Головна: - e-mail: mitropolet@mail.ru - http: //eparhija.com.ua - Skype: mitropolet


Категорії Новин


Новини

Керуючий Єпархією


Богородська єпархія УПЦ


Медіа

Документи

Газета


Проповіді і проповідники


Календар богослужінь


Контакти


Молитва



Голодомор та геноцид в радянські часи з відеофільмами



Українські історичні та народні трагедійні пісні і думи



Українські історичні думи козацької доби з відеофільмами



П'єси та спектаклі художнього та комедійного змісту з відеофільмами


 

У вигляді календаря

«    лютого 2020    »
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
 

У вигляді списку

Грудень 2019 (2)
Червень 2019 (3)
Березень 2019 (5)
Лютий 2019 (3)
Січень 2019 (1)
Квітня 2018 (2)
 

 

Hosting Ukraine

 

Богородська єпархія УПЦ КП » Проповіді » 11-го березня 2012-го року, неділя про розслабленого

11-го березня 2012-го року, неділя про розслабленого

Автор: mitropolit от 12-03-2012, 10:30
ПРОПОВІДЬ СВЯТІЙШОГО ПАТРІАРХА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ В ДРУГУ НЕДІЛЮ ВЕЛИКОГО ПОСТУ.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

11-го березня 2012-го року, неділя про розслабленого
У другу неділю Великого посту читається Євангеліє про зцілення розслабленого. Господь одним словом зцілив хворого чоловіка, який страждав довгі роки. Але раніше Він простив йому гріхи. “Чадо, – сказав Господь розслабленому, – відпускаються тобі гріхи твої” (Мк. 2, 5). Цим Господь свідчить, що гріхи є причиною хвороб, щоправда, не завжди. Тому треба спочатку ліквідувати причину, тоді зникне і згубна дія її на людину.
Для того, щоб зрозуміти, які згубні наслідки має гріх для людської природи, треба знати, що таке гріх. Гріх – це моральна і духовна отрута, яка діє в душі, а потім і в тілі, так само, як діє звичайна отрута у тілі. Коли у тіло потрапляє отрута, в організмі людини відбуваються надзвичайно тяжкі процеси, які закінчуються смертю. Подібне стається і в душі, коли до неї потрапляє духовна отрута – гріховна думка або гріховне почуття. В душі проходять страшні хвилювання думок, почуттів, бажань і намірів. Складається враження, ніби горить дух, як у полум’ї. В такий стан потрапляє душа кожного разу, коли порушується моральний закон, аж поки не вдається заглушити голос совісті.
Через гріх душа відпадає від Бога, позбавляється Благодаті Божої і стає духовно мертвою. Спочатку совість гризе душу грішника, як могильний черв точить бездушне тіло. Яких заходів не вживає людина, але, поки у тілі залишається отрута, – смерть неминуча. Треба звільнити організм людини від отрути, тоді можна врятувати людину від смерті. Так само і отруєна гріхом душа: що б вона не робила для свого заспокоєння, поки залишається в ній гріх, духовна смерть для неї неминуча. Єдиним засобом спасти душу від загибелі залишається звільнитися від духовної отрути, тобто від гріха. А це можливо тільки через покаяння перед Богом у Таїнстві Сповіді. Тільки після духовного очищення гріхів Богом душа оживляється Благодаттю Святого Духа і заспокоюється.
Що таке гріх? Це гачок для лову риби або тенета, що ними захоплює нас диявол у свою волю. Св. ап. Іоан говорить: “Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив”(1 Ін. 3, 8).
Лестощами диявол заволодів першими людьми, а потім опанував увесь рід людський. Обплутавши тенетами гріха, він тримав усіх грішників, поки Христос Спаситель не зруйнував ці тенета Хрестом і Воскресінням і не відкрив їм через покаяння вихід на свободу.
Що ж ми чинимо тепер, віддаючись гріху після звільнення нас від влади диявола? Ми з своєї волі клюємо на гачок з смертоносною приманкою і добровільно заходимо у розставлені дияволом тенета, спокушуючись гріховною насолодою. Чи може звільнитися від ловця риба, поки знаходиться на гачку? Ні, вона повністю у владі рибалки: той куди хоче, туди і поведе її, коли захоче, тоді і витягне її на сушу. Чи може звільнитися від тенет птах, що потрапив до них, поки не порве? Звичайно, ні! Так само і грішник не може звільнитися від влади диявола, поки в душі його перебуває гріх – цей диявольський гачок, який тримає душу.
Є один засіб спасіння – вивергнути з себе гріх через покаяння перед Богом і щиросердну сповідь. Тоді влада диявола над людиною припиняється, і душа грішника знову потрапляє в обійми любові Божої.
Що таке гріх? Це стіна, яка відгороджує нас від Бога. Висока й неприступна була ця стіна, побудована гріхами всіх людей, що самі відгородили себе і закрилися за нею, як у в’язниці. Але Христос Спаситель зруйнував цю стіну Своїм Хрестом і Воскресінням і вивів душі людські із пекла. Що ж ми робимо тепер, віддаючись знову гріху? Будуємо нову стіну, що відокремлює наше життя від усього святого і вічного. Тільки покаяння перед Богом може визволити нас з неволі гріха.
Ось чому нам потрібне покаяння і сповідання своїх гріхів. Без цього наша душа назавжди залишиться мертвою, перебуваючи під владою диявола. Нам треба постійно ходити перед обличчям Бога. Ап. Іоан Богослов говорить: “Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди” (1 Ін. 1, 9).
Коли ми з’явимося на суд своєї совісті, нехай Господь відкриє всі двері нашого серця, щоб ми побачили себе такими, якими ми є насправді. Нехай не лякає нас те, що ми побачимо душу, вкриту ранами гріхів і всіляких пороків. Небесний Самарянин Господь наш Ісус Христос зцілить нашу душу сльозами покаяння. Пречиста Його кров у таїнстві причастя омиє, очистить і освятить її. Ми приходимо на суд совісті не для того, щоб виправдовувати себе перед Богом і суперечити Йому, а для того, щоб просити Його милості і прощення гріхів. Говори, душе, Богу про всі беззаконня свої – і виправдаєшся!
Амінь!


____________________________________________________________________________________________________________________________________________

Слово Святейшего Патриарха Кирилла во вторую Неделю Великого поста — день памяти святителя Григория Паламы

Во имя Отца и Сына и Святого Духа.

11-го березня 2012-го року, неділя про розслабленого
Во второе воскресенье Великого Поста воспоминается память святителя Григория Паламы, архиепископа Фессалоникийского. Архиепископ Григорий был человеком просвещенным, замечательным богословом, имевшим опыт монашеской жизни на горе Афон. В далеком XIV веке он обозначил себя как особенно проникновенного духовного мыслителя. В своем творчестве он защищает Божественный Фаворский свет, утверждая, что свет, который явил Христос на Фаворе ученикам, не был обычным светом, как некоторые считали, но видимым явлением Божественной энергии, Божественной благодати.
Почему мы вспоминаем святителя Григория именно Великим постом? А потому, что свои проникновенные умозаключения он делал не на основе книжной учености, а на основе реального духовного опыта — своего собственного и многих других монахов, отшельников на горе Афон, которые через пост, через уединение, через молитву препобеждали в себе страсти и пороки и открывали путь Богопознания, проникаясь силой Божественного присутствия в их жизни настолько, что это Божественное присутствие почивало на них видимым образом. Очень многие из этих уединенных старцев-подвижников действительно сияли светом, словно повторяя то, что произошло на горе Фавор. Воспоминание об этом удивительном духовном явлении, которое получило в богословской науке именование исихазма, неслучайно в Великом посту. Пример святителя Григория, архиепископа Фессалоникийского, пример многих подвижников того времени, как и других времен, помогает нам понять, что означает пост.
Пост есть реальная возможность и средство победить в себе грех, истребить пороки и страсти, сделать сердце свое чистым. А из Евангелия знаем, что только чистые сердцем увидят Бога (см. Мф. 5:8). Именно сегодня мы должны подумать о том, что пост есть самый прямой и наилучший путь к тому, чтобы, преодолевая грех в самом себе, очистить сердце, а значит, увидеть Бога. Пост есть средство Богопознания. По этому пути прошло множество людей, и, когда человек встречается с Богом, когда он чувствует присутствие Его энергии, Его благодати в своей жизни, то как же хочется сохранить эту благодать! Ведь неслучайно в далеком IV веке возникло монашество как уход из жизни — не потому, что речь шла о каких-то странных, неспособных к социальной жизни людях, а потому, что те, кто опытно прикоснулся к Богу через подвиг молитвы, покаяния и воздержания, хотели всеми силами удержать это состояние; потому, что невозможно сравнить это духовное состояние ни с какой человеческой радостью — это несоизмеримые понятия. Соприкосновение человека с Богом дает ему прикосновение к раю, к Царствию Божиему, к неземной радости. Уже в IV веке люди поняли, что многое в этом мире с его суетой, с его проблемами, с его ложными целеполаганиями мешает человеку сохранять в себе Божественную энергию, и стали уходить из мира, поселяться в пустынях, производя тем самым странное впечатление на очень многих людей. Но те, кто прикасался к опыту монашеской жизни, понимали, насколько этот опыт помогает удерживать благодать в сердце.
А ровно через тысячу лет, в XIV веке, в Византии возникло мощное духовное движение исихазма, и святитель Григорий явился замечательным выразителем этой духовной мистической традиции. При чем же здесь Божественный Фаворский свет? Дело в том, что Божественная благодать становится видимой. Каждому из нас приходилось встречаться в жизни со светлыми людьми. Смотришь в лицо такого человека и видишь свет. Светлый человек, и хочется быть рядом с этим человеком, хочется напитаться от него этой энергией, этим богатым внутренним миром, что принадлежит ему. Но ведь мы знаем и другие лица — когда, заглядывая в лицо человеку, видишь там адский огонь; когда один взгляд на лицо человека вызывает чувство смятения, а иногда и ужаса. Как рай и Божия благодать отражаются в личности человека даже видимым образом, так и ад, диавольская сила отображаются зримо. Разве мы поверим такому человеку — с адским огнем в глазах? Бежать от него хочется.
Нам иногда трудно разобраться в людях. Особенно трудно это бывает в молодом возрасте: когда молодые люди стремятся вступить в брак, как тяжело разобраться в человеке! Нужно научиться читать людей по их глазам, по их лицам; но для того, чтобы было так, нужно самому быть чистым человеком. Если чистые сердцем Бога узрят, то чистые сердцем увидят Бога и в другом человеке — как они почувствуют в другом человеке и абсолютную несовместимость с собой. Мы иногда пытаемся обрести некую мудрость, некую способность правильно устанавливать отношения с людьми — деловые, служебные, личные. А на самом деле все так просто, потому что закон Божий прост: чистые сердцем Бога узрят, и точка. Больше никаких философских построений — все ясно и понятно. Пост — это и есть работа над собой, чтобы обрести эту чистоту; некое духовное усилие, омовение человека от скверны. Почему святые люди уходили в пустыни, на гору Афон, в затворы? Чтобы сохранить это духовное состояние чистоты и радости Божественного присутствия — потому что не только в эмоциональном плане это совершенно особое, ни с чем не сравнимое состояние, но и потому, что это состояние дает человеку силу, ведь, соприкоснувшись с величием Божиим, все остальное человеческое становится незначительным.
Сегодня мы празднуем также память святителя Гермогена, Патриарха Московского, чьи мощи покоятся здесь, в этом храме. Великий светильник земли нашей! Наступило Смутное время, и поляки вошли в Москву, в Кремль. Чтобы подчинить страну, захватчикам нужно было склонить Патриарха, потому что к его слову прислушивались все. Нужно было заставить его служить оккупантам, убедив в том, что его слово поможет народу преодолеть гражданскую смуту, если он поддержит польских захватчиков. Все это происходило не где-то далеко, не в египетских или палестинских пустынях, а на той земле, на которой мы сейчас с вами стоим. Он отказался и был замучен до смерти в подвалах Чудова монастыря — здесь, в Кремле. Какая же сила помогала святителю Гермогену сохранять абсолютную внутреннюю независимость от этих сильных, могущественных людей, что захватили Русь, Москву и Кремль? Что помогало ему спокойно дистанцироваться от всех этих искушений? Внутренний опыт переживания Божиего присутствия, который наполняет человека, помимо радости, великой внутренней силой. Такого человека невозможно сломить, его невозможно искусить, его невозможно обмануть, потому что вместе с ним — Бог.
Мы нуждаемся в способности видеть людей, чтобы устанавливать правильные отношения, особенно для того, чтобы избегать злых людей, чтобы не довериться тому, кто способен посмеяться над твоим доверием и растоптать твою душу. Мы часто нуждаемся во внутренней силе, чтобы никакие внешние обстоятельства не смогли сдвинуть нас с того жизненного пути, по которому Бог призывает нас идти. Мы нуждаемся в мудрости и силе — и каждый в отдельности, и общество в целом. Только тогда мы сможем преодолевать все трудности и устроять добрую, справедливую и процветающую жизнь, когда внутри себя будем иметь безошибочный критерий распознания добра и зла, внутренние силу и способность служить добру и сопротивляться злу.
Неслучайно мы говорим об этом в Великом посту. Когда же нам еще о душе подумать, как не в эти святые дни? И пусть размышления о своей внутренней жизни, молитва, воздержание, некий небольшой, но реальный подвиг, который мы принимаем на себя, помогут нам очистить сердце свое и, может быть, хотя бы в маленькую щелочку, не Бога, но свет Его увидеть. И этого уже хватит, чтобы в лучах этого света видеть правду и ложь, отличать зло от добра и жить по Божиему закону. Аминь.

Пресс-служба Патриарха Московского и всея Руси



_____________________________________________________________________________________________________________________________________________

Проповедь Митрополита Антония Сурожского во 2-ю неделю Великого поста. Святителя Григория Паламы
Во имя Отца и Сына и Святого Духа.

11-го березня 2012-го року, неділя про розслабленого

Подготовительные седмицы к Великому посту ставят нас перед лицом нашей греховности; Великий же пост, который в песнях церковных называется весной духовной, зовет нас духом подняться, в сердце и в уме расцвести радостью и благоговением перед Христом и Его спасительным делом – ведь мы спасены, потому что мы Им любимы, – и перед великими чудесами и делами Господними. В сегодняшнем апостольском и евангельском чтениях нам открывается Божество, несравненность и величие Спасителя. Кто может прощать грехи на земле, как только Бог? – спрашивают люди. И Спаситель, совершая чудо перед ними, утверждает, что так же, как Он может восстановить человека в плоти его, так же может Он восстановить и его цельность духовную, простив всякий грех, очистив от всякой нечистоты, восстановив в нем во славе и красоте Божий образ.
И еще: каждое воскресенье Великого поста будет говорить нам о том, как Господь изливает на нас Свою Божественную благодать. И мы называем ее Божественной по учению Православной Церкви, провозглашенному Святым Григорием Паламой, чей день мы сегодня празднуем. Он провозгласил, на основании опыта святых, что благодать Всесвятого Духа не есть нечто тварное, как это утверждают западные Церкви, а Самое Божество, изливающее на тварь, пронизывающее тварь до самых глубин, и делающее человека, по слову апостола Петра, причастником Божественной природы (2 Пет. 1, 4). Это учение, основанное на личном опыте святых и на опыте всей Церкви в ее совокупности, является, может быть, самой великой нашей радостью: мы способны не только стать духоносными в каком-то переносном смысле, но подлинно богоноснъши, став, через благодать, которая есть Самое Божество, причастниками Божественной жизни и Божественной природы. Это – слава человеческая, это – призвание наше; и поэтому говорит и святой Ириней Лионский, что слава Божия, сияние Божие, Божие торжество – это человек, выросший в полную меру своего величия. Это наше призвание, это голос Божий, обращенный к нам, зовущий нас стать тем, чем Бог нас задумал, стать тем, чем Он нас восхотел.
Вступим же в Великий пост так, чтобы вырасти в полную меру нашего человеческого достоинства, чтобы в нас воссияла слава Божия и чтобы через нас эта благодать распространилась и на всю вселенную, потому что апостол Павел говорит, что вся тварь стонет в ожидании момента, времени, когда явится слава сынов Божиих, когда человек станет достойным своего звания и всю тварь введет в Царство Божие. Аминь!

___________________________________________________________________________________________________________________________________________

Проповедь святого Иоанна Кронштадтского во вторую неделю Великого поста

11-го березня 2012-го року, неділя про розслабленого
Иоанн КронштадтскийЕсли царь земной или сын царский посетит какой либо город или селение и остановится в каком либо доме, тогда собираются около того дома огромные толпы народа, потому что всем хочется видеть ясные царские очи, заботливо обращаемые на все обширное царство и на все подвластные народы, всем хочется слышать милостивое царское слово. Столь высок сан царя, столь важно на земле его служение Богу и людям, что всякий чувствует к его особе невольное благоговение; и нередко один вид его приводить в восторг. Но вот было время, когда Сам Царь небесный, Царь всего мира, безначальный Бог, Творец неба и земли, Царь царей земных явился на землю и пожил с человеками, странствуя из града в град, из селения в селение. О, какое счастье, какое блаженство было видеть Самого Царя Небесного; эти пресветлые, недремлющие очи, призирающие на всю вселенную; этот взор, веселящий Ангелов и страшный для демонов, и слышать из сладчайших уст Его слова, дарующие жизнь, покой, отраду, веселье всякой искренней, прямой душе! Вы завидуете этим счастливым людям, которые жили во время пребывания Иисуса Христа на земле. Не завидуйте. Он и ныне с нами неотлучно Своим Божеством, Своею благодатью, Своими животворящими Тайнами, божественным Своим телом и пречистою кровью: мы нисколько не обижены в этом отношении сравнительно с современниками Иисуса Христа; ничего не лишены, даже получили больше их: потому что они не имели блаженства вкушать животворящее Его тело и кровь, а мы вкушаем их и обожаемся. Литургия, во время которой совершается это таинство, живописует перед нами всю жизнь Иисуса Христа от колыбели Его и до вознесения на небо; а святые Тайны являют личное Его присутствие, безмерную любовь Господа к Своему разумному созданию; а высокое явление Бога во плоти и в образе человека показывает, братия мои, достоинство природы человеческой, сотворенной по образу Божию, но униженной, обезображенной, расслабленной и умерщвленной грехом. Оно удостоверяет нас, что если человек будет жить на земле праведно и свято, то он будетъ равен Ангелам, и будетъ с ними вечно жить и ликовать бесконечные веки; что у Бога, после Божией Матери и святых Ангелов нет более никого выше и дороже человека; человека, коему Он уподобился, за которого пострадал, умер и воскрес; что все небо и царство небесное есть наследие человека и кроме него, нет больше наследников, коим было бы сказано: приидите благословеннии Отца Моего, наследуйте уготованное вам царствие от сложения мира (Мф 25,34). Но обратимся к тому, что говорится в Евангелии. Вниде, сказано, Иисус в Капернаум, и слышано бысть яко в дому есть, и абие собрашася мнози, яко ктому не вмещатися ни при дверех. Еврейский город Капернаум находился при Геннисаретском озере недалеко от впадения в него реки Иордана и был одним из цветущих и многолюдных городов Галилеи при Иисусе Христе. Господь во время Своего трехлетнего общественного служения спасению человеческого рода неоднократно имел Свое пребывание в Капернауме, проповедовал в иудейских синагогах и совершал многие чудеса. Между прочими, здесь был исцелен расслабленный, не имевший возможности ходить, о котором сегодня читалось в Евангелии. Здесь исцелены: слуга одного римского сотника, теща апостола Петра со многими другими; кровоточивая женщина; два слепца; бесноватый, и - воскрешена дочь Иаира, начальника синагоги. Счастливы, стократ счастливы, скажете, жители этого города, в коем имел Свое частое пребыванье Иисус Христос. Но я этого не скажу. Нет, я не могу назвать жителей Капернаума счастливыми потому только, что у них часто останавливался Сын Божий; не могу потому, что жители Капернаума много раз видевшие Его чудеса, Его благодеяния Своим согражданам, остались неблагодарными перед Своим Благодетелем и Чудотворцем, неверными, нераскаянными грешниками. Сам Господь обличил этот город, сказав ему: и ты, Капернаум, до неба вознесшиися, до ада низвергнешься; ибо если бы в Содоме явлены были силы, т. е. чудеса, явленныя в тебе, то он оставался бы до сего дня, т. е. покаялся бы; но говорю вам, что земле Содомской отраднее будет в день суда, нежели тебе (Мф 11,23.24). Теперь видите, что жители Капернаума - несчастные люди, потому что, видя часто чудеса Господа и слыша учение Его, они остались нераскаянными грешниками, и осуждены во ад.
Братия мои! подумаем о себе: меньше ли мы жителей Капернаума облагодетельствованы Господом? Мы рождены в крещении водою и Духом Святым и усыновлены Богу; в миропомазании освящены Духом Святым, в причащении удостаиваемся вкушать самого пречистого тела и самой пречистой крови Господней; в покаянии сподобляемся прощения грехов после чистосердечного в них раскаянья; в священстве имеем мы всегдашних учителей веры и жизни христианской, совершителей спасительных таинств и руководителей к Богу и к вечной жизни; в елеосвящении имеем врачевство отъ болезней телесных через покаяние во грехах. Что же мы воздаем Господу за все Его милости к нам, за все чудеса Его долготерпения к нам? Неблагодарностью, злонравием, жестокосердием, неверием, рассеянностью, коснением и нераскаянностью в грехах. Но так ли и всегда будет? Не исполнится ли скоро мера долготерпения Божия к нам? Не висит ли уже меч Божий над головами нашими? Не простерта ли уже секира смертная к корню древа, к сердцу нашему? Ад кромешный не раскрыл ли зева своего, чтобы поглотить нас? Опомнимся, очнемся, покаемся от души, пока имеем еще время для покаяния. Будем поучаться в Слове Божием, с усердием посещая храм Божий, и заниматься благотворением и милостынею. Правда, и у нас в великий пост храм наполняется иногда молящимися, как тот дом, в коем был Иисус Христос, и народ едва помещается в нем. Слава Богу! о, если бы почаще он наполнялся христианами! Но все же театр наполняется гораздо чаще.
Но продолжим объяснение Евангелия. И глаголаше им слово. Везде Господь являлся со словом, и это слово было сладко паче меда из сот; оно врачевало души и тела; преклоняло и претворяло сердца, как в Савле; оживляло мертвых, прогоняло демонов, повергало на землю дерзновенных, повелевало всем стихиям: и они слушались гласа Всемогущего; претворяло во мгновение тварь; это слово раздается в храме и теперь. От чего же мало слушающих и исполняющих? От нашей рассеянности, от любви к миру, к суетным благам и удовольствиям. Не можете, сказал Господь раз и навсегда, работати Богу и мамоне (Мф 6,24), т. е. миру. Но помните: это слово будетъ судить нас в последний день. Будем же лишше внимати слышанным, да не когда отпадем (Евр 2,1) внутренне от Бога. Для того святая Церковь и требует нашего внимания, когда читается Евангелие.
И приидоша к Нему, носяще разслабленна жилами, носима четырми: и не могущим приближитися к Нему народа ради, открыша покров идеже 6е, и прокопавше свесиша одр, на немъже разслабленный лежаше (Мк 2,3.4). Как жалок человек, когда он, будучи в полном сознании, сам ходить не может по причине крайней слабости и должен пользоваться постоянно услугами других: он в тягость и себе и другим. Таков был упоминаемый в сегодняшнем Евангелии расслабленный, таковы у нас одержимые параличом и некоторыми другими болезнями. Но есть расслабление духовное от грехов, от страстей, несравненно опаснейшее и более достойное сожаления, чем расслабление тела, потому что влечет за собой нередко вечную смерть. В этом отношении всякий грешник есть расслабленный. Всякому греху сопутствует расслабление души, как следствие отпадения от Бога, в Коем наша жизнь и сила, как падение в смерть. И как мы все грешим, то все расслабленные. Как исцелиться от этого расслабления, от этого предначатия вечной смерти? Через искреннее, глубокое, полное раскаяние в грехах. Потому, конечно, и положено ныне чтение Евангелия о расслабленном, чтобы его положением, которое было следствием грехов, тронуть наши сердца и расположить и нас к усердному покаянию. Потому то Иисус Христос исцелил расслабленного, даровав ему наперед прощение грехов. Видев же веру их, т. е. носильщиков, глагола разслабленному: чадо, отпущаются те6е греси твои (Мк 2,5). Отсюда явно, что больной страдал за грехи свои.
Братия мои! когда вы бываете больны, то прежде всего приносите Богу покаяние во грехах, прибегайте к Врачу всемогущему - вкушайте Его животворящее тело и животворящую кровь. Между грехом и болезнью есть тайная и тесная связь. Бяху же нецыи от книжник ту седяще, и помышляюще в сердцах своих, что сей тако глаголет хулы? кто можетъ оставляти грехи, токмо един Бог (Мк 2,7). Лукавым, завистливым и честолюбивым книжникам, т. е. ученым учителям еврейским, благодеяние Иисуса Христа показалось богохульством и смутило их. Так и ныне, братия, лукавого человека приводят в соблазн и добрые дела: ты ходишь в Церковь молиться Богу, читаешь священные книги, удаляешься отъ развлечений, увеселений, зрелищ, компаний; говорят: вот ханжа. Ты подаешь милостыню; говорят: онъ размножает тунеядцев. Но не лучше ли этим лукавым человекам на себя оглянуться, каковы они сами, чем судить и осуждать других? Должно помнить слова праведного Судии: не судите, да не судимы будете (Мф 7,1). Иисус Христос, как сердцеведец, обличил лукавые помыслы своих противников: Он сказал им: что помышляете в сердцах ваших? Что есть удобее, рещи разслабленному, отпущаются тебе греси: или рещи, востани и возми одр твой, и ходи (Мк 2,8.9). В самом деле: не равно ли невозможно для простого человека и прощать грехи против Бога подобному себе человеку, и исцелять словом болезни? Само собой разумеется, что невозможно. Кому же возможно это? Только Богу; следовательно, если слово Иисуса Христа было делом, т. е., если оно разрушало грехи, исцеляло всякие болезни, как и видели это все люди, а в том числе и книжники, то как же они могли укорять Господа в богохульстве? Смотря на дело просто, они должны были верить, что Иисус Христос есть Бог, потому что Он прощает грехи и исцеляет словом все болезни: а они говорят: глаголет хулы. Что же Господь ответил им? Но да увесте, яко власть имать Сын человеческий на земли отпущати грехи: глагола разслабленному, тебе глаголю: востани и возми одр твой, и иди в дом твой. И воста абие, и взем одр, изыде пред всеми: яко дивитися всем, и славити Бога, глаголющим, яко николиже тако видехом (Мк 2,10.12). Вот видите, слово стало делом: грехи прощены, расслабление прошло, человек стал вполне здоров, крепок: и прощение грехов, и исцеление болезни - то и другое показало, что Иисус Христос есть Судья, Жизнодавец и Бог, а не богохульник, как думали книжники. Братия мои! власть прощать грехи людям принадлежит одному Богу, как Творцу и Законодателю, и кто же из вас не испытал на себе, что Иисус Христос прощает и разрешает нас от всякого греха? О, как бывает легко и покойно и весело на душе, когда покаешься от всего сердца в грехах своих пред Господом и услышишь слово прощения: чадо, прощаются тебе грехи твои. Как весело на душе, когда с верой и любовью вкусишь божественного Брашна Его - пречистого тела и крови Его! Как и теперь часто больные исцеляются вскоре после того, как покаются пред лицом священника и приобщатся Святых Тайн Христовых! Все мы испытали на себе без числа, что Иисус Христос есть Судия наш, Спаситель, Жизнодавец и Бог: будем же усердно всегда прибегать к Нему с верою, да получим от Его обычного, испытанного милосердия прощение грехов, мир душевный и вместе здравие телу. Сокровищница милосердия всегда открыта для каждого: почерпай из нее всякий хоть тысячу раз на день; бесчисленные грехи наши не победят бесконечного милосердия Владыки, если только мы - грешники искренно кающиеся. Да будетъ слава Твоему милосердию, Господи, во веки веков! Но и мы, братия, будем милосердны къ ближним. Я обращаюсь опять к вашей любви со словом о милостыне к бедным приходского нашего попечительства. Благоволите это сделать во имя Божие: иже дает убогим, Божьею милостью, не оскудеет (Притч 28,27). Аминь.


____________________________________________________________________________________________________________________________________________

Слово Святителя Луки Крымского (Войно-Ясенецкого) в неделю вторую Великого поста.

11-го березня 2012-го року, неділя про розслабленого
Если в первое воскресенье Великого поста, как вы помните, святая Церковь торжествовала утверждение Православия семью Вселенскими Соборами, то во второе воскресенье она чтит память святителя Григория Паламы, великого защитника Православия.
Он жил в XIV веке, почти через шесть веков после последнего Вселенского Собора. Получил всестороннее образование, был приближенным Византийского Императора и служил у него, но затем ушел от придворной жизни и удалился на гору Афонскую, ибо душа его стремилась к постоянному и нераздельному общению с Богом. В его дни поднялась хула на монашество, и особенно на монахов Афонских, которых поносили за то, что всю жизнь свою они посвящали только служению Богу, богомыслию и молитве.
Святой Григорий с великой силой обличал этих хулителей и встал на защиту православного монашества. В это же время восстал еретик Варлаам, который нечестиво учил о том, что Господь Иисус Христос в великом Преображении Своем на горе Фаворской воссиял не Божественным, а простым, земным светом. Святитель Григорий обличил этого еретика и утвердил учение о Божественном происхождении света Фаворского.
В день памяти этого великого святителя, как и всех святителей, вы слышите в евангельском чтении слова Христовы: Истинно, истинно говорю вам: кто не дверью входит во двор овчий, но перелазит иначе, тот вор и разбойник. А входящий дверью есть пастырь овцам (Ин. 10, 1-2).
Здесь все лжеучителя и еретики сравниваются с ворами и разбойниками, которые не желают смиренно входить в веру святую дверью Православия, но норовят влезть в другом месте. Но есть только один и единственный законный святой вход в Божественное учение, и один у нас Учитель - Христос (см. Мф. 23, 8), и мы должны следовать только за Ним, и ни за кем другим. Я есмь дверь: кто войдет Мною, тот спасется, и войдет, и выйдет, и пажить найдет (Ин. 10, 9).
У этой двери Он поставил стражами царства небесного святых апостолов, вслед за которыми преемственное рукоположение получили и многие другиеbr / пастыри добрые; все они учат добрых овец, стадо Христово, слушать голос единственного Учителя и Пастыря, идти за Христом.
Было и есть много вождей, которых избирает себе род человеческий, много учителей, указывающих различные пути жизни. Но Господь Иисус Христос велит нам, христианам, идти только за Ним, за Пастырем добрым, полагающим душу Свою за овец Своих (см. Ин. 10, 11).
Чему учат все вожди человеческие и чем отличаются их учения от учения Господа Иисуса Христа? Все учения человеческие направлены к тому, чтобы усовершенствовать жизнь нашу общественную и политическую. Они говорят почти только о том, как нужно устроить жизнь с внешней стороны, какие установить государственные законы, как достичь наиболее совершенной формы государственного устройства. Много мудрого, много великого, много полезного известно нам из этих учений человеческих. Перед лучшими и достойнейшими, перед самыми справедливыми из них и мы преклоняемся.
Но почему же мы все-таки идем за одним Вождем, нашим Господом Иисусом Христом? Почему мы ставим Его святое учение выше всех политических общественных учений мира, даже самых справедливых? Это нужно понять.
До Господа Иисуса Христа мир был глубоко чужд тому, о чем учил Он, совсем не помышлял о том, что Он считал самым важным и необходимым для людей, думая только о внешнем. Древний мир был убежден, что для искоренения зла на земле нужны только справедливые государственные законы; и новый мир мечтает о социальном равенстве. Но Добрый Пастырь наш говорил совсем о другом.
Вы знаете, что во время Его сорокадневного поста в пустыне сатана стал искушать Его. Он возвел Его на высокую гору, показал Ему все царства земные и сказал: Если поклонишься мне, дам Тебе власть над этими царствами и славу их (Лк. 4. 6—7). А Господь ответил: Отойди от Меня, сатана, ибо написано: Господу Богу твоему поклоняйся и Ему одному служи (Лк. 4, 8).
Он отверг от Себя власть политическую и общественную и не о социальных реформах думал. И после, в других случаях Он отвергал эту власть, ибо когда обращались к Нему люди с просьбой рассудить их тяжбы, Он уклонялся от этого, говоря: Кто поставил Меня быть судьей между вами? (Лк. 12, 14). А когда перед Своими страшными Голгофскими страданиями Он предстал на суд Пилата, и тот спросил Его: “Царь ли Ты?”,— Он ответил: “Да, Царь, но царство Мое не от мира сего” (Ин. 18, 33—36).
Вот это для нас важно — что Он есть Вождь царства не от мира сего, а все вожди человеческие — вожди царства мира сего.
В чем же коренное отличие учения Христова от всех учений человеческих? В том, что Он учил нас о царстве, которое внутри нас; учил внимать голосу сердца: Ибо изнутри, из сердца человеческого исходят злые помыслы, прелюбодеяния, убийства, кражи, лихоимство, злоба, коварство, непотребство, завистливое око, богохульство, гордость, безумство (Мк. 7, 21—22). Эту же мысль вы найдете в Евангелии от Луки: Добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе, а злой человек из злого сокровища сердца своего выносит злое; ибо от избытка сердца говорят уста его (Лк. 6 45).
В нашей жизни духовной, а следовательно, и во всей жизни внешней, которая находится в теснейшей связи с жизнью духовной,— над умом нашим, над волей и стремлениями, царит и властвует наше сердце. Мы думаем так, как хочет сердце, мы верим тому, что нравится сердцу, нашу волю направляем в соответствии со стремлениями сердца. Чувство, органом которого является сердце, господствует над всем нашим мышлением, верой, познанием, над всем мировоззрением, над всеми стремлениями общественными и политическими.
Каково сердце наше, такова и деятельность наша. Если сердце чисто, свято, проникнуто горячей любовью ко Господу Иисусу Христу, то все деяния, все помышления, все общественные и политические взгляды, вся философия наша будут проникнуты этим чувством, этими святыми велениями сердца. И тогда из доброго сокровища сердца своего будем мы выносить добрые плоды во всякую деятельность нашу, а прежде всего — в повседневную жизнь, в общение с окружающими людьми. А если темное зло царит в сердце, то тогда, как бы ни было совершенно общественное и государственное устройство, как бы ни были справедливы установленные законы, оно будет творить зло. Никакие законы, никакое общественное устройство не могут обуздать сердце человеческое.
Люди стремятся карать зло судебными наказаниями, но зло продолжается, преступления не прекращаются. Вы знаете, что и при самом совершенном устройстве государства существует много низких, нечестных людей, которые творят зло и всей своей деятельностью разрушают все доброе, и стремлениями своего черного сердца препятствуют ему, и лишают его силы; много людей себялюбивых, заботящихся только о самих себе, не останавливающихся перед тем, чтобы раздавить всех, кто стоит на их жизненном пути. Вы знаете, как много развратных людей, и никакими законами нельзя добиться того, чтобы все люди стали чистыми и добрыми, чтобы не было людей нечестных, эгоистов.
Это может сделать только Господь Иисус Христос, ибо Он принес нам Свое Божественное учение о том, каково должно быть сердце наше, как должны мы исправлять его. И Своей Кровью и Телом Своим, которых мы причащаемся, Он дает нам силы к борьбе со злом, к очищению сердец наших. Вот почему Он для нас единственный Святой Вождь, ибо искоренения зла не могут и никогда не смогут достигнуть вожди человеческие. Нужна Божественная благодать, Божественная сила, чтобы исправлять сердца человеческие, нужна благодатная помощь людям в борьбе со злом. Как же нам не любить всем сердцем Господа Иисуса Христа, Который научил нас самой глубокой истине, обратил внимание наше на наши сердца, принес Божественное и светозарное учение о любви к ближнему?
И надо заметить, что то, чему учил Он, - любовь, милосердие, кротость, смирение,— было глубоко чуждо сердцам язычников. Они поклонялись не кротости, а гордости, они считали непростительной слабостью подавать милостыню бедным. У них было широко развито рабство, унижающее человеческое достоинство; рабов они не считали за людей и обращались с ними, как со скотом. Дико и нелепо звучали бы среди них слова любви, кротости, смирения и милосердия. Но эти слова на весь мир прозвучали в Божественной проповеди Господа Иисуса Христа и постепенно покорили сердца человеческие. И вместо прежней гордости и презрения к людям, утвердилось признание достоинства именно этих качеств.
Итак, всякий христианин должен помнить о том, что нужно очищать свое сердце, искореняя из него злые помыслы, стремиться к тому, чтобы оно было свято. Святой апостол Иаков говорит: Исправьте сердца, двоедушные; сокрушайтесь, плачьте и рыдайте; смех ваш да обратится в плач, и радость — в печаль. Смиритесь перед Господом и вознесет вас (Иак. 4, 9-10).
Смиритесь перед Господом, покайтесь в том, что оскверняет сердца ваши, наполните жизнь свою стремлением к любви, добру и милосердию, и тогда почиет на вас благодать Святого Духа. Аминь.

___________________________________________________________________________________________________________________________________________

Священомученик Арсеній Мацієвич, митрополит Ростовський

11-го березня 2012-го року, неділя про розслабленого
14 липня 2004 р. у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі відбувся Помісний собор Української Православної Церкви, який причислив до сонму святих митрополита-мученика, українця Арсенія Мацієвича. Так сталося, що протягом свого життя митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич мав три імені: під час народження батьки його назвали Олександром, чернече ім’я митрополита було Арсеній, а мученицьку смерть митрополит прийняв під ім’ям Андрія Враля (брехуна).
В історію православної церкви в російських землях митрополит, українець за походженням, увійшов як ревний відстоювач прав церкви, на яку зазіхали російські імператори та імператриці. Митрополит Арсеній був противником духовного регламенту, який був уведений Імператором Петром І, відстоював відновлення патріаршества в Росії, захищав матеріальний стан духовенства, монастирів і земельних церковних угідь, на які зазіхала ненаситна імперська машина. Найбільше він виступав проти царського свавілля в керівництві церковним життям та устроєм.
Архієпископ Філарет (Гумілевськнй) писав про митрополита Арсенія Мацієвича: «Доки дух благодаті перебуває із церквою (а він буде перебувати з правдивою церквою до кінця світу), то, який би не був дух часу, у церкві не може не бути подвижників Духа Христового!»
Митрополит Арсеній походив із волинського шляхетського роду. Він народився в місті Володимирі-Волинському в 1697 р. Його батько був настоятелем невеличкої Спасової церкви в місті Володимирі-Волинському. Про свою першу освіту митрополит писав пізніше, що «для науки я був у тамошній Володимирській, а також у Варензькій і Львівській академіях, а року 1715-го приїхав до Києва для того, щоб продовжити науку в Могилянській колегії». Потяг до чернецтва примусив молодого спудея дещо перервати науку, і 1716 р. він уже був у Новгороді-Сіверському в Спасо-Преображенському монастирі. За Мазепиних часів цей монастир пославився як великий освітній центр. Заслуга в цьому була архієпископа Чернігівського Лазаря Барановігча (☦ 1693), який, до речі, свого часу говорив: «Хочемо єднання з Росією, але автономного, бо українська церква культурніша за російську, а духовенство — основа держави, її душа». Україна на початку XVIII ст. і в політичному, і в церковному плані була залежна від російського самодержавця. Олександр Мацієвич. усвідомлюючи це, у 19 років прийняв чернечий постриг з іменем Арсеній. Але вже через два роки продовжив навчання в Києво-Могилянській академії. Лише 1726 р. освічений, обдарований проповідник ієромонах Арсеній почав свій пастирський шлях. Два роки він проповідував при Києво-Софійському митрополичому дворі, потім рік у Києво-Печерській лаврі, а вже 1729 р. приїздить до Чернігова і зупиняється у Свято-Троїцькому Іллінському монастирі. Неабиякий вплив на молодого ієромонаха справив тамтешній єпископ Іродіон Жураківський, ревний прихильник усього церковного і противник утручання світської влади в церковні справи. Російська влада поступово стала заводити в Україні такі порядки, як і в Росії.
Недовго затримався обдарований проповідник у Чернігові. Російська влада в той час займалася колонізацією і християнізацією Сибіру. На заснованій Тобольській кафедрі були ієрархи, вихідці з України, випускники Київсько! академії. Митрополитом Тобольським на той час був Атоній Стаховський, який викликав до себе ієромонаха Арсенія Мацієвича з дозволу Святійшого синоду. Із сибірським віце-губернатором А. Плещеєвим отець Арсеній прибув у Тобольськ на початку 1731 р., знесилений і хворий. Митрополит Антоній Стаховський призначив ієромонаха Арсенія проповідником і викладачем у школі, що була створена при Тобольському архієрейському домі. Організація церковного життя того часу в Сибіру була в занепаді через те, що постійно у сферу життя єпархії втручалася світська казенна влада. На листи в Санкт-Петербург, які відправляли тобольські владики, ніхто не реагував. Попередники митрополита Антонія Стаховського, Філофей Ліщинський та Іоанн Максимович чимало потрудилися на цій кафедрі, щоб просвітити світлом Христової віри корінне населення Сибіру. Молодий ієромонах Арсеній Мацієвич безпосередньо зіткнувся з тяжкою працею. Грубі стосунки поміж усіма, так звана «кулачна наука», негативно впливали на освіченого молодого ченця. В Україні він ніколи такого не зустрічав.
Після трьох років тяжкої праці ієромонах Арсеній відпрошується в митрополита Антонія Стаховського до свого рідного Чернігова. Але повернення додому було не простим, і тому, добираючись в Україну, ієромонах Арсеній Мацієвич спочатку завітав до Холмогорської єпархії, якою тоді керував на півночі Росії його приятель по академії архієпископ Герман Копцевич. Пробувши там усе літо 1733 р., зимою він відбув на подвиги до Соловецького монастиря. Перебування в цій твердині православ’я на півночі дало багато досвіду отцю Арсенію. Однак на нього чекали важкі випробовування. Коли ієромонах Арсеній повернувся назад до Холмогор, то владика Герман мав для нього непросту пропозицію — стати священиком морської Камчатської експедиції. Велика північна експедиція не була вдалою. Протягом 1734-1735 рр. експедиція то вирушала, то знову поверталася назад. Урешті-решт російський уряд заарештував усіх її провідників. Отець Арсеній був посаджений у 1 Іустозерську в’язницю. Тільки в січні 1737 р. за нього заступився ще один приятель архієпископ Амвросій Юшкевич. Він мав неабиякий вплив на російських імператриць Анну Іоанівну, регентшу Анну Леопольдівну, а потім і на Єлизавету Петрівну, 25 січня 1737 р. за поданням Святійшого синоду отця Арсенія було звільнено і він прибув до Санкт-Петербурга. Через судимість ієромонаху Арсенію не дозволили виїхати в Лондон, куди він був призначений як проповідник при посольстві Росії. Згодом 13 вересня 1738 р Святійший синод призначив Його екзаменатором ставлеників на священство і законовчителем Кадетського сухопутного корпусу, 28 вересня 1739 р, ієромонах Арсеній Мацієвич стяв законовчителем гімназії при Академії наук. Увесь цей час у Санкт-Петербурзі отець Арсеній ніс послух під мудрим керівництвом архієпископа Амвросія Юшкевича, якого 20 травня 1740 р. було призначено Новгородським владикою і першим членом Святійшого синоду. У столиці Російської Імперії архієпископ Новгородський мав своє подвір“я, при якому і жив ієромонах Арсеній. Наближалася епоха дочки російського імператора Петра І Єлизавети. Поступово страшний період біронівщини відходив у небуття. В цей час постраждало вище духовенство, у тому числі й з України. Підступна самодержавна імператриця Анна Іоанівна з протестантом і своїм найближчим фаворитом німцем Біроном усіх підозрювала в зраді. Після смерті Анни Іванівни її наступниця, племінниця, регентша Анна Леопольдівна була лінивою до влади, імператор Іоанн VI Антонович був ще малий. Бірон продовжував підступно керувати. У цей час осиротіла Тобольська кафедра. 27 березня 1740 р. упокоївся митрополит Антоній Стаховський. На його місце призначили Чернігівського епископа Никодима Скребницького. який, вирушивши на кафедру до Сибіру, змушений був повернутися назад через хворобу, Від Тобольської кафедри митрополит Никоднм відмовився. 19 січня 1741 р. іменем дитини Імператора Іоанна VI Святійший синод запропонував дати достойних кандидатів на Тобольсько-Сибірську кафедру. Серед цих кандидатів жереб випав на ієромонаха Арсеній Мацієвича. 10 березня 1741 р. цариця Анна Леопольдівна наказала поставити Ієромонаха Арсенія митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Через п’ять днів у храмі Казанської Божої Матері відбулася хіротонія отця Арсенія. Перед хіротонією, підписуючи присягу, ієромонах Арсеній смілим зробив свою правку. А саме до слів «обіцяю.,, у всьому завжди коритися синодові» дописав: «яка від Христа й апостолів походить через хіротонію». Це була принципова позиція, оскільки ієромонах Арсеній через неї заявляв, що він буде коритися тільки синодові — церковній челяді, а не світській. Цю дописку помітили в синоді, але ніяк не зреагували. Через двадцять літ митрополиту Арсенію про це ще нагадають.
Митрополит Тобольський Арсеній шанував царівну Єлизавету, як і більшість розумних людей тодішньої Росії. Вона чекала свого часу, який був уже близько. Коли святитель від’їздив до Сибіру, то зробив прощальний візит до Єлизавети і сказав слова, які стали пророчими: «Пом’яни мене, владичице, коли прийдеш у царство своє!» Не встиг митрополит дістатися до Тобольська, як Єлизавета Петрівна зійшла на імператорський трон і про нього та його слова не забула. Однак митрополит Арсеній доїхав до Тобольська з жахливими ознаками морської недуги: з відкритими ранами на руках і ногах, з поріділим волоссям, блідий та втомлений, як свідчить його життєписець священик М. Попов. Уже на початку свого митрополитства в Тобольську святитель Арсеній мав неприємну сутичку з Колегією економії, яка втручалася в його церковні справи. Митрополит Арсеній застав напіврозваленою церковну Тобольську колегію. Ніяких коштів на її утримання із центру не приходило. Не вистачало і викладачів, які були переважно з українців. Усе це митрополит хотів виправити.
28 січня 1742 р. від імператриці Єлизавети прийшов наказ про те, щоб митрополит Арсеній негайно прибув до столиці. 1 лютого, не поправивши церковні справи в Тобольську, митрополит знову вирушив у далеку дорогу і 29 березня прибув у Санкт-Петербург. На нього вже очікувала вдячна, добра до українців і навіть усього українського Єлизавета Петрівна. Після своєї коронації імператриця 28 травня 1742 р. видала наказ перевести Арсенія, митрополита Тобольського на Ростовську кафедру і бути йому членом Святійшого синоду. Посприяли такому рішенню два українці — архієпископ Амвросій Юшкевич і граф Олексій Розумовський (Розум).
За часів правління імператриці Єлизавети митрополит Арсеній управляв Ростовською кафедрою більш-менш спокійно. Правда, були і деякі непорозуміння. Святійший синод усе таки пригадав митрополиту присяжну архієрейську грамоту, у якій він додав від себе поправки. Ця справа не набула певного розслідування і ніщо не загрожувало управляти Ростовською кафедрою для митрополита Арсенія. В 1753 р. він підніс імператриці дві свої книги «Обличение на книгу роскольническую» і «Возражение на пашквиль лютеранський». Єлизавета була дуже задоволена цими працями і послала митрополиту угорського вина для того, щоб він лікувався. Найцікавішою в роки правління «матушки» Єлизавети видається ініціатива митрополита Арсенія Мацієвича про відновлення патріаршого устрою в російській церкві, який був скасований її батьком Петром І. 15 квітня 1742 р, скориставшись прихильністю і добротою імператриці Єлизавети, митрополит Арсеній подав їй записку «О благочинії церковном», у якій обґрунтував необхідність відродження патріаршества. Ця записка наробила великого розголосу серед вищого і нижчого духовенства. Влада занепокоїлась і подала Єлизаветі такі аргументи, що, мовляв, не слід ображати пам’ять Петра Великого і скасовувати «Духовний регламент», ним запроваджений.
Окрім загальноцерковних справ, митрополит Арсеній займався налагодженням розхитаного церковного устрою в Ростовській єпархії. Вона була великою, але усіма справами митрополит керував дбайливо. Спочатку навів порядок в архієрейському домі, налагодив єпархіальний суд, дбав про матеріальний стан духовенства, яке в переважній більшості було бідним. В адміністративних справах постійно наштовхувався на спротив світської влади, але не корився їй.
«Літописець о ростовських архієреях» так характеризує митрополита Арсенія: «Владика Арсеній — високо справедливий, він наказуючий і суворий, але завжди вибачливий. Суворий він був для тих, хто не виконував своїх обов’язків, а хто був ревний, до тих був радісний. Кажуть, що Арсеній до всіх був милостивий».
Ще за імператриці Єлизавети в митрополита були дрібні непорозуміння то з Колегією економії, то із Святійшим синодом. Так, 1745 р. Арсеній Мацієвич попросився на спокій через хворобу, яка його тривожила ще з часів перших поїздок до Сибіру. Святійший синод нібито навіть із задоволенням підтримав рішення митрополита піти на спокій і поселитися в Спасо-Преображенському монастирі Новгород-Сіверська, у якому митрополит свого часу прийняв чернечий постриг. Так, згідно з рішенням синоду, було призначене жалування і утримання митрополита в цьому монастирі. Імператриця Єлизавета цієї постанови синоду не підтримала. Найбільш вразливою для митрополита стала справа, з одного боку, нібито богоугодна — канонізація митрополита Ростовського Димитрія Туптала (☦ 1709), пам’ять про якого жила серед ростовців. Питання про канонізацію митрополита Димитрія Ростовського набувало широкого розголосу. Синод доручив митрополиту Арсенію взяти; цю справу під контроль і зібрати в Ростовському архієрейському домі всі неопубліковані праці митрополита Димитрія, його проповіді. Владика Арсеній довго працював над цим дорученням і, зібравши все, у січні 1760 р. надіслав не Святійшому синодові безпосередньо, а обер-прокуророві князю Василію Козловському. Це викликало велике незадоволення серед тодішніх членів синоду, які винесли таку постанову: «За таке його, митрополита, потрібно віддати судові.. Але Святійший правлячий синод зі своєї милості, беручи до уваги його старість і слабке здоров’я, вибачає йому». Цю постанову підписали: архієпископ Новгородський Димитрій Сеченов та архієпископ Петербурзький Сильвестр Кулябка. Важко зрозуміти, чому саме справа, пов’язана з проповідями митрополита Димитрія Ростовського, викликала обурення з боку синодаів, адже митрополит Арсеній їх надіслав обер-прокуророві того ж синоду. Цікаво й те, що ці праці були опубліковані лише через 26 років.
Справа канонізації митрополита Димитрія Ростовського була для митрополита Арсенія святою. Він поспішав це зробити ще за імператриці Єлизавети, але та, розпорядившись про все й особливо про виготовлення раки, з якихось причин справу цю відклала на невизначений термін.
Час йшов. На російський трон після смерті Єлизавети зійшла вольова й жорстока Катерина II. Вона добре знала про не менш вольового митрополита Арсенія Ростовського, навіть його боялася. При дворі говорили, що імператриця мала зустріч із ним для того, щоб переконати його стати на свій бік, але митрополит Арсеній не погодився. Напевно це була легенда. Катерина ненавиділа митрополита, вона писала до Адама Валсуф“єва: «Понеже я знаю владолюбство і скаженість ростовського владики, я боюся, щоб він не поставив раку Димитрія Ростовського без мене», тобто не канонізував його без її величності. Перенесення мощей святителя Димитрія відбулося урочисто в неділю 25 травня 1763 р. в присутності імператриці Катерини II. Але на урочистостях вже не було митрополита Арсенія, бо 14 квітня його позбавили сану і відправили в заслання на Північ Росії.
Причиною такого несправедливого рішення щодо митрополита Арсенія Мацієвича стала справа Святійшого синоду, порушена проти двох його донесень у синод від 6 і 15 березня 1763 р. Захисник прав православної церкви не міг стерпіти тієї наруги, яку вчинив уряд імператриці Катерини відносно церковних земель. Створена самодержицею Особлива комісія почала працювати 29 листопада 1762 р., відбираючи церковні землі в монастирів і парафій. Володіння церковними землями і селянами забезпечувало матеріальне існування всіх церковних інституцій. Розпочався великий хаос у відносинах церкви, її ієрархів із державними чиновниками. Поміщики фактично грабували церковні землі, монастирі закривалися, церковні селяни переходили до ненаситних дворян. Усе це не «могло» не викликати обурення віруючих. Розпочалися селянські повстання, які зухвало придушувалися. Митрополит Арсеній став в оборону прав церкви. Його спочатку підтримували інші єпископи, переважно українці. В синоді відкрито сприяв такій політиці Катерини II лише митрополит Димитрій Сеченов, усі інші члени синоду принаймні мовчали, але були на стороні святителя Арсенія. Однак Святійший синод не став на захист прав церкви і фактично повністю підтримав секуляризацію церковних земель, проведену Катерин ою II. Отримавши донесення митрополита Арсенія, у яких йшлося про безчинства проти церковного майна, вищий орган церковного управління побачив у них образу «її величності» імператриці і всіх її «добрих починань». Хитрості митрополита Димитрія Сеченова, найбільшого противника Ростовського владики Арсенія, не було меж. Він за мовчазної згоди синодалів направив Катерині II справу митрополита Арсенія з вимогою засудити його навіть на страту за випади проти імператриці. Мовляв, образа її величності справа світська, тому й повинен розглядати справу цивільний суд. Насправді ніякої образи на самодержицю в донесеннях митрополита Арсенія Святійшому синоду не прозвучало. Це була звичайна і підступна провокація. Синод, віддавши митрополита на суд імператриці, умив руки. Страшним було тут і те, що синод радив стратити непокірного митрополита і за це ратували його співбрати архієреї. Катерина II не забарилася з відповіддю і вже наступного дня відповіла, що особу духовного стану і звання повинен судити Святійший синод: «А який присуд буде йому винесений, його представите нам для затвердження, і ще буде йому моя полегкість і беззлобність».
Перша неділя Великого посту 1763 р. торжества православ’я припадала на 9 лютого. Цієї неділі по всіх храмах проголошувався чин анафеми (прокляття). Ростовський кафедральний собор був переповнений віруючим людом. Протодиякон став проголошувати: «Всі насилующія і обидящія святия Божія церкви і монастирі, отнімающе в них данная тим села і виногради, і помишляющіе таковоє начинанія, но і єще починающія таковоє злодійство, да будут проклята». Віруючих охопив страх, всі зрозуміли, що митрополит Арсеній прокляв Катерину II. Але коди справу досліджували, то виявилося, що цей чин прокляття встановлений був ще з давніх часів церквою і читався тоді не тільки в Ростовському кафедральному соборі, а по всіх храмах. Однак митрополит Санкт-Петербурзький Димитрій Сеченов виявився дуже хитрим. Він помітив у цих словах небезпеку і дипломатично наказав у себе в кафедральному соборі ці слова опустити.
Арешт митрополита Арсенія був неминучим. 15 березня у Вербну суботу 1763 р. митрополит Арсеній відправляв нічне пильнування, після якого наказав ворота архієрейського дому не закривати, бо відчував прихід нелрошених гостей. На душі його було тривожно. Опівночі з Москви прибув офіцер і попросив благословення. «Я вже не архієрей», — відповів митрополит і благословення не дав. Посланець оголосив наказ: заарештувати митрополита Арсенія І привести до Москви, жодних речей не брати і весь архієрейський дім запечатати. Імператриця раділа й написала власноручно записку своєму генерал-прокуророві Глібову: «Сьогодні вночі привезли Враля (брехуна), якого треба висповідати. Приїздіть до мене». У Катерини II сповідь означала допит, який брутально зробили Шешковський, Орлов і Глібов.
1 квітня 1763 р. розпочався синодальний суд над митрополитом Арсенієм, який тривав до 7 квітня. Вирок був такий: позбавити його архієрейства згідно з 84-м апостольським правилом і відправити в далекий монастир на заслання. Імператриця, отримавши вирок, видала свій указ: «Згідно із цим сан митрополита і священства зняти… через старість його літ (митрополиту було майже сімдесят) залишити чернечий чин. Від світського суду і катування із свого чоловіколюбства звільняю».
Над митрополитом було влаштовано ще й показову сцену зняття сану. Це фактично була неканонічна тупість членів синоду російської церкви, бо ж таїнство священства є незгладимим. Правда, митрополит Арсеній виявився хитрішим. За свідченням очевидців, одягнувши мантію, омофор і білий клобук, він став на архієрейське місце. Коли члени синоду, архієреї, підходили, щоб зняти з нього архієрейський одяг, то він не давав їм цього зробити, а сам знімав і читав відповідні молитви, немов на закінчення архієрейського богослужіння. Ті служили йому як іподиякони, не підозрюючи того, що він фактично з них насміхається. Показовість цього процесу дійсно була, з одного боку, комічною, а з іншого — вражаючою. Першим до митрополита підійшов Санкт-Петербурзький і Новгородський митрополит Димитрій Сеченов, щоб зняти з нього білий клобук. Митрополит Арсеній йому прорік: «Твій язик був для мене гостріший від меча, він задушить тебе і ти помреш!» Другим підійшов до нього його давній приятель, українець, архієпископ Псковський Амвросій Зертис-Каменський, щоб зняти омофор. Митрополит Арсеній зняв його сам і сказав: «Той, хто їв хліб зі мною, той побільшив мені прикрощі. Ти — як віл той, ножем будеш заколений». Третім із черга підійшов до митрополита Арсенія його учень архієпископ Афанасій Волховський, щоб зняти панагію, і почув таке: «Язик твій був багатомовний на мене, як у Арія, тому й ти помреш, як помер Арій». Четвертим приступив до митрополита вікарій Петербурзький, єпископ Гавриїл, щоб забрати жезл. Віддаючи його, митрополит промовив: «Ти забув, яким має бути архієрей Божий… За твою Іродияду твій суперник задушить тебе, бо, так танцюючи з нею, ти осудив мене». П’ятим підійшов до святителя Арсенія архієпископ Крутицький Гедеон, щоб зняти з нього мантію, і почув таке: «…ти позолочений гроб, повний смороду та всякого непотребу, — ти не побачиш більше престолу свого». Шостим і останнім був член синоду архімандрит Михаїл, настоятель Новоспаського монастиря, отримавши від митрополита Арсенія рясу, він почув: «Ти швидко спік хліб свій, приготовлений для мене, зате і сам, немов хліб, спечешся в печі». Дивлячись на таке показове дійство, гірко плакав українець Тимофій Щербацький. Митрополит Арсеній звернувся до нього із словами: «Цей воістину ізраїльтянин, у якому немає лукавства». Про імператрицю усі там присутні почули таке: «Благо ж бо мені, що Ти смирив мене, Боже! А цариця Катерина за це не матиме християнської кончини». Всі ці пророцтва митрополита-мученика збулися.
Митрополита Арсенія, зодягненого в чернечий одяг, відправили під конвоєм у Микільський. Карельський монастир, що знаходився на березі Білого моря. Його привезли сюди напівживим 17 травня 1763 р. і помістили в каземат, який знаходився під самим вівтарем кам’яної Успенської церкви. Монахи ставилися до нього добре, особливо шанував його сам настоятель монастиря. Всі брали в засудженого митрополита благословення. Згодом уважно слухали його проповіді і навіть давали йому можливість служити. По всій Росії ходили слухи про митрополита-мученика як святого. Так, архімандрит Новгородського монастиря Феофілакт розповідав, що в його монастирі одному дияконові явився вві сні святитель Димитрій Ростовський і сказав: «Чити знаєш, що ми тепер маємо Божого угодника більшого за мене? Це митрополит Арсеній».
Таке становище ув’язненого було недовгим. Один чернець цього ж монастиря Йоасаф Лебедєв зробив донос, що митрополит Арсеній проводить тут агітацію проти імператриці, і у вересні 1767 р. над засудженим почалася нова розслідувальна справа. Для цього в монастир приїхав прокурор В. Наришкін і жорстоко провадив тут допит. Так само знущався він і над самим митрополитом, але той спокійно вийняв перед ним п’ятака, поклав на стіл і сказав: «Ти незабаром згинеш, і нехай цим п’ятаком закриють тобі очі». Все це дослівно збулося. Імператриця Катерина II була сильно цим вражена і наказала негайно позбавити колишнього митрополита Арсенія чернечого звання, зодягти в мужицький одяг, перейменувати в Андрія Враля, заслати на вічне і безвихідне перебування в м. Ревель; ні паперу, ні чорнила йому не давати, нікого до нього не допускати і в жодний спосіб сторожа не повинна знати, кого вона охороняє. Життєписці митрополита Арсенія розповідають, що до Ревеля везли митрополита через Москву, і Катерина II із цікавості бачила свого суперника, якого так страшно боялася. Підійшовши до нього, Катерина втупилася в митрополита, але той, будучи знесиленим, подивився на неї і сказав: «Ти помреш так, як задушила свого чоловіка Петра III». У таємній канцелярії митрополита допитували, катували і лише 8 січня 1768 р. його привезли до Ревельської фортеці-в’язниці.
Імператриця і тут не покинула митрополита своєю «милосердницькою» увагою. Наказала в його смертний час до нього пустити священика і доповідати кожний тиждень про його стан. Митрополит був у поважному віці і хворів тяжким недугом, але через три дні до нього запросили лікаря, який поправив здоров’я страдника. Так сталося, що в 1770 р. змінився комендант фортеці. Особисто Катерина II доручила слідкувати за Андрієм Вралем обер-коменданту Бенкендорфу. Спочатку в Ревельському казематі митрополит жив вільніше. На стінах він порозвішував українські ікони: Охтирську Божу Матір, преподобних Антонія і Феодосія, святу великомученицю Варвару, святителя Димитрія Туптала, були тут і два хрести з мощами та його власний портрет.
Чутки про митрополита-мученика продовжували поширюватися. Одні говорили про нього як про святого, інші — нібито засуджений митрополит збирається тікати до Англії і написав проти цариці-німкені якогось образливого листа. Через це розпочалося третє слідство над митрополитом, яке закінчилося для нього страшними муками. Про останній рік життя митрополита свідчить митрополит Київський Євгеній Болховітінов, який чув від сучасників, що двері до каземату, у якому сидів святитель, замурували. В’язниця аж до смерті митрополита вже не відчинялася, а наприкінці йому не давали їжі. Один з урядників таємної канцелярії в Москві розповідав, що митрополит Арсеній був замурований, знаходився немов у кам’яному мішку. Через вибиті шибки своїх двох віконечок і в залізні ґрати митрополит кричав і благав тих, хто проходив мимо, врятувати його від голоду і холоду. В лютому 1772 р. він уже не просив їжі, а кричав, щоб йому прислали священика. Кінець його страдницького життя наближався. Тоді двері до каземату вибили і впустили священика Саву Кондратова, настоятеля Ревельської Миколаївської церкви. Той вжахнувся: вся кімната сяяла від блиску, а посередині стояв митрополит у повному облаченні. Священик вибіг із криком: «Ви казали, що там — арештант, а там архієрей». Коли зайшли священик із комендантом, то митрополит лежав розслабленим. Священик Сава висповідав митрополита-мученика і взяв у нього благословення. 28 лютого 1772 р. святитель Арсеній, митрополит Ростовський, в’язень Ревельської фортеці тихо упокоївся. Вже ввечері за наказом коменданта померлого поховали при Свято-Миколаївській церкві. Всі, хто був присутній на цих таємних похоронах, під страхом смерті змушені були мовчати. Пізніше в цій церкві стали молитися за упокій колишнього митрополита Арсенія і навіть показували його могилу. Розписка про витрати на похорон митрополита свідчила, що було куплено гроб, дано за нього 1 рубль 4 копійки, матерії за 50 копійок, грамоту і вінчик — б копійок. Митрополит Іларіон Огієнко у своїй праці про митрополита-мученика Арсенія зазначив: «Отак оцінено в Росії велику 20-літню працю одного з найвидатніших українських митрополитів… Ціна оціненного!»
Із 1786 р. розпочалася секуляризація церковних земель і в Україні. Через це було знищено багато монастирів, по Україні бродили монахи, за яких нікому було заступитися. Святійший синод і надалі мовчав. Російські церковні історики не зовсім охоче розповідають про стосунки митрополита Арсенія з імператрицею Катериною. Історик церкви професор А. Карташев писав, що «трагічна доля митрополита Арсенія ілюструє глибоку різницю ідеології, яка підсвідомо залягала в психіці «руських южан», що виросли в атмосфері латинства та польщини». Отже, таке зухвальство проти церкви російських самодержців упродовж XVIII ст. буде всіляко виправдовуватись. І лише поодинокі праці освітлюватимуть правдиву картину історії церкви за часів Великої Катерини.
Російська церква нещодавно наважилася канонізувати митрополита-мученика Арсенія Мацієвича, засудивши тим самим розбійницький собор синодалів, які позбавили його архієрейського сану і засудили на муки й поступову смерть. «Уся вина митрополита Арсенія в тому, що він боронив цілість церковних маєтків від посягань на них світської влади, і робив це з усім запалом притаманного йому південного (українського) темпераменту. Але робив це як святитель церкви», — відзначив у свой праці про «Малороссійское вліяніє на великорусскую церковную жизнь» професор К. В. Харлампович.
Вшанування митрополита Арсенія як святого розпочалося ще за його життя. Глибокою побожністю була оточена його могила. Українська Православна Церква Київського патріархату віддала належну шану митрополиту-українцю. Від 2004 р. він зарахований до сонму українських святих. Пам’ять праведного Арсенія вшановується 13 березня (28 лютого за ст. ст.)



___________________________________________________________________________________________________________________________________________


Видеофильм № 1. Проповедь Патриарха Кирилла во вторую неделю Великого поста


___________________________________________________________________________________________________________________________________________

Видеофильм №2. Про святителя Григория Паламу

___________________________________________________________________________________________________________________________________________

Видеофильм №3. Собор всех преподобных отцев Киево-Печерских.


 

Hosting Ukraine

 

@ 2011 Прес-центр Богородської єпархії