловых качеств Иоасафа, сочетающаяся с большими внутренними подвигами. Он быстро восходил по лествице духовного совершенства, о чем свидетельствует сохранившееся его произведение «Брань седми честных добродетелей с седми грехами смертными».
24 июня 1737 года иеромонах Иоасаф был назначен настоятелем Свято-Преображенского Мгарского монастыря с возведением в сан игумена. В своем монастыре все силы игумен полагал на благоустройство обители, в прошлом бывшей оплотом православия в борьбе с унией. В монастыре находились мощи святителя Афанасия, патриарха Константинопольского, Лубинского чудотворца (память 2 мая). Несколько раз патриарх Афанасий являлся игумену Иоасафу, свидетельствуя о своем покровительстве.
В 1744 году митрополит Рафаил возвел игумена Иоасафа в сан архимандрита. В конце того же года он был вызван в Москву и вскоре распоряжением Святейшего синода назначен наместником Свято-Троицкой Лавры. В обители Преподобного Сергия он так же самоотверженно исполнял послушания Церкви (в те годы требовалось много сил для восстановления монастыря после пожара).
2 июня 1748 года в Петропавловском соборе Петербурга архимандрит Иоасаф был хиротонисан во епископа Белгородского. Вступив на архиерейскую кафедру, святитель Иоасаф строго следил за благочестием и состоянием храмов, за правильностью совершения богослужения. И особенно за нравственностью паствы. Особенно большое внимание святитель уделял образованию духовенства, правильному соблюдению ими устава и церковных традиций. Как и прежде, святитель Иоасаф все силы отдавал архипастырскому служению, не щадя своего здоровья. Своему келейнику Стефану, накануне преставления, святитель запретил домогаться священного сана и предупредил, что в случае непослушания его постигнет безвременная кончина. Другому келейнику, Василию, святитель указал, что он будет диаконом, сана священника никогда не достигнет. И это предсказание впоследствии исполнилось.
10 декабря 1754 года святитель преставился. Прославление святителя Иоасафа в лике святых состоялось 4 сентября 1911 года.
_____________________________________________________________________________________________________
_________________________________________________________________________________________________________
Господь Ісус Христос сказав: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5, 48). Прагнення до досконалості пов’язане не лише з уподібненням Богу в любові й милосерді, у правді й святості, але і в постійній боротьбі з самим собою, а точніше – зі своїми пороками і слабкостями.
До числа людських слабкостей входить і підлабузництво. Підлабузництво й любов до ближніх – зовсім не одне й те саме. Між ними величезна прірва. Підлабузник – це людина, яка догоджає іншим задля власної користі. Справи підлабузника завжди егоїстичні. А справжня любов віддає себе іншим, нічого не вимагаючи взамін.
Господь сказав: “Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре” (Лк. 6, 26). Спаситель мав на увазі перш за все підлабузників. Горе тій людині, яка над усе намагається словом і ділом здобути прихильність людей. Вона, як правило, не дбає про правду і справедливість. Підлабузники не можуть догодити Богу.
Ісус Христос не догоджав людям. Він любив людей, зцілював хворих, жалів стражденних, плакав зі скорботними, але не догоджав людям. Тому Він мав ворогів.
О, яка підступна і яка непомітна пристрасть підлабузництва: вона оволодіває і мудрими! Інші людські пороки видно, а підлабузництво діє під виглядом благочестя.
Підлабузник турбується про те, щоб зовнішньо поводитися гарно і заслужити добре слово того, до кого він підлещується. Усі ми засуджуємо лестощі. Але якими вони бувають приємними для слуху! Підлабузництво – це прояв начебто добрих норовів напоказ – перед людьми і для людей.
Є два види підлабузників. Одні догоджають людям, щоб їх за це хвалили. Інші догоджають тільки тим, від яких сподіваються одержати якусь користь для себе. Останній вид підлабузництва найрозповсюдженіший у наш час. Про це свідчать приказки: “Рука руку миє”, “Не підмажеш – не поїдеш”, “Суха ложка горло дере” та інші подібні. У підлабузництві немає нічого доброчесного і святого. Апостол Павло про себе сказав так: “Якби я і тепер догоджав людям, не був би рабом Христовим” (Гал.1,10).
Як розпізнати підлабузника у собі або в людях, які нас оточують? Зазвичай підлабузник виявляє старанність лише до тих, від кого може мати якусь користь, а для всіх інших не хоче нічого робити.
Підлабузник, пропонуючи добрі поради чи послуги одному, умишляє зле іншому; розхвалює одного, осуджує іншого; зводить анонімний наклеп, щоб не викрити себе; коли хвалять доброчесних, внутрішньо обурюється; лає правителів і начальників, коли вони відсутні, а коли присутні – хвалить їх в очі; доброчесності ближніх не помічає, а недоліки зберігає у пам’яті й осуджує. Коротше кажучи, підлабузник використовує раболіпство для власного збагачення.
Справжній християнин робить не так. Він залишає без уваги чужі злі діла, а свої – відкриває перед Богом. Тому таких часто осуджують люди, бо не знають їхніх дійсних намірів. Вони стараються догоджати не людям, а Богу. Служачи людям, не раболіпствують для похвали; благодогождаючи Богу, вони принижують себе – за те й за інше чекає їх нагорода від Господа, Який сказав: “Гординя чоловіка його принизить, а покірний духом досягне честі” (Пр. 29, 23).
Браття і сестри! Будемо ж любити Бога і ближніх і ухилятися від підлабузництва.
Амінь!
_______________________________________________________________________________________________________
Всі ми знаємо, що життя Господа нашого Ісуса Христа було безгрішним, вчення – святим і піднесеним, Його благодіяння нещасним та стражденним були незліченними і відомими всьому народу. Ніякої причини для осудження нашого Спасителя не було. Ми знаємо, що Господь втілився та постраждав за наші гріхи, заради нашого спасіння. Але вороги Ісуса Христа не вірили, що Він Спаситель світу, і підходили до Нього як до звичайної людини. Вони ненавиділи Його і врешті-решт добилися засудження Його на розп’яття та смерть.
Який засіб обрали вороги Ісуса Христа, щоб засудити невинного і безгрішного? Наклеп! Такий же засіб, до якого вдаються і зараз заздрість, злоба і неправда людська, щоб очорнити, принизити і згубити людину. Наклеп завжди був і є засобом боротьби з добрими людьми.
Для звинувачення Ісуса Христа первосвященики та книжники юдейські звели на Нього наклеп, немовби Він розбещує народ, забороняє йому платити податки кесарю і називає Себе царем. Яка зухвала брехня! Учитель найбільш високоморального вчення звинувачується у розбещуванні народу. На запитання, чи треба платити податок кесарю, Господь сказав: “Віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові” (Мф. 22, 21). А вороги Христові свідчили, що Він противиться верховній владі.
Господь вчив народ, що Царство Його не від світу цього, і одного разу сховався від людей, коли вони хотіли проголосити Його царем. Первосвященики ж юдейські звинувачували Його перед Пилатом, начебто Він хоче захопити верховну владу в країні. Наклеп став знаряддям боротьби ворогів Христових з нашим Спасителем.
На зорі історії людства диявол звів наклеп на Бога перед першими людьми – Адамом і Євою. З того часу диявол став батьком брехні та наклепником на Бога. Наклеп був і залишається до цього дня знаряддям у руках злих людей. Обмовляти ближнього свого, приписувати йому пороки, перебільшувати слабкості, кривотлумачити його добрі вчинки, – все це так часто зустрічається в нашому житті. Можна сказати, що це пошесть нашого часу. Наклеп більш небезпечне зло, ніж такі тяжкі злодіяння як грабіжництво і вбивство. Грабіжник викрадає матеріальні цінності, без яких ми нерідко можемо обійтися, а наклепник посягає на духовні блага і викрадає наш дорогоцінний скарб – добре ім’я, нашу честь, – чим багато хто дорожить більше, ніж своїм життям. Апостол Павло каже: “Для мене краще вмерти, ніж щоб хто знищив похвалу мою” (1 Кор. 9, 15). Вбивця заміряється на наше тілесне життя, а наклепник вбиває нас морально.
Від грабіжника та вбивці можна захищатися, застосовуючи відповідні запобіжні засоби. А хто чи що захистить нас від наклепника? Він зліший і хитріший від грабіжника і вбивці. Найобережніші, найбездоганніші в своєму житті люди не мають захисту від злого язика. Наклеп немовби зумисне спрямовується проти тих, хто своїм чесним і добродійним життям служить головним докором безсоромності й безсилій злобі наклепників. Скільки загинуло благородних людей від наклепу! Скільки людей страждають від того, що на кожному кроці зустрічають наклепників та заздрісників!
Наклеп суворо осуджується у Священному Писанні. Сам Спаситель, Який був поблажливим до людських слабкостей, називає книжників і фарисеїв – цих вчителів наклепу – зміями і породженням єхидни, породженням диявола. Будучи синами диявола, наклепники будуть засуджені Богом на вічні страждання.
Нерідко буває, що Господь карає наклепників і в земному житті. Так, про преподобного Стефана, який жив у часи іконоборства, розповідають, що коли цар-іконоборець не зміг схилити його на свій бік ні милостями, ні дарами, то вирішив осоромити його перед Церквою, звинувативши невинного старця в гріху, яким гребують навіть молоді, але виховані люди. Його звинуватили у співжитті з молодою черницею на ім’я Анна. Цар підкупив служницю Анни, щоб та лжесвідчила на цих святих людей. Безсоромна жінка зробила все, чого вимагали від неї гонителі преподобного Стефана. При всьому народі Анна була виведена з церкви і піддана суду. Цар вимагав одного: щоб вона визнала себе винною в гріху. Але ні умовляння, ні лжесвідоцтво служниці, ні муки не могли похитнути її мужності, і цар цього разу вимушений був залишити преподобного Стефана у спокої. Між іншим, цар вирішив винагородити наклепницю. Вона була видана заміж за одного чиновника і незабаром народила близнюків. Одного разу, коли вона спала зі своїми малюками, діти немовби сказились і, одержавши якусь незрозумілу силу, схопили груди матері й почали пити її молоко не як немовлята, а як звірі, так що вона не могла звільнитися від них. Лютуючи над своєю матір’ю, вони умертвили її і самі, як породження єхидни, разом з нею загинули.
Нехай цей приклад стане всім нам уроком того, що треба всіляко утримуватися від наклепу на ближнього свого, щоб уникнути Божої кари за цей гріх і в цьому, і у майбутньому житті.
Амінь!
_________________________________________________________________________________________________________________
Ось як земне людство до цього часу є таким невдячним по відношенню до Бога, Творця Неба і Землі. Але один тільки самарянин був свідомим і вдячним Господу, Христу Спасителю, який повернувся до Нього після зцілення і достойно подякував Йому.
А хто ж такий є цей самарянин і взагалі, хто такі були самаряни за земного життя Христа Спасителя?
_____________________________________________________________________________________________________________
Самаряне. Название общины происходит от столицы древнего *Ефрема Самарии (евр. ШомрТн), основанной в ІХ в. до н.э. Со времени правления Давида жители Севера тяготились главенством Иерусалима и после смерти Соломона отделились (см. ст. Разделение царств). Северяне имели собств. традиции и святые места (Сихем, Вефиль, Дан), однако исповедовали общую всем израильтянам богооткровенную религию. В 721 Северное, Самарийское царство было уничтожено ассирийцами, но при царе Иосии в 20-х гг. 7 в. его земли были снова присоединены к Иудейскому царству.
После возвращения из Плена иудеи стали смотреть на северян как на людей, утративших чистоту религии.
В евангельскую эпоху вражда между иудеями и самарянами не утихла (ср.Ин 4:9). В Иудее тех лет самарян считали раскольниками, еретиками, почти язычниками. В свою очередь, самаряне считали, что именно они есть "Истинный Израиль".
_______________________________________________________________________________________________
Тому, читаючи це роз’яснення про самарян, хочеться сказати й про віруючих Української Православної Церкви Київського Патріархату, які дотримуються всього уставу Православних Церков світу, Таїнств і Треб, Святого Письма Вітхого і Нового Завітів та догматичного богослов’я і все рівно РПЦ Московського Патріархату називає нас розкольниками, як це було й до християнського часу по відношенню до самарян традиційними юдеями.
___________________________________________________________________________________________________________
Архиепископ АВЕРКИЙ:
«РУКОВОДСТВО К ИЗУЧЕНИЮ СВЯЩЕННОГО ПИСАНИЯ»
ОБ ИСЦЕЛЕНИИ ДЕСЯТИ ПРОКАЖЕННЫХ
«РУКОВОДСТВО К ИЗУЧЕНИЮ СВЯЩЕННОГО ПИСАНИЯ»
ОБ ИСЦЕЛЕНИИ ДЕСЯТИ ПРОКАЖЕННЫХ
(Евангелие от Луки 17:11-19)
Это чудо Господь совершил во время последнего Своего путешествия из Галилеи в Иерусалим на последний праздник Пасхи, когда Он был распят. Прокаженные целой группой в 10 человек "сташа издалеча", ибо закон запрещал им приближаться к здоровым людям, и громким голосом умоляли Господа помиловать их. Господь повелел им идти и показаться священникам. Это значило, что Он Своею чудотворною силою исцеляет их от болезни, ибо посылает их к священникам для того, чтобы они, согласно требованию закона освидетельствовали исцеление их от проказы, причем приносилась жертва и давалось позволение жить в обществе. Покорность прокаженных слову Господа - идти на освидетельствование к священникам - указывает на их живую веру. И они действительно по дороге заметили, что болезнь их оставила. Получивши исцеление, они, однако, как это часто бывает, забыли о Виновнике своей радости, и только один из них, Самарянин, возвратился к Господу, чтобы поблагодарить Его за исцеление. Этот случай показывает, что хотя Иудеи и презирали Самарян, последние оказывались иногда выше их. Господь со скорбью и кротким упреком спросил: "Не десять ли очистишася, да девять где? Како не обретошася возвращшеся дати славу Богу?" Эти девять - живой пример человеческой неблагодарности Благодетелю Богу.
http://pavlovskayasloboda.ru/averky03-2-4-48.html
____________________________________________________________________________________________________
Проповедь Митрополита Антония Сурожского в 29-ю неделю по Пятидесятнице на тему об исцелении десяти прокаженных
Во имя Отца и Сына и Святого Духа.
Сколько радости и сколько живой благодарности было вокруг Христа! Когда мы читаем Евангелие, мы на каждой странице, в каждой строчке видим, как изливаются на наш грешный, холодный, измученный мир Божия ласка, Божия любовь, Божия милость; как Бог, Христом, взыскует всех, у кого отяжелела душа, потемнела душа от греха, тех, которые не могут уже нести тяжести своей жизни – по болезни или по другой причине. Как только Христос входит в жизнь людей, эта жизнь начинает искриться радостью, новой надеждой, верой не только в Бога, а в самого себя, в человека, в жизнь. И как мы искажаем евангельскую проповедь и евангельское слово, когда мы превращаем свою жизнь в постоянное искание в себе самого темного, греховного, недостойного ни нас, ни людей, ни Бога, под предлогом, что этим мы стараемся стать достойными нашего Наставника и Спасителя...
Радость была печатью евангельской христианской общины, радость и благодарность, ликование о том, что Бог так возлюбил мир, что не только создал этот мир, но послал в этот мир Сына Своего Единородного – не судить, а спасти мир! Мы спасены, мир спасен любовью Божией.
И это спасение мы должны сделать своим собственным достоянием через благодарность, которая бы выражалась не только в слове, не только в живом чувстве умиления, не только в слезах радости, но в такой жизни, которая могла бы – если можно так выразиться – утешить Отца в том, что Он отдал Своего Сына на смерть ради нас, обрадовать Спасителя в том, что Он не напрасно жил на земле, не напрасно учил, не напрасно страдал и не напрасно умер: что Его любовь пролилась в нашу жизнь, и что она составляет нашу надежду, и нашу радость, и наше ликование, и нашу уверенность в спасении...
Поэтому, подходя теперь к празднику Воплощения, Рождества Спасителя, будем учиться этой радости; взглянем на нашу жизнь по-новому; вспомним, сколько Господь излил в эту нашу жизнь милости, ласки, любви, сколько радости Он нам дал: телесной, душевной; сколько у нас друзей, вспомним тех, кто нас любит, родителей, которые нас хранят, если даже они покинули этот мир. Сколько нам дано земного, и как небесное вливается в нашу жизнь и делает землю уже началом неба, делает время уже началом вечности, делает нашу теперешнюю жизнь начатком жизни вечной... Научимся этой радости, потому что через очень короткое время мы будем стоять перед яслями, в которых лежит Господь; мы увидим, что такое Божия любовь – хрупкая, беззащитная, уязвимая, отдающая себя без границ, без сопротивления – только бы мы ее приняли и началась бы для нас новая жизнь, новая радость... Подумаем о любви Божией и о том, что никакая сила не может ее победить. Не напрасно говорил апостол Павел, что ничто не может нас вырвать из руки Божией, исторгнуть нас из Божественной любви. Научимся радоваться, и из глубин этой радости строить жизнь, которая была бы сплошной благодарностью, если нужно – крестной, но ликующей радостью. Аминь.
______________________________________________________________________________________________________
В цю ж неділю на Божественній літургії також читається Послання святого Апостола Павла.
Послание святого апостола Павла к Колоссянам
Глава 3, стт. 12-16.
Итак облекитесь, как избранные Божии, святые и возлюбленные, в милосердие, благость, смиренномудрие, кротость, долготерпение, снисходя друг другу и прощая взаимно, если кто на кого имеет жалобу: как Христос простил вас, так и вы. Более же всего облекитесь в любовь, которая есть совокупность совершенства.
И да владычествует в сердцах ваших мир Божий, к которому вы и призваны в одном теле, и будьте дружелюбны. Слово Христово да вселяется в вас обильно, со всякою премудростью; научайте и вразумляйте друг друга псалмами, славословием и духовными песнями, во благодати воспевая в сердцах ваших Господу.
____________________________________________________________________________________________________
Також вся повнота Православних Церков в Україні, Росії, Білорусі і інші Православні Церкви святкують пам’ять святителя Іоасафа, єпископа Білгородського (Росія).
_________________________________________________________________________________________________
О Святителе Иоасафе, епископе Белгородском
Святитель Иоасаф родился в Прилуках, бывшей Полтавской губернии, 8 сентября 1705 года, на праздник Рождества Пресвятой Богородицы. При крещении назван Иоакимом. Он происходил из древнего благочестивого украинского рода Горленковых. В 1712 году 7-летнего Иокима отец отдал в Киевскую духовную академию. В стенах академии он ощутил влечение к монашеской жизни. 7 лет испытывал себя будущий святитель и, наконец, открылся родителям. Долго мать с отцом упрашивали сына-первенца не принимать монашеский постриг. Но в 1725 оду он тайно от них принял рясофор с именем Иларион в Киевском Межигорском монастыре, а 21 ноября 1727 года был пострижен в мантию с именем Иоасаф в Киево-Братском монастыре. Это событие совпало с завершением обучения в духовной академии. Через год инок Иоасаф был хиротонисан архиепископом Варлаамом Вонатовичем в сан иеродиакона. Его оставили преподавателем в Киевской духовной академии. После смерти преосвященного Варлаама Киевской кафедрой стал управлять архиепископ Рафаил Забороский. Архиепископ Рафаил обратил внимание на выдающиеся способности молодого подвижника и привлек его для более широкого служения Церкви. Ему было поручено ответственное послушание в должности экзаменатора при Киевской архиепископии. В ноябре 1734 года архиепископ Рафаил посвятил иеродиакона Иосафа в сан иеромонаха и перевел из училищного Братского монастыря в Киево-Софийский архиерейский дом. Одно-временно он был назначен членом Киевской духовной консистории. Исполняя должность экзаменатора, он приложил много усилий к исправлению нравственных недостатков приходского духовенства. Консисторская должность святителя была прекрасной школой для его организаторских способностей. В это время он хорошо изучил нужды священнослужителей, достоинства и недостатки. епархии. Здесь ясно определилась всесторонность деловых качеств Иоасафа, сочетающаяся с большими внутренними подвигами. Он быстро восходил по лествице духовного совершенства, о чем свидетельствует сохранившееся его произведение «Брань седми честных добродетелей с седми грехами смертными».
24 июня 1737 года иеромонах Иоасаф был назначен настоятелем Свято-Преображенского Мгарского монастыря с возведением в сан игумена. В своем монастыре все силы игумен полагал на благоустройство обители, в прошлом бывшей оплотом православия в борьбе с унией. В монастыре находились мощи святителя Афанасия, патриарха Константинопольского, Лубинского чудотворца (память 2 мая). Несколько раз патриарх Афанасий являлся игумену Иоасафу, свидетельствуя о своем покровительстве.
В 1744 году митрополит Рафаил возвел игумена Иоасафа в сан архимандрита. В конце того же года он был вызван в Москву и вскоре распоряжением Святейшего синода назначен наместником Свято-Троицкой Лавры. В обители Преподобного Сергия он так же самоотверженно исполнял послушания Церкви (в те годы требовалось много сил для восстановления монастыря после пожара).
2 июня 1748 года в Петропавловском соборе Петербурга архимандрит Иоасаф был хиротонисан во епископа Белгородского. Вступив на архиерейскую кафедру, святитель Иоасаф строго следил за благочестием и состоянием храмов, за правильностью совершения богослужения. И особенно за нравственностью паствы. Особенно большое внимание святитель уделял образованию духовенства, правильному соблюдению ими устава и церковных традиций. Как и прежде, святитель Иоасаф все силы отдавал архипастырскому служению, не щадя своего здоровья. Своему келейнику Стефану, накануне преставления, святитель запретил домогаться священного сана и предупредил, что в случае непослушания его постигнет безвременная кончина. Другому келейнику, Василию, святитель указал, что он будет диаконом, сана священника никогда не достигнет. И это предсказание впоследствии исполнилось.
10 декабря 1754 года святитель преставился. Прославление святителя Иоасафа в лике святых состоялось 4 сентября 1911 года.
_____________________________________________________________________________________________________
Видеофильм: «Житие Святителя Иоасафа Белгородского»
_________________________________________________________________________________________________________
Слово Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, проти підлабузництва
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Дорогі браття і сестри!
Господь Ісус Христос сказав: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5, 48). Прагнення до досконалості пов’язане не лише з уподібненням Богу в любові й милосерді, у правді й святості, але і в постійній боротьбі з самим собою, а точніше – зі своїми пороками і слабкостями.
До числа людських слабкостей входить і підлабузництво. Підлабузництво й любов до ближніх – зовсім не одне й те саме. Між ними величезна прірва. Підлабузник – це людина, яка догоджає іншим задля власної користі. Справи підлабузника завжди егоїстичні. А справжня любов віддає себе іншим, нічого не вимагаючи взамін.
Господь сказав: “Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре” (Лк. 6, 26). Спаситель мав на увазі перш за все підлабузників. Горе тій людині, яка над усе намагається словом і ділом здобути прихильність людей. Вона, як правило, не дбає про правду і справедливість. Підлабузники не можуть догодити Богу.
Ісус Христос не догоджав людям. Він любив людей, зцілював хворих, жалів стражденних, плакав зі скорботними, але не догоджав людям. Тому Він мав ворогів.
О, яка підступна і яка непомітна пристрасть підлабузництва: вона оволодіває і мудрими! Інші людські пороки видно, а підлабузництво діє під виглядом благочестя.
Підлабузник турбується про те, щоб зовнішньо поводитися гарно і заслужити добре слово того, до кого він підлещується. Усі ми засуджуємо лестощі. Але якими вони бувають приємними для слуху! Підлабузництво – це прояв начебто добрих норовів напоказ – перед людьми і для людей.
Є два види підлабузників. Одні догоджають людям, щоб їх за це хвалили. Інші догоджають тільки тим, від яких сподіваються одержати якусь користь для себе. Останній вид підлабузництва найрозповсюдженіший у наш час. Про це свідчать приказки: “Рука руку миє”, “Не підмажеш – не поїдеш”, “Суха ложка горло дере” та інші подібні. У підлабузництві немає нічого доброчесного і святого. Апостол Павло про себе сказав так: “Якби я і тепер догоджав людям, не був би рабом Христовим” (Гал.1,10).
Як розпізнати підлабузника у собі або в людях, які нас оточують? Зазвичай підлабузник виявляє старанність лише до тих, від кого може мати якусь користь, а для всіх інших не хоче нічого робити.
Підлабузник, пропонуючи добрі поради чи послуги одному, умишляє зле іншому; розхвалює одного, осуджує іншого; зводить анонімний наклеп, щоб не викрити себе; коли хвалять доброчесних, внутрішньо обурюється; лає правителів і начальників, коли вони відсутні, а коли присутні – хвалить їх в очі; доброчесності ближніх не помічає, а недоліки зберігає у пам’яті й осуджує. Коротше кажучи, підлабузник використовує раболіпство для власного збагачення.
Справжній християнин робить не так. Він залишає без уваги чужі злі діла, а свої – відкриває перед Богом. Тому таких часто осуджують люди, бо не знають їхніх дійсних намірів. Вони стараються догоджати не людям, а Богу. Служачи людям, не раболіпствують для похвали; благодогождаючи Богу, вони принижують себе – за те й за інше чекає їх нагорода від Господа, Який сказав: “Гординя чоловіка його принизить, а покірний духом досягне честі” (Пр. 29, 23).
Браття і сестри! Будемо ж любити Бога і ближніх і ухилятися від підлабузництва.
Амінь!
_______________________________________________________________________________________________________
Слово Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, проти наклепу
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Дорогі браття і сестри!
Всі ми знаємо, що життя Господа нашого Ісуса Христа було безгрішним, вчення – святим і піднесеним, Його благодіяння нещасним та стражденним були незліченними і відомими всьому народу. Ніякої причини для осудження нашого Спасителя не було. Ми знаємо, що Господь втілився та постраждав за наші гріхи, заради нашого спасіння. Але вороги Ісуса Христа не вірили, що Він Спаситель світу, і підходили до Нього як до звичайної людини. Вони ненавиділи Його і врешті-решт добилися засудження Його на розп’яття та смерть.
Який засіб обрали вороги Ісуса Христа, щоб засудити невинного і безгрішного? Наклеп! Такий же засіб, до якого вдаються і зараз заздрість, злоба і неправда людська, щоб очорнити, принизити і згубити людину. Наклеп завжди був і є засобом боротьби з добрими людьми.
Для звинувачення Ісуса Христа первосвященики та книжники юдейські звели на Нього наклеп, немовби Він розбещує народ, забороняє йому платити податки кесарю і називає Себе царем. Яка зухвала брехня! Учитель найбільш високоморального вчення звинувачується у розбещуванні народу. На запитання, чи треба платити податок кесарю, Господь сказав: “Віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові” (Мф. 22, 21). А вороги Христові свідчили, що Він противиться верховній владі.
Господь вчив народ, що Царство Його не від світу цього, і одного разу сховався від людей, коли вони хотіли проголосити Його царем. Первосвященики ж юдейські звинувачували Його перед Пилатом, начебто Він хоче захопити верховну владу в країні. Наклеп став знаряддям боротьби ворогів Христових з нашим Спасителем.
На зорі історії людства диявол звів наклеп на Бога перед першими людьми – Адамом і Євою. З того часу диявол став батьком брехні та наклепником на Бога. Наклеп був і залишається до цього дня знаряддям у руках злих людей. Обмовляти ближнього свого, приписувати йому пороки, перебільшувати слабкості, кривотлумачити його добрі вчинки, – все це так часто зустрічається в нашому житті. Можна сказати, що це пошесть нашого часу. Наклеп більш небезпечне зло, ніж такі тяжкі злодіяння як грабіжництво і вбивство. Грабіжник викрадає матеріальні цінності, без яких ми нерідко можемо обійтися, а наклепник посягає на духовні блага і викрадає наш дорогоцінний скарб – добре ім’я, нашу честь, – чим багато хто дорожить більше, ніж своїм життям. Апостол Павло каже: “Для мене краще вмерти, ніж щоб хто знищив похвалу мою” (1 Кор. 9, 15). Вбивця заміряється на наше тілесне життя, а наклепник вбиває нас морально.
Від грабіжника та вбивці можна захищатися, застосовуючи відповідні запобіжні засоби. А хто чи що захистить нас від наклепника? Він зліший і хитріший від грабіжника і вбивці. Найобережніші, найбездоганніші в своєму житті люди не мають захисту від злого язика. Наклеп немовби зумисне спрямовується проти тих, хто своїм чесним і добродійним життям служить головним докором безсоромності й безсилій злобі наклепників. Скільки загинуло благородних людей від наклепу! Скільки людей страждають від того, що на кожному кроці зустрічають наклепників та заздрісників!
Наклеп суворо осуджується у Священному Писанні. Сам Спаситель, Який був поблажливим до людських слабкостей, називає книжників і фарисеїв – цих вчителів наклепу – зміями і породженням єхидни, породженням диявола. Будучи синами диявола, наклепники будуть засуджені Богом на вічні страждання.
Нерідко буває, що Господь карає наклепників і в земному житті. Так, про преподобного Стефана, який жив у часи іконоборства, розповідають, що коли цар-іконоборець не зміг схилити його на свій бік ні милостями, ні дарами, то вирішив осоромити його перед Церквою, звинувативши невинного старця в гріху, яким гребують навіть молоді, але виховані люди. Його звинуватили у співжитті з молодою черницею на ім’я Анна. Цар підкупив служницю Анни, щоб та лжесвідчила на цих святих людей. Безсоромна жінка зробила все, чого вимагали від неї гонителі преподобного Стефана. При всьому народі Анна була виведена з церкви і піддана суду. Цар вимагав одного: щоб вона визнала себе винною в гріху. Але ні умовляння, ні лжесвідоцтво служниці, ні муки не могли похитнути її мужності, і цар цього разу вимушений був залишити преподобного Стефана у спокої. Між іншим, цар вирішив винагородити наклепницю. Вона була видана заміж за одного чиновника і незабаром народила близнюків. Одного разу, коли вона спала зі своїми малюками, діти немовби сказились і, одержавши якусь незрозумілу силу, схопили груди матері й почали пити її молоко не як немовлята, а як звірі, так що вона не могла звільнитися від них. Лютуючи над своєю матір’ю, вони умертвили її і самі, як породження єхидни, разом з нею загинули.
Нехай цей приклад стане всім нам уроком того, що треба всіляко утримуватися від наклепу на ближнього свого, щоб уникнути Божої кари за цей гріх і в цьому, і у майбутньому житті.
Амінь!